Його зупинила Роза.

— Не треба, Міхаелю, ти ні в чому не винен.

Та молодий чоловік без кількох пальців на правій руці був безутішним. У Рози на очах він зіщулився.

— Поясніть мені, - промовив він, — бо я чогось не розумію… Він випростався і прихилився до стіни. — Поясніть, Розо, як вона може сидіти там і чекати смерті, коли я досі хочу жити? — Кров загусла. — Чому я хочу жити? Я не мав би, але хочу.

Він кілька хвилин нестримно плакав, а Роза обіймала його за плече. Інші дивилися. Він не зміг заспокоїтись навіть тоді, коли двері до підвалу прочинилися і зачинилися й до них спустилася пані Гольцапфель.

Син підвів на неї очі.

Роза відійшла.

Коли вона підійшла до нього, чоловік вибачився:

— Мамо, пробач мені, я мав залишитися з тобою.

Пані Гольцапфель не чула його слів. Вона сіла біля сина і підняла його перев’язану руку.

— Знову тече кров, — сказала вона, і разом зі всіма вони сиділи у підвалі і чекали.

Лізель сягнула до сумки й обнишпорила книжки.

БОМБАРДУВАННЯ МЮНХЕНА 9 І 10 БЕРЕЗНЯ

То була довга ніч з бомбами і читанням.

У неї пересохло в горлі, та крадійка книжок подолала п’ятдесят чотири сторінки.

Більшість дітей позасинали і не чули голосу сирен, що сповіщали про відновлення спокою. Батьки будили їх або виносили з підвалу в огорнутий темрявою світ.

Десь далеко вирували пожежі, а я підібрав близько двох сотень полеглих душ.

Я прямував до Молькінґа, щоб забрати ще одну.

На Небесній вулиці було чисто.

Після завершення атаки сирени ще кілька годин не вмикали, на випадок якщо з’явиться нова загроза та й для того, щоб дим піднявся в атмосферу.

Першою пожежу в сірому тумані запримітила Беттіна Штайнер. Горіло за містом, поблизу річки Ампер. Дим звивався до неба, і дівчинка показала на нього пальцем:

— Дивіться.

Беттіна побачила першою, але всіх обігнав Руді. Кваплячись, він все-таки не випускав з рук свого ящичка. Хлопець промчав Небесною вулицею, пробіг завулками і влетів до лісу. За ним поспішала Лізель (свої книжки вона залишила вельми незадоволеній Розі), а за ними групками стікалися люди, що повиходили з інших бомбосховищ.

Руді, зачекай!

Руді не чекав.

Лізель бачила тільки його червоний ящичок, що проблискував у просвітах між деревами, а хлопець продирався до все тьмянішого вогника і задимленого літака. Він курився на галявині біля річки. Пілот намагався його там посадити.

За двадцять метрів Руді зупинився.

Я прибув якраз тієї миті і побачив його — хлопець стояв і переводив подих.

У темряві валялися поламані гілки.

Голки і галузки розсипалися навколо літака, як пожива для вогню. Ліворуч землю зранили три глибокі опіки. Щоразу тихіше цокання металу, який холонув, прискорювало хвилини і секунди, доки їм здалося, що вони стоять отак вже кілька годин. Позаду наростала юрба. Їхнє дихання і слова налипало дівчинці на спину.

— Може, — сказав Руді, - підійдемо і подивимось?

Він виступив з окраїни лісу і наблизився до того місця, де в землю вгрузло тіло літака. Його ніс занурювався у воду, а позаду стриміли вигнуті крила.

Руді повільно обійшов його, від хвоста і до правого борту.

— Тут скло, — сказав він. — Всюди уламки вітрового скла.

Тоді він побачив тіло.

Руді Штайнер ніколи не бачив такого блідого обличчя.

— Лізель, не підходь. — Але дівчинка підійшла.

Вона розглядала ледь притомне обличчя ворожого пілота, згори за всім спостерігало дерево, а обабіч бігла річка. Літак ще кілька разів чмихнув, а в кабіні голова чоловіка перекотилася зліва направо. Він щось пробурмотів, та вони звісно, не розчули його слів.

- Ісус, Марія і Йосип, — прошепотів Руді. — Він живий.

Ящичок брязнув до борту літака, поруч пролунали людські голоси і кроки.

Полум’я згасло, і ранок застиг у темряві. Дим ще тягнувся до неба, але невдовзі й він затихне.

Стіна дерев заступала їм барви палаючого Мюнхена. Очі Руді вже звикли до темряви і мертвотно-блідого обличчя пілота. Його очі нагадували дві плями від кави, щоками і підборіддям тягнулися порізи. На грудях розхристалась пошарпана уніформа.

Усупереч застереженню Руді Лізель підійшла ще ближче, і тієї миті, присягаюся, ми з дівчинкою впізнали одне одного.

А я тебе знаю, подумалось мені.

Потяг і хлопчик, який заходився кашлем. Сніг і нестямна дівчинка.

Ти виросла, подумав я, але я все одно тебе впізнав.

Лізель не відсахнулась, не кинулась на мене з кулаками, але я знав, що було щось таке, що виявило дівчинці мою присутність. Може, вона відчула мій подих? Може, почула моє кляте кругове серцебиття, що злочинно оберталося в моїх смертельних грудях? Достеменно я не знав, проте вона впізнала мене і глянула мені в обличчя, не відводячи погляду.

Небо почало обвуглюватися назустріч світлу, і ми обоє стрепенулися. Ми разом дивилися, як хлопець відчиняє свого ящичка і нишпорить поміж обрамленими фотокартками, щоб вийняти маленьку жовту м’яку іграшку.

Він обережно видерся до вмираючого чоловіка.

Легенько поклав усміхненого ведмедика пілотові на плече. Кінчиком вуха той торкався чоловікового горла.

Льотчик присмерті вдихнув його. І промовив. Англійською:

— Thank you. — Коли він говорив, смуги його порізів розкрилися, і крапелька крові струмочком збігла йому на горло.

— Що? — запитав Руді. - Was hast du gesagt? Що ви сказали?

На жаль, я не дав йому почути відповідь. Його час настав, і я вже сягав руками в кабіну. Я повільно вийняв пілотову душу з пошарпаної уніформи і врятував її з уламків розтрощеного літака. Юрба вторувала тиші, поки я продирався крізь неї. Я вирвався на волю.

Небо наді мною затьмарилось — останній проблиск темряви, — і можу заприсягтися, що я побачив темну закарлюку у формі свастики. Вона недбало розпласталася наверху.

- Heil Hitler, — сказав я, але до того часу я вже занурився в ліс. Позаду на плечі мерця сидів плюшевий ведмедик. Попід гілками горіла лимонна свічка. На моїх руках лежала пілотова душа.

Мабуть, не злукавлю, якщо скажу, що за всі роки Гітлерового правління ніхто не послужив йому так вірно, як я. У людей не таке серце, як у мене. Їхнє серце — лінія, а моє — круг, і я нескінченно встигаю бувати в потрібному місці в потрібний час. Як наслідок, я завжди бачу в людях найкраще і найгірше. Я бачу їхню красу і їхню потворність і постійно дивуюся, як те й інше можуть поєднуватись. Та все ж таки у людей є одна річ, якій я заздрю. Людям, як би там не було, вистачає здорового глузду, щоб померти.

Повернення додому

То був час закривавлених солдатів, розтрощених літаків і плюшевих ведмедиків, але для крадійки книжок перша чверть 1943 року мала завершитись на щасливій ноті.

На початку квітня Гансу Губерманну наклали гіпс до коліна і він сів на потяг до Мюнхена. Його на тиждень відпустили додому, щоб він трохи відпочив, а тоді вступив до лав мюнхенських писак. На нього чекала паперова робота з впорядкування мюнхенських фабрик, будинків, церков і лікарень. А час покаже, чи випаде йому стати ще й прибиральником. Усе залежало від його ноги і руйнацій у місті.

Коли він повернувся додому, було темно. На день пізніше, ніж очікувалось, тому що потяг затримався через загрозу повітряної атаки. Він стояв на Небесній вулиці, на порозі будинку під номером тридцять три, і стиснув кулак.

Чотири роки тому Лізель Мемінґер, коли вона вперше з’явилася в Молькінґу, вмовляли зайти у ці двері. Потім перед ними стояв Макс Ванденбурґ, а ключ вгризався у його долоню. Тепер надійшла черга Ганса Губерманна. Він постукав чотири рази, і двері відчинила крадійка книжок.

— Тату, тату.

Вона, напевне, сто разів повторила це слово, поки обіймала його на кухні і нізащо не хотіла відпускати.

Пізніше, повечерявши, вони допізна засиділись на кухні, і Ганс про все розповів Розі та Лізель. Він описав їм ЛСЕ і затягнуті димом вулиці, розказав про нещасні, самотні, загублені душі. Про Рейнгольда Цукера. Про бідного дурного Рейнгольда Цукера. Його розповідь тривала багато годин.