Він поплентався додому, але, дійшовши до бетонних східців, передумав і повільно, але рішуче повернувся до Лізель.

Обережно прошепотів:

— Знаєш, що могло б підняти мені настрій?

Лізель відступила.

— Коли ти думаєш, що я… у такому вигляді…

Руді здавався геть розчарованим.

— Ні, я не про це, — він зітхнув і наблизився до неї. — Я про інше. — На мить замислившись, він підняв голову, ледь-ледь. — Ти тільки подивись на мене. Я весь брудний. Тхну коров’ячим, чи собачим, чи ще чиїмось там лайном, до того ж, як завжди, я дуже голодний. — Невелика пауза. — Мені потрібна якась перемога, Лізель. Чесно.

Лізель знала.

Вона б підійшла ближче, якби не той запах.

Крадіжка.

Їм треба щось вкрасти.

Ні.

Їм треба повернути те, що вкрали у них . Байдуже що. Але найближчим часом.

— Цього разу тільки ти і я, — сказав Руді. — Ніяких Хеммелів, ніяких Шмайклів. Тільки ти і я.

Дівчинка не могла заспокоїтись.

У неї свербіли руки, прискорився пульс, а губи розпливлися в посмішці.

— Звучить гарно.

— Тоді домовилися, — і хоча Руді й дуже старався, але не зміг стримати удобреної усмішки, що вимальовувалась на його обличчі. — То що, може завтра?

План був чудовий, якби не одна проблемка.

Вони не знали, що б таке поцупити.

Яблука вже закінчилися. На цибулю і картоплю Руді крутив носом, а ще один напад на Отто Штюрма і його наповнений їжею велосипед, вони навіть не розглядали. Це було підло одного разу. А другий раз — то вже справжнє свинство.

— То що ж нам, в біса, красти? — запитав Руді.

— А я звідки знаю? То була твоя ідея, хіба ні?

— То що тобі тепер не треба нічим перейматися? Я не можу сам про все думати.

— Та ти взагалі майже ні про що не можеш думати…

Вони йшли містом і сперечалися. На околиці завидніли перші ферми і дерева, що стояли, ніби хирляві скульптури. Гілки були сірими, а коли обоє глянули на них, то не побачили нічого, крім шорстких галузок і порожнього неба.

Руді сплюнув.

Діти повернулися до Молькінґа, пропонуючи нові ідеї.

— А може, пані Діллер?

— Що пані Діллер?

— Може, якщо ми скажемо «heil Hitler» , а тоді щось вкрадемо, то нічого поганого не станеться?

Десь із годину вони блукали Мюнхенською вулицею, наближався вечір, і обоє хотіли закинути цю марну затію.

— Жодного толку, — сказав Руді, - а тепер я ще голодніший, ніж був до того. Господи, та я помираю з голоду. — Він зробив ще кілька кроків, тоді зупинився й озирнувся. — Що це з тобою? — Бо Лізель застигла на місці, до її обличчя приклеїлося усвідомлення.

Чому вона не подумала про це раніше?

— Та що таке? — Руді вривався терпець. — Saumensch, що з тобою?

Саме тієї миті Лізель обдумувала своє рішення. Чи вдасться їй зробити те, що вона задумала? Та й хіба можна ось так мститися людині? Чи можна когось настільки зневажати?

Лізель рушила в протилежному напрямку. Коли Руді її нагнав, дівчинка трохи сповільнила темп, марно сподіваючись, що в голові бодай трохи проясниться. Зрештою, там уже була провина. Досі ще трохи волога. Зерно вже проростало квіткою з чорними пелюстками. Дівчинка зважувала, чи дійсно зможе це зробити. На перехресті вона зупинилась.

— Я знаю одне місце.

Вони перейшли річку і почали підійматися вгору пагорбом.

На вулиці Ґранде обоє зачудувалися розкішним будинком. Вхідні двері вилискували, а черепиця лежала на даху, як бездоганно причесана перука. Стіни і вікна хизувалися ідеальною фарбою, а димар, здавалося, от-от випустить димові кільця.

Руді вріс у землю.

— Будинок мера?

Лізель кивнула, дуже навіть серйозно. Зробила невелику паузу.

— Вони звільнили мою маму.

Коли вони обігнули будинок, Руді поцікавився, як, заради Бога, вони туди потраплять, але Лізель знала.

— Я знаю це місце, — відповіла вона. — Знаю… — Аж тут вона побачила вікно бібліотеки і заціпеніла. Вікно було зачинене.

— Ну? — запитав Руді.

Лізель повільно обернулася і швиденько покрокувала геть.

— Не сьогодні, - кинула вона. Руді засміявся.

— Я так і знав. — Він підбіг до неї. — Я так і знав, дурна Saumensch . Ти не потрапиш туди, навіть якщо будеш мати ключа.

— Чого причепився? — Вона додала швидкості, відмахуючись від його докорів. — Просто треба почекати, поки випаде краща нагода. — Подумки дівчинка скидала з себе несподівану радість від того, що вікно було зачинене. Вона картала себе. «Навіщо, Лізель? — питала вона. — Навіщо було вибухати, коли вони звільнили маму? Навіщо ти розтулила свого великого рота? Напевно, мерова дружина дуже змінилася після того, як ти так верещала і кричала на неї. Мабуть, вона виправилася, опанувала себе. Більше не морозить себе у тому будинку, і тепер вікно завжди буде зачинене… От дурна Saumensch ».

Втім, за тиждень, коли вони уп’яте навідалися у верхню частину Молькінґа, на них чекала несподіванка.

Відчинене вікно шматками вдихало повітря.

А їм більше нічого було і не треба.

Першим зупинився Руді. Поштурхав її рукою під ребра.

— Хіба там не відчинене вікно? — тихенько запитав він. Такий явний азарт висунувся з його голосу і рукою опустився дівчинці на плече.

— Jawohl, — відповіла Лізель. — Точно.

І враз у серці запекло.

Щоразу, коли перед тим на них чекало зачинене вікно, під удаваним розчаруванням вона приховувала страшенне полегшення. Чи вистачило б їй сміливості залізти до будинку? Та й взагалі, для кого чи для чого вона туди полізе? Для Руді? Щоб знайти якусь їжу?

Ні, нестерпна правда була зовсім іншою.

Вона не переймалася їжею. Руді, хоча вона й намагалася заглушити цю думку, для її плану мав другорядне значення. Вона прийшла по книжку. По «Свистуна» . Отримати її від самотньої жалюгідної жінки — для Лізель це було неприйнятно. А от поцупити її — це вже інша справа, це вже можна стерпіти. Поцупити книжку — це, у якомусь хворобливому сенсі, фактично те саме, що заслужити її.

Світло мінялося, переходило з відтінка у відтінок.

Величезний бездоганний будинок притягував їх до себе. Їхні думки зашурхотіли.

— Ти хочеш їсти? — запитав Руді.

Лізель відповіла:

— Помираю з голоду. За книжкою.

— Дивись… Нагорі увімкнули світло.

— Бачу.

— Досі хочеш їсти, Saumensch?

На мить обоє знервовано розсміялися, а тоді почали вирішувати, хто полізе всередину, а хто залишиться на чатах. Руді, як джентльмен, вирішив, що має лізти він, але Лізель, безперечно, краще знала цей будинок. Лізти мала вона. Лише вона знала, що чекає по той бік вікна.

Тож вона сказала:

— Я полізу.

Лізель заплющила очі. Міцно.

Примусила себе пригадати, уявити мера і його дружину. Вона бачила, як зростала її дружба з Ільзою Германн, а тоді нагадала собі, як ту дружбу копнули в ногу і залишили валятися десь на узбіччі. Подіяло. Вона їх ненавиділа.

Вони обнишпорили вулицю і тихцем перейшли через сад.

Присіли під щілиною у вікні першого поверху. Дихання зазвучало голосніше.

— Слухай, — сказав Руді, - дай мені свої туфлі. Щоб не скрипіли по підлозі.

Без жодних заперечень Лізель розв’язала чорні пошарпані шнурівки і залишила туфлі на землі. Тоді піднялася, і Руді обережно прочинив вікно так, щоб вона могла пролізти. Його рипіння прозвучало у них над головами, ніби ревіння недалекого літака.

Лізель підтягнулася на карнизі і протиснулась до кімнати. Зняти туфлі — це була чудова ідея, подумала дівчинка, бо приземлилася на дерев’яну підлогу набагато важче, ніж очікувала. Її ступні боляче розтягнулися від удару, аж у шкіру врізалися шви від шкарпеток.

Кімната була такою, як і раніше.

У запилюжених сутінках Лізель струсила відчуття ностальгії. Вона тихенько покралася вперед, щоб очі звикли до темряви.

— Що там? — різко прошепотів Руді знадвору, але дівчина помахала на нього долонею, що означало «Halt’s Maul» . Не шуми.