Віктор усміхнувся. Він розтоптав цигарку, глибоко вдихнув і пошкрябав грудну клітку.
— Дорогі панове, дорога шльондрочко, здається, прийшов час іти за покупками.
Зграя рушила, а Руді та Лізель плентались позаду, як і минулого року.
— Він тобі подобається? — прошепотів Руді.
— А тобі?
Хлопець на мить затих.
— Думаю, він ще той покидьок.
— Я теж так думаю.
Гурт почав віддалятися.
— Рухайся, — сказав Руді, - ми відстаємо.
За кілька миль вони натрапили на першу ферму. Але їх зустрів неприємний сюрприз. Вони сподівалися, що дерева будуть гнутися під вагою плодів, та на них чекали нещасні хирляві деревця, з чиїх гілочок де-не-де звисало по кілька яблук. На іншій фермі урожай був не кращим. Може, цього року яблука погано вродили, а може, це вони не вгадали з часом.
Ввечері, після розподілу здобичі, Лізель і Руді отримали одне малесеньке яблучко на двох. По правді, улов був геть паскудним, але й Віктор Хеммель не був надто щедрим.
- І як це називається? — запитав Руді, тримаючи яблучко на долоні.
Віктор навіть не глянув на нього.
— А на що схоже? — Слова, кинуті через плече.
— На якесь жалюгідне яблуко.
— Тримай. — У його бік полетіло наполовину обгризене яблуко і приземлилося відкушеною стороною в багнюку. — Можеш взяти ще й це.
Руді закипів.
— До біса це все! Ми пройшли десять миль не заради півтора паршивого яблука, правда ж, Лізель?
Дівчинка не відповіла.
У неї не було на це часу, бо Віктор Хеммель уже навалився на Руді, не встигла вона вимовити й слова. Колінами він притис його руки до землі, а долонями вхопився за хлопцеве горло. Яблука підібрав саме Анді Шмайкль, за наказом Віктора.
— Йому ж боляче, — сказала Лізель.
— Справді? — Віктор знову посміхався. Лізель ненавиділа ту посмішку.
— Мені зовсім не боляче, — Руді випалив слова одним махом, а його обличчя почервоніло від натуги. Носом пішла кров.
Віктор на секунду-дві ще сильніше стиснув його горло, а тоді відпустив Руді, зліз із нього і, ніби нічого й не сталося, недбало відійшов на кілька кроків.
Скомандував:
— Вставай!
І Руді, добре поміркувавши, зробив, як йому веліли.
Віктор знову недбало підійшов і став навпроти Руді. Легенько поплескав його по плечу. Прошепотів:
— Якщо не хочеш, щоб кров з тебе била фонтаном, краще забирайся звідси, малий. — Він глянув на Лізель. — І не забудь свою малу шльондру.
Ніхто не поворухнувся.
— Ну, чого чекаєте?
Лізель взяла Руді за руку, і вони пішли, але перед тим хлопець іще раз озирнувся і виплюнув кров під ноги Віктору Хеммелю. Його зухвальство викликало одне фінальне зауваження.
МАЛЕНЬКА ПОГРОЗА ВІКТОРА ХЕММЕЛЯ РУДІ ШТАЙНЕРУ
— Ти поплатишся за це пізніше, друзяко.
Що не кажіть про Віктора Хеммеля, але пам’ять у нього була чудова, та й терпіння йому не бракувало. Минуло близько п’яти місяців, коли він урешті здійснив свою погрозу.
Замальовки
Літо 1941 року — якщо таких, як Руді та Лізель, воно оточувало стіною, то в життя Макса Ванденбурґа воно проникало у формі слів і малюнків. У найсамотніші миті у підвалі навколо нього купками нагромаджувалися слова. Видіння виливалися, висипалися, а подекуди кульгаво шкандибали з-під його рук.
У Макса було те, що він називав невеликим пайком інструментів.
Зафарбована книжка.
Жменя олівців.
Повна голова ідей.
Він склав їх докупи, як простеньку головоломку.
Спершу Макс хотів написати лише свою історію.
Він задумав розповісти про все, що з ним трапилося — про все, що привело його у підвал на Небесній вулиці, - але вийшло не те, на що він сподівався. Максове заслання породило зовсім іншу історію. Колекцію різноманітних думок — він вирішив прийняти їх усі. Він відчував, що вони правдиві. Вони були правдивішими за ті листи, які він писав своїй сім’ї і своєму другу Вальтеру Куґлеру, хоча й добре знав, що ніколи не зможе їх надіслати. Зневажені сторінки «Mein Kampf», одна за одною, перетворювались на серію замальовок, що підсумовували ті події, які поміняли його колишнє життя на теперішнє. Одні малюнки давалися йому за лічені хвилини. На інші йшли години. Макс вирішив, що, закінчивши книжку, віддасть її Лізель, коли дівчинка трохи подорослішає, а весь цей абсурд, він мав таку надію, вже скінчиться.
Макс, відколи випробував олівця на першій зафарбованій сторінці, завжди тримав свою книжку згорнутою. Часто він засинав із книжкою в руках або клав її біля себе.
Одного дня, закінчивши відтискання і присідання, він заснув, схилившись на стіну. Коли Лізель спустилася до підвалу, то побачила книжку, що сиділа біля Макса, притиснувшись до його ноги, і не змогла стримати свою цікавість. Вона схилилась, підняла книжку і трохи почекала — чи він, бува, не поворухнеться. Макс не ворушився. Він сидів, прихилившись до стіни головою і лопатками. Ледь-ледь розбираючи його дихання — вдих і видих, — Лізель розгорнула книжку і швиденько проглянула кілька сторінок…
Налякана побаченим, Лізель поклала книжку на місце, точнісінько так, як та сиділа, притулившись до Максової ноги.
Її настрашив голос.
- Danke sch Е on, — промовив він, а коли дівчинка підняла очі і пройшла слідом за голосом до його власника, на губах єврея з’явилася ледь помітна задоволена посмішка.
— Святий Боже! — видихнула Лізель. — Ти налякав мене, Максе.
Він знову занурився в сон, а вона потягла ту саму думку за собою нагору.
Ти налякав мене, Максе.
«Свистун» і пара туфель
Так тривало до кінця літа, а тоді перейшло і в осінь. Руді з усіх сил намагався вижити у своєму «Гітлер’юґенд». Макс Ванденбурґ відтискався і робив свої замальовки. Лізель вишукувала газети і писала слова на стіні підвалу.
Однак не варто забувати, що кожна рутина має свої недоліки, тож одного дня вона може похилитися і пересипатись з однієї сторінки на іншу. У нашому випадку ключову роль зіграв Руді. Чи, принаймні, Руді та щойно удобрений спортивний майданчик.
Наприкінці жовтня усе, здавалося, йшло як завжди. Небесною вулицею крокував вимазаний грязюкою хлопець. Через кілька хвилин його чекатимуть удома і він знову набреше, що усіх хлопців його підрозділу примусили виконувати додаткові вправи на землі. Батьки навіть подумають, що він зараз засміється. Але ні, цього не станеться.
Того дня у Руді не залишилося ні сміху, ні брехні.
Саме цієї середи, коли придивившись до нього уважніше, Лізель побачила, що хлопець був без сорочки. І дуже лютий.
— Що сталося? — запитала дівчинка, коли Руді протюпав повз неї.
Він повернувся назад і простягнув їй сорочку.
— Понюхай, — сказав він.
— Що?
— Ти глуха? Я кажу — понюхай, — повторив Руді.
Неохоче Лізель трохи нахилилася і вловила бридкий запах його коричневої сорочки.
- Ісус, Марія і Йосип! Це…?
Хлопець кивнув.
— А ще воно у мене на підборідді. На моєму підборідді! Мені пощастило, що я його не наковтався!
- Ісус, Марія і Йосип!
— Спортивний майданчик «Гітлер’юґенд» щойно удобрили. — Він кинув на сорочку ще один неприязний, повний огиди погляд. — Думаю, це коров’яче лайно.
— А той, як його там, — Дойчер — знав, що воно там є?
— Він каже, що не знав. Але він шкірився.
- Ісус, Марія і…
— Тобі ще не набридло повторяти?!
Саме зараз Руді потребував якоїсь перемоги. Він програв сварку з Віктором Хеммелем. У «Гітлер’юґенд» у нього теж були лише проблеми. Усе, чого він бажав, — це малесенький тріумф, і Руді твердо вирішив його здобути.