- Guten Morgen, Papa.

У відповідь Ганс підморгнув.

Але не так, як завжди. Важче і незграбніше. У післямаксовій, у похмільній версії. Він теж сів і розповів їй про акордеон минулого вечора і пані Гольцапфель.

КУХНЯ: ПЕРША ГОДИНА ДНЯ

Дві години до прощання. «Не їдь, тату. Будь ласка. — Її рука, що тримає ложку, тремтить. — Ми вже втратили Макса. Я не можу втратити і тебе». У відповідь похмільний чоловік заривається ліктем у стіл і прикриває праве око. «Ти вже наполовину жінка, Лізель. — Він хоче заплакати, але стримується. Він зможе. — Подбай про маму, добре?» Дівчинка тільки легенько киває, погоджується. «Добре, тату».

Він покинув Небесну вулицю, вдягнений у похмілля і костюм.

Алекс Штайнер вирушав через чотири дні. Він зайшов до них за годину до того, як вони вирушали на вокзал, і побажав Гансу всього найкращого. Усі Штайнери прийшли з ним попрощатися. Усі тиcли йому руку. Барбара обійняла, поцілувала в обидві щоки.

— Повертайся живим.

— Добре, Барбаро, — відповів він упевненим голосом. — Звичайно, повернуся. — І навіть здобувся на посмішку. — Це ж просто війна, еге ж? Одну я вже пережив.

Коли вони йшли Небесною вулицею, дротяна жінка з сусіднього будинку вийшла за хвіртку і зупинилась на тротуарі.

— Бувайте, пані Гольцапфель. Перепрошую за вчорашню ніч.

— Бувай, Гансе, п’яний Saukerl, — однак вона кинула йому і дружнє слово. — Швидше повертайся додому.

— Обов’язково, пані Гольцапфель. Дякую.

Вона навіть трохи йому підіграла.

— Сам знаєш куди можеш запхати своє «дякую».

На розі з вітрини своєї крамниці сторожко визирала пані Діллер, і Лізель взяла тата за руку. І не випускала її всю дорогу по Мюнхенській вулиці, доки вони не дійшли до вокзалу. Потяг уже чекав.

Вони зупинились на пероні.

Першою його обійняла Роза.

Мовчки.

Її голова міцно притислась до його грудей, потім відчепилась.

Тепер дівчинка.

— Тату?

Він не відповів.

Не їдь, тату. Будь ласка, не їдь. Нехай прийдуть по тебе, якщо залишишся. Тільки не їдь, будь ласка, не їдь.

— Тату?

ВОКЗАЛ: ТРЕТЯ ГОДИНА ДНЯ

Жодної години, жодної хвилини до прощання.

Він обіймає дівчинку. Щоб сказати хоч щось, будь-що, він каже їй через плече: «Подивишся за моїм акордеоном, Лізель? Я вирішив не брати його. — Тепер він знаходить потрібні слова: — І, якщо будуть нові атаки, продовжуй читати в бомбосховищі». Дівчинка відчуває тривалі ознаки своїх трохи збільшених грудей. Їй боляче торкатися грудьми татових нижніх ребер. «Так, тату». За міліметр від свого ока Лізель розглядає тканину його піджака. Говорить до нього: «Зіграєш нам, коли повернешся додому?»

Ганс Губерманн посміхнувся своїй доньці, а потяг уже наготувався рушати. Він простягнув руки і ніжно обхопив обличчя Лізель.

— Обіцяю, — сказав він і зайшов у вагон.

Він дивився на дівчинку, а потяг від’їжджав від перону.

Лізель і Роза махали. Ганс Губерманн все зменшувався і зменшувався, у його руці не залишилося нічого, крім повітря.

Люди поступово покидали перон, доки навколо не залишилося ні душі. Тільки схожа на шафу жінка і тринадцятирічна дівчинка.

Кілька наступних тижнів, поки Ганс Губерманн і Алекс Штайнер були у своїх пришвидшених тренувальних таборах, Небесна вулиця ніби розпухла. Руді дуже змінився — він не говорив. Мама теж змінилася — вона більше не лаялась. З дівчинкою теж щось коїлось. У неї зникло бажання красти книжки, хоча вона й з усіх сил намагалася переконати себе, що це її збадьорить.

Коли минуло дванадцять днів, відколи поїхав Алекс Штайнер, Руді вирішив, що з нього вже досить. Він забіг через хвіртку і постукав у двері Лізель.

- Kommst?

- Ja.

Їй було байдуже, куди він збирався і що він замислив, але без неї він не піде. Вони пройшли Небесною вулицею, Мюнхенською і вийшли з Молькінґа. Минула добра година, поки Лізель поставила важливе запитання. До того вона лише зиркала на рішуче обличчя Руді чи вивчала його напружені руки і стиснуті кулаки, які він сховав у кишенях.

— Куди ми йдемо?

— Хіба не ясно?

Лізель намагалась не відставати.

— Якщо чесно, то не дуже.

— Я хочу його знайти.

— Свого тата?

— Так. — Він замислився. — А знаєш, ні. Краще я знайду фюрера.

Кроки пришвидшились.

— Навіщо?

Руді зупинився.

— Я хочу його вбити. — Він навіть розвернувся на місці, звертаючись до всього світу. — Чуєте, ви, покидьки? — Вигукнув хлопець. — Я хочу вбити фюрера!

Вони пішли далі і подолали ще кілька миль. Саме тоді Лізель відчула непереборне бажання повернути назад.

— Руді, скоро стемніє.

Він йшов далі.

- І що з того?

— Я повертаюся.

Руді зупинився і глянув на неї так, ніби вона його зрадила.

— Чудово, крадійко книжок. Давай, покинь мене. Закладаюся, якби наприкінці дороги валялася якась задрипана книжка, ти б не зупинилась. Правда?

Певний час обоє мовчали, та незабаром Лізель набралася сміливості.

— Думаєш, ти один такий, Saukerl? — Вона відвернулась. — Тільки твого тата забрали…

— Що це означає?

Лізель якусь мить рахувала.

Мама. Братик. Макс Ванденбурґ. Ганс Губерманн. Їх усіх не стало. А в неї так ніколи й не було справжнього тата.

— Це означає, - сказала вона, — що я йду додому.

Десь п’ятнадцять хвилин вона крокувала сама, і навіть тоді, коли її нагнав Руді, зі збитим диханням і спітнілими щоками, вони ще майже годину не розмовляли. Вони просто разом ішли додому — з наболілими п’ятами і втомленими серцями.

У книжці «Пісня у темряві» був розділ під назвою «Втомлені серця». Закохана дівчина пообіцяла свою руку юнаку, але згодом він утік з її найкращою подругою. Лізель запам’ятала, що то був тринадцятий розділ. «Моє серце так втомилося», — сказала та дівчина. Вона сиділа в капличці і писала у щоденнику.

Ні, думала по дорозі Лізель. Це моє серце втомилося. Тринадцятирічне серце не має так почуватися.

Коли вони дійшли до околиць Молькінґа, Лізель кинула хлопцеві кілька слів. Попереду виднів «Овал Губерта».

— Руді, пам’ятаєш, як ми там бігали?

— Аякже. Я якраз сам про це подумав — згадав, як ми впали.

— Ти казав, що вимазався лайном.

— Та то була багнюка. — Тепер він не приховував свого веселого настрою. — Я вимазався лайном на зборах «Гітлер’юґенд». Ти все переплутала, Saumensch .

— Нічого я не переплутала. Я розповідаю те, що ти сам тоді сказав. Те, що розповідають, і те, що насправді сталося, — це зазвичай дві різні речі, особливо у твоєму випадку, Руді.

Оце вже краще.

Коли вони проминули Мюнхенську вулицю, Руді зупинився і зазирнув до вітрини татової крамниці. Перед від’їздом Алекс радився з Барбарою, чи варто їй самій вести справи за його відсутності. Вони вирішили, що не варто, зважаючи на те, що останнім часом роботи у нього було небагато, та й хтозна, раптом втрутяться партійці. Агітатори ніколи не схвалювали підприємців. Солдату досить і армійської зарплатні.

На вішаках висіли костюми, у дурнуватих позах застигли манекени.

— Мені здається, що цьому ти сподобався, — за якийсь час промовила Лізель. Це був її спосіб сказати, що їм треба йти.

На тротуарі Небесної вулиці разом стояли Роза Губерманн і Барбара Штайнер.

— Свята Маріє, - сказала дівчинка. — Вони здаються стурбованими?

— Я б сказав, лютими.

Щойно вони підійшли, як жінки засипали їх запитаннями — здебільшого щось на кшталт «Де вас обох чорти носили?», але дуже скоро їхня лють перейшла в полегшення.

Втім, Барбара вимагала відповіді.

— Ну, Руді, то де ви були?

Лізель відповіла замість нього.

— Він убивав фюрера, — пояснила вона, і кілька довгих секунд Руді здавався справді щасливим, тож Лізель і сама втішилась.