Голий Руді стояв біля дверей. Іноді на пероні біля ліжка стояла її мама. А вдалині, в кімнаті, що, ніби міст, тягнулася до невідомого міста, на кладовищі посеред снігу грався її братик Вернер.

Далі по коридору, ніби метроном її видінь, хропла Роза, а Лізель безсонно лежала на ліжку, оточена людьми, а в думках зависала цитата з її останньої книжки.

«ОСТАННІЙ ЛЮДСЬКИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ», СТОРІНКА 38

На вулиці було повно людей, та незнайомцеві не було б так самотньо, навіть якби вулиця зовсім спорожніла.

Прийшов ранок, видіння зникли, а з вітальні до неї долинули тихесенькі слова. Роза сиділа з акордеоном і молилась.

— Нехай вони повернуться живими, — повторяла вона. — Будь ласка, Боже, будь ласка. Нехай всі повернуться живими. — Навіть зморшки навколо очей молитовно складали долоні.

Мабуть, акордеон завдавав їй болю, але Роза не відпускала його.

Вона ніколи не розкаже Гансу про ці миті, та Лізель вірила, що саме ці молитви допомогли татові пережити аварію, в яку потрапила вантажівка ЛСЕ. А якщо й не допомогли, то точно не нашкодили.

Аварія

То був навдивовижу ясний день. Чоловіки залазили до вантажівки. Ганс Губерманн щойно сів на своє звичне місце. Над ним навис Рейнгольд Цукер.

— Посунься, — сказав він.

- Bitte ? Перепрошую?

Цукер сутулився під навісом вантажівки.

— Я сказав посунься, Arschloch . — Масні нетрі його чуба грудками спадали йому на чоло. — Я міняюся з тобою місцями.

Ганс остовпів. Крайнє сидіння було чи не найгіршим з усіх. Постійний протяг, завжди холодно.

— Навіщо?

— Яка тобі різниця? — Цукеру вже вривався терпець. — Може я хочу першим вискочити до нужника.

Ганс миттєво збагнув, що весь підрозділ дивиться на цю жалюгідну суперечку двох, здавалося б, дорослих чоловіків. Він не хотів поступатися, але й не хотів видатися дріб’язковим. До того ж нещодавно у них закінчилась виснажлива зміна і в нього вже не було сили продовжувати цю словесну перепалку. Згорбившись, Ганс посунувся і зайняв вільне місце посередині.

— Нащо ти поступився тому Scheisskopf ’ у[52]? — запитав його сусід.

Ганс запалив сірника і запропонував йому цигарку.

— Та той протяг мені всі вуха продуває.

Оливково- зелена вантажівка прямувала до військового табору, що розташовувався десь за десять миль. Брунненвеґ розказував жарт про французьку офіціантку, аж раптом пробилося ліве переднє колесо і водій втратив керування. Машина кілька разів перекинулась, а солдати лаялись, підлітаючи в повітрі, світлі, смітті і дрібках тютюну. Зовні синє небо оберталося то стелею, то підлогою, а чоловіки борсалися всередині, намагаючись за щось вхопитися.

Коли вантажівка зупинилася, усіх прибило до правого борту, їхні обличчя втиснулися в брудні уніформи сусідів. По колу пройшли питання, чи всі живі, коли це один чоловік на ім’я Едді Альма зчинив галас.

— Зніміть з мене цього вилупка! — Він повторив тричі, без зупинок. Він дивився в нерухомі очі Рейнгольда Цукера.

ЗБИТКИ, ЕССЕН

Шестеро чоловіків обпеклися цигарками.

Дві зламані руки. Кілька зламаних пальців.

Зламана нога Ганса Губерманна.

Зламана шия Рейнгольда Цукера, що тріснула майже на рівні його вух.

Чоловіки витягали одне одного з вантажівки, доки там залишився тільки труп.

Шофер, Гельмут Броманн, сидів на землі і шкрябав потилицю.

— Шина, — пояснив він, — просто тріснула.

Деякі солдати сіли біля нього і повторювали, що це не його провина. Інші ходили навколо і курили, запитували одне одного, чи їхні травми настільки серйозні, що їх навіть можуть звільнити від служби.

Ще одна невеличка групка зібралася позаду вантажівки і роздивлялася тіло Цукера.

Обабіч під деревом по Гансовій нозі розходилася тоненька смужка різкого болю.

— На його місці мав бути я, — сказав він.

— Що? — вигукнув сержант, що стояв біля вантажівки.

— Він сидів на моєму місці.

Гельмут Броманн отямився і заліз до кабіни. На боці спробував завести мотор, але той ніяк не піддавався. По них послали іншу вантажівку й санітарну машину. Остання не приїхала.

— Ви знаєте, що це означає, правда ж? — запитав Борис Шиппер. Вони знали.

По дорозі до табору всі намагалися не дивитися на рот Рейнгольда Цукера, відкритий у презирливій гримасі.

— Я ж казав, щоб його поклали обличчям до землі, - сказав хтось з чоловіків.

Іноді котрийсь з них забувався і ставив на Цукера ноги. Коли вони прибули, кожен намагався уникнути витягання тіла. Коли його вивантажили, Ганс Губерманн зробив кілька маленьких кроків і його ногу проштрикнув нестерпний біль, який повалив його на землю.

Через годину його оглянув лікар і повідомив, що нога, без сумніву, зламана. Сержант, що стояв поблизу, наполовину посміхнувся.

— Ну що ж, Губерманне. Схоже тобі пощастило, еге ж? — Він хитав своєю круглою головою, курив і перелічував подальші події. — Ти трохи відпочинеш. Мене запитають, що з тобою робити. Я скажу, що ти гарно попрацював. — Він видихнув хмарку диму. — Мабуть скажу їм, що ти більше не годишся для ЛСЕ і тебе краще відправити до Мюнхена в якусь канцелярію чи прибиральником, якщо потрібно. Як тобі така ідея?

Не в змозі стримати сміху в інтервалах між гримасами болю, Ганс відповів:

— Звучить гарно, сержанте.

Борис Шиппер докурив цигарку.

— А таки збіса гарно. Тобі пощастило, що ти мені подобаєшся, Губерманне. Тобі пощастило, що ти славний чолов’яга і не скупився на цигарки.

У сусідній кімнаті розводили гіпс.

Гіркий присмак запитань

Десь за тиждень після дня народження Лізель, у середині лютого, вони з Розою нарешті отримали від Ганса докладного листа. Від поштової скриньки дівчинка помчала до будинку і показала його мамі. Роза сказала їй прочитати вголос, і обоє не могли стримати радості, коли Лізель читала про зламану ногу. Вона була настільки приголомшена, що наступне речення прочитала про себе.

— Що там? — наполягала Роза. — Ну, Saumensch?

Лізель підвела очі від листа і ледь не закричала. Сержант дотримав слова.

— Він повертається додому, мамо. Тато повертається додому!

Вони обійнялися на кухні, і лист зіжмакало їхніми тілами. Зламана нога — чим не привід для свята?

Коли Лізель розповіла новину сусідам, Барбара Штайнер неабияк втішилась. Вона обійняла дівчинку за плечі і погукала дітей. Здавалося, що від новини про повернення Ганса Губерманна сімейство Штайнерів, яке зібралося на кухні, знову віднайшло надію. Руді посміхався і реготав, і Лізель бачила, що він принаймні намагається за неї порадіти. Однак дівчинка також відчула гіркий присмак запитань, що застрягли в його роті.

Чому він?

Чому Ганс Губерманн, а не Алекс Штайнер?

І його можна було зрозуміти.

Ящичок для інструментів, закривавлений і ведмедик

З часу призову його тата до армії в жовтні минулого року Руді накопичив чималий запас гніву. А новина про повернення Ганса Губерманна тільки підлила олії у вогонь. Він нічого не казав Лізель. Він не скаржився, що це несправедливо. Він вирішив діяти.

Руді йшов Небесною вулицею якраз перед смерканням — найкращий для крадійства час — і ніс у руках металевого ящичка.