Від того починали боліти очі. Нікому не хотілося розмовляти.
Так вони тюпали до одинадцятої години ранку, а потім навіть слухняні віслюки вперлися і не захотіли йти далі. Довелося пустити їх пастися в затінку навислої скелі. Про їжу не думали. Вкрай змучені спекою хлопці незабаром заснули міцним сном.
О третій годині, трохи відпочивши, рушили далі. А о п'ятій вгледіли кляту гору Рас-Могабула…
Ісмаїл сказав, що їм пощастить, коли вони дістануться до гори ще завидна. Але попри всі зусилля, хлопці не змогли до неї доїхати. Швидко впала ніч. До смерті зморені мандрівники поїли й почали лаштуватися до сну біля прив'язаних віслюків. Аж раптом у глибокій темряві блимнуло червоне сяйво.
Коли б день забарився лише на півгодинки, вони б зіткнулися з тими, хто там, глибше, в ущелині, на когось чигав. Ісмаїл хотів потихеньку відв'язати віслюків і повернути назад, та Гасан стримав його:
— Адже ми їхали сюди, щоб подивитися на цих розбійників! Тепер якраз темно хоч в око стрель, та й місяць сьогодні, напевно, вийде не раніше як опівночі. Ми з Карембу потемки поповземо до вогнів. Може, почуємо щось. Коли вже ми так нерозважливо подалися в розвідку, то принаймні хоч дізнаємося, що то за люди й чого вони тут шукають. Передчуваю, що нас чекає несподіванка…
— Гаразд, — погодився Ісмаїл, аби хлопці не подумали, наче він боїться розбійників, — я поведу віслюків слідом за вами. Нашим сигналом буде крик пугача. Адже Карембу вміє добре наслідувати пугача!
Обидва набили рушниці й, тримаючи їх напоготові, босоніж поповзли по гострому камінню, яке тепер було не таке гаряче, як удень.
Не минуло й чверть години, як вони побачили велике вогнище. У червонястій заграві ясно вирізнялися три великі чорні вовняні намети, поставлені по-арабськи трикутником. Саме тієї хвилини якісь люди принесли гілки, кинули їх у вогонь і з палаючими смолоскипами підійшли до найвищого намету.
— Ні, це неймовірно! — злякано прошепотів Карембу. — У ватага цих підлих мерзотників такий великий намет…
Коли ж спалахнуло нове вогнище, стало краще видно великий чорний вовняний намет із зеленою завісою, які звичайно напинають у степу тільки головні шейхи наймогутніших і найчисленніших пастуших племен.
І майже водночас Гасан розпізнав у спалаху вогню кілька чорних облич з орлиними носами. Шаанби!
Поміж чорнолицими перед наметом сидів велетенський на зріст білий чоловік у білому просторому бурнусі наїзника з марокканським каптуром, опущеним на очі. Можливо, то був гордовитий володар табору. Ліворуч од нього сів білий хлопчик з чорною єгипетською фескою на голеній голові, а позаду вмостилися жінки в синюватому та зеленавому вбранні, з немовлятами на руках.
Юні розвідники почали відповзати назад і мало не наштовхнулися на Ісмаїла та трьох віслюків, що тихо жували жуйку.
— Обійдемо табір і непомітно, підкрадемося згори. Їм і на думку не спаде, що ми дивимося їм у казан!
Швидко домовившись, хлопці знову поповзли. Зненацька Гасан підсковзнувся і мало не полетів у безодню, обідравши до крові руки об гостре каміння. Але він навіть не зойкнув.
Десь за півгодини хлопці були вже біля низенького прискалка — першого з численних східців гори. На височині чотирьох метрів від табору зупинилися.
Від вогнища долинав плач дитини, яку заколисувала мати.
Згодом жінки ввійшли в намет, а чоловіки лишилися біля вогнища.
Гасан і Карембу розуміли, що пастухи на когось чекають.
Раптом тиху ніч розітнуло пронизливе шакаляче виття. Од вогнища відповіли. Ці голоси лунали знову й знову. Потім з чорної ночі виринули чоловіків тридцять з верблюдячими сідлами на головах.
«Мир вам! — привіталися прибулі І вам! — пролунала відповідь.
— Чи тут великий шейх Мухаммед-бен-Манзур? — голосно й шанобливо запитав ватаг вершників.
Карембу стис Гасанові руку так, що хлопчина, па смерть переляканий, мусив був боляче закусити губу, аби не скрикнути.
— Що ви принесли шейхові Мухаммедові? — озвався білий велетень і гордовитим порухом руки відкинув каптур з чола, щоб прибулі впізнали його.
— Слава аллахові, милостивий пане наш, що ми в цій темряві знайшли тебе ще сьогодні! — радісно вигукнув ватаг вершників. — Я Ахмед-бен-Улад-Сіді-Гадж-Ягія-бен-аль-Мадгі!
— Сине Мадгія, внуче кайда з Ель-Голоа! Сердечно вітаю тебе! Вітаю також усіх, хто щойно приїхав!
Велетень у білому тюрбані швидко підвівся і попри природжену пиху та гордовиту статуру воєводи, не приховуючи радості, попрямував назустріч вершникам.
— Ще раз сердечно вітаю вас усіх! — повторив він. Його голос лунав так гучно, що аж відбивався вдалині луною.
Чоловіки зняли з голів верблюдячі сідла і віддали їх напівголим чорним рабам, які виринули з темряви. Раби одразу ж поклали дерев'яні червоні сідла навколо вогнищ, наче поставили зручні крісла. Решта присутніх теж сердечно привітали прибулих із Ель-Голеа.
А грізний володар Шаанби, Манзур, узяв Ахмеда під руку й посадив на почесний килим праворуч од себе.
— Які вісті приніс нам, Ахмеде? — голосно почав шейх, коли всі мовчки викурили люльки.
— Могутній муж, шериф Махмуд Алі, якого прислав до нас святий ігумен ордену Теджаджна, велів переказати великому шейхові Вен Манзурові таке: «Вислухавши твоїх послів, ми прийняли твою пропозицію й спорядили п'ятсот найліпших наїзників. Вони сьогодні вирушили з Ель-Голеа на північ, щоб перетнути шлях до відступу негідникам із Ахаггару. Хай знищить їх аллах, коли він не дозволить це здійснити нашим спільним силам!»
— Вже за саме нахабство, з яким вони вдерлися до центра нашої суверенної території! — роздратовано вигукнув другий ель-голеаський вершник.
— Щиро дякуємо вам, шляхетні брати, за те, що ви знову так великодушно доводите спорідненість нашої Шаанби! Негідні туареги більше ніж відважні. Вони отруйні, як піщані рогаті гадюки! їхній ватаг — мабуть, тричі клятий диявол. Інакше я не можу пояснити собі, як він міг тут, у наших горах, наставити нам таку пастку. Послухайте!
Допіру ви довели мені, що від цієї вікопомної миті Шаанба від Мелікки і аж за Ель-Голеа перетвориться на суцільне ковадло, на якому ми спільними силами розтрощимо всіх, хто тільки наважиться до нього наблизитися!
Зрозуміло, що я можу відплатити вам за вашу вірність тільки щирістю. Слухайте далі!
Спершу вони спробували відірвати нас од Уаргли, вдаючи, ніби їх сила-силенна. Але наші розвідники пройшли усю країну й допомогли нам викрити хитрість ворога.
Туареги підступно обрали саме весну. Адже вони також пастухи й так само добре знають, що на спаді зими наші численні й зголоднілі стада треба принаймні хоч на цей короткий місяць вигнати на пасовиська, аби телята, верблюденята й лошата у виснажливу літню спекоту не загинули. Я підозрюю, що хтось виказав їм, що наші найбагатші пасовиська лежать на передгір'ї Батен. Тому їхні вивідачі й никали там весь час. Ми мусили стерегтися їхнього удару, який важко було б одбити — наші численні стада перешкоджали б нам маневрувати.
Крім того, кожному відомо, що великі стада не можуть напастися на одному місці, їх треба переганяти.
А тим злочинцям саме цього й треба. Отже, я день у день гнав стада вгору проти схилу уеду Нісса, щоб дістатися ближче до південного схилу, де неподалік лежить Лагуат.
Але несподівано приїхав посол султана Бену Лаарба і зажадав, аби ми покинули територію ще до заходу сонця, інакше матимемо справу з цілим Лагуатом!
Нас відігнали на витолочені долини. І все це через те, що негідники туареги підбурили проти мене мого дядька, марабута ет-Туаті, бо я, мовляв, свого часу не звернув уваги на його лист і не став єдинокровним братом найлютішого ворога в ім'я якоїсь політики святенників, про яку домовилися любі мулли на соборі в Тунісі! Я знаю, вони хочуть вільних синів пустелі обернути на догідливих рабів султана гашемів, Абд-аль-Кадіра, якого мулли без нашої згоди спочатку оголосили оборонцем усіх віруючих, а тепер прагнуть, аби ми всі були на побігеньках у того зарозумілого священикового сина.
