– Хотіла зірвати квіточку для тебе, – крикнула вона Сашкові. – Але не можу – вони так стривожилися, злякалися мене. Шкода зривати!

– То й не тривож їх! Пливи вже до мене! – крикнув їй Сашко з берега.

Дівчина виринула з води, а на водяній гладі затремтіли, як струни, срібні кола. У сріблястому світлі місяця вона була схожа на казкову русалку. Довге мокре волосся прилипло до пружного тіла, на якому грали сяйвом прозорі крапельки води. Вона підійшла до хлопця, і він відчув, як її тіло привабливо пахло аїром та лілеями. Почуття неймовірної ніжності охопило Сашка. Він простелив ковдру на землю та легенько притяг кохану до себе за руку.

– Іди до мене, моя зіронько, – прошепотів він, зігріваючи гарячим подихом її холодні губи.

– Зіронька чи Сонечко? – Соня обвила його шию прохолодними руками.

– Удень Сонечко, уночі Зіронька, – прошепотів він, проводячи тремтячими долонями по її спині.

Він відчув, як усе тіло дівчини стало пружним, як натягнута тятива, як затремтіло від палкого бажання злитися в одне ціле з коханим. Сашко ніжно знімав вустами з тіла, що так пахло свіжістю, крапельки води одну за одною. За мить світ для коханих спалахнув пристрастю й вони літали на потужних крилах кохання над тихою річкою, над принишклими вербами, над сонним селом, над цілою землею у вишневому цвіті…

– Коханий, ти мені обіцяв щось показати, – нагадала Софійка Сашкові, коли вони сиділи біля багаття.

– Іди-но сюди, – підізвав він Соню до себе. – Дивись туди. Що ти бачиш у річці?

– Зорі. Я бачу зорі.

– А ось там? Біля лілей?

– Дві зірки. Ці зорі в парі. Вони так близько одна від одної, ніби ми з тобою зараз.

– А що вони роблять? – запитав Сашко, з ніжністю кидаючи закоханий погляд на Соню.

Дівчина уважно подивилася на воду. Місяць уже піднявся високо над землею, і було видно, як на воді грають у тому місці маленькі хвилі.

– Зорі купаються! – захоплено, якось по-дитячому скрикнула Соня, ніби побачила якесь диво. – Це неймовірно! Справжнє диво природи! Вони пірнають і виринають! Зорі купаються в річці! Як ти помітив?

– Я помітив це, коли приїздив минулого разу, але промовчав. Наразі, коли ти завела розмову про розбиті сподівання, я знову згадав, бо все в житті минає. Політики сваряться поміж собою, воюють за крісла та товсті портфелі, але ми багатші за них духовно. Я впевнений, що вони не знають такого чудового місця, як ця верба над річкою…

– Де купаються зорі, – тихо додала Соня, боячись сполохати зорі, що пірнають.

У день від’їзду Сашка Софійка була сумна та ходила, ніби з хреста знята. Хлопець знав, що Соня завжди страждала від його від’їзду, але цього разу вона була якась розгублена, навіть незграбна. Чашка з чаєм вислизнула з її рук і розбилася, розлетівшись на маленькі друзки.

– На щастя, – зауважив Сашко й усміхнувся, щоб хоч якось підбадьорити засмучену дівчину.

Вона натягнуто усміхнулася, але в її великих очах залишився відбиток неприхованого смутку.

– Сонечко, я приїду в серпні. Залишилося тільки два місяці. Я візьму відпустку, і ми будемо цілий місяць разом! – Сашко обійняв Соню за плечі, пильно заглянув їй у вічі.

– Так, – кивнула вона головою й опустила очі, ховаючи сльози. – Якби я не вірила в те, що не можна проводжати в дорогу зі слізьми, то, мабуть, зараз би розревілася, як голодна корова.

– Правильно. Не треба плакати. Ти мені подобаєшся усміхненою та веселою.

Сашко дивився в очі коханої кольору темного шоколаду й не міг відірвати погляду. Хотілося чимось втішити, казати їй теплі слова, але весь запас слів кудись раптом зник, залишивши тільки бажання невідривно дивитися в її прекрасні очі, де сховався сум.

– Добре, добре. Я вже опанувала себе, – згодилася Софійка.

Дівчині дуже кортіло розповісти про те, що сталося минулої ночі. Уранці вона була вже готова про все розказати коханому, але внутрішній голос підказав їй за краще промовчати. Вона не стала розповідати Сашкові, що вночі прокинулася під пугачеві заводи. Птах не сміявся, а плакав, ніби немовля. Соня відразу згадала прикмету, що пугач «плаче» не на добро, а на лихо. Її вразливе серце шалено закалатало в грудях, і туди гадюкою проникла тривога. Душа відчула, що незабаром станеться щось дуже неприємне, важке, несподіване. Відчуття лиха, що вже зависло над нею, не дало змоги дівчині заснути до ранку, не давало спокою й зараз.

Раніше, коли Софійка проводжала Сашка, завжди по дорозі розповідала щось веселе, щебетала, ніби ластівка, – сьогодні йшла мовчки майже весь час. Вони пройшли невеличкий лісок, який потопав у вранішньому яскравому сонці. Сонце, веселе, грайливе, сипало щось радісне, гарне, як саме життя, як увесь світ, на зелене тремтливе листя дерев, польові ромашки, грало в золотавому волоссі дівчини, але вона цього не помічала.

– Соню, щось сталося? Щось не так? – Сашко не витримав, зупинився, легенько провів долонями по її м’якому волоссю.

– Любий, коханий, – Софійка заговорила швидко, ніби їй бракувало повітря. Вона почала поспіхом цілувати Сашка в очі, губи, обличчя. – Благаю тебе, не їдь нікуди! Залишся зі мною!

Хлопець обхопив її худенький стан, міцно притиснув до себе.

– Моя кохана, моя рідненька, – прошепотів він. – Ми незабаром зустрінемося. Ти марно тривожишся. Ми розлучаємося не вперше, але я завжди повертаюся до тебе. Так буде й цього разу, час мине швидко – і ми знову будемо разом.

– Ні, любий, ні! – палко мовила дівчина. – Моя душа відчуває, що станеться щось лихе, щось жахливе! Мені так страшно! Раніше такого ніколи не було. Мені здається, що ти їдеш назавжди, що станеться щось таке, що розлучить нас назавжди. А я не зможу жити без тебе! Якщо з тобою щось станеться, я не витримаю! Ти це розумієш? Не залишай мене, не їдь нікуди, благаю!

– Усе буде добре, усе буде добре, ось побачиш, – казав він, погладжуючи Сонине волосся. – З нами нічого лихого не станеться. Не має права.

– Я не помиляюся. Знаю лише одне: ми зараз не повинні розлучатися. У жодному разі! – схвильованим, тремтячим голосом повторювала Соня.

– Сонечко, моє любе сонечко, – Сашко торкнувся губами її м’яких вуст. – Час сплине швидко. Ти навіть не помітиш, як швидко! Ми цілий місяць будемо разом! Ти хоча б уявляєш, скільки це часу? А якщо місяць перевести в кількість днів, а дні поділити на добу, добу – на хвилини, хвилини – на секунди. Вийде неймовірно багато часу, який ми проведемо разом, – Сашко усміхнувся, подивився в очі дівчини.

– Навіть не знаю, – зітхнула Соня й знову повторила: – Упевнена, що ми не повинні зараз розлучатися, бо станеться щось лихе. Я не знаю, що саме, але відчуваю біду. Навіть не я, душа це відчула, вона зараз плаче, кричить криком: не відпускай його від себе ні на мить.

– Люба, ти просто перехвилювалася, – сказав Сашко, притискаючи до себе тремтяче тіло коханої. – Коли я приїду, то ми поберемося, тоді тобі буде спокійніше. Чи не так?

– Не знаю. – Соня трохи заспокоїлася, але все ще була збентежена та розгублена.

– Хочеш, щоб у нас було гучне весілля? Щоб гуляло все село? Чи будемо святкувати тихо, у родинному колі?

– Ще не знаю. – Соня знизала плечима та усміхнулася куточками вуст.

– Ходімо, бо я спізнюся на потяг.

На залізничній станції було небагато метушливих пасажирів, які снували по перону, підтягуючи важкі валізи на платформу.

Софійка здригнулася від несподіванки, коли гучним басом потяг сповістив про своє прибуття. Він підійшов до невеличкої станції, важко та невдоволено гуркочучи колесами по рейках. Біля відчинених дверей вагона Сашко міцно та гаряче поцілував дівчину в губи.

– Обіцяй не плакати й не сумувати, – попрохав він.

– Обіцяю. А ти точно повернешся до мене? – запитала Соня, ледь стримуючи сльози.

– Обов’язково. Слово офіцера! – сказав він і, нахилившись до Софійки, прошепотів: – Ми підемо дивитися, як купаються зорі?

– Якщо приїдеш до мене, – якось сумно мовила дівчина.