От хлопці і сперечалися, яка ж рослина для того найпридатніша.
У розмовах час спливав швидко. Гасанові ті суперечки скоро набридли, й він побрався на край печери над укосом, щоб на самоті роздивитися незвичайну гірську країну.
І раптом він помітив, як у далечині, край глинястого косогору, рухається щось темне.
Зір у Гасана не такий, як у туарезьких пастухів, — ті, кажуть, здатні роздивитися рухливу ціль на відстані шістдесяти кілометрів. Тому він марно намагався відгадати, що ж то все-таки рухається. А темна пляма поволі повзла схилом щораз вище. Кінець кінцем Гасан гукнув хлопців.
Ісмаїл Бен Алі нещодавно навчився чинбарства і тепер чекав лише, коли спорядять караван до Марракеша.
В Марракеші, найважливішому торговому місті королівства Марокко, жили найславетніші північноафриканські чинбарі та фарбарі шкіри. Але дарма що це питання Ісмаїла дуже цікавило, він охоче підвівся, аби догодити гостеві.
Ні, він не знав, що то могло бути.
— Може, це тінь скелі, якої звідси не видно, — сказав Ісмаїл, напружено вдивляючись удалину.
Карембу підвівся теж, але не тому, що сподівався розгледіти на такій величезній відстані ту дивну широку пляму, яка безупинно сунула вгору. Просто Карембу розпалився цілогодинною суперечкою з Ісмаїлом і, мабуть, через це сказав:
— Що це тобі привиділося, Ісмаїле? Яка ж це тінь од скелі, коли вона весь час рухається! Це не що інше, як стадо!
— Не може бути! — вигукнув Ісмаїл, який не знав батькових намірів. — То ж Рас-Могабула. Там ніхто ніколи не випасав стада, бо звідти аж до кінця світу немає колодязів. Я кажу вам: це тінь якоїсь гори, котру звідси не видно!
Гасан у школі був добрий учень. Він швиденько взяв з вигаслого вогнища обгорілу гілку і накреслив путь сонця; спершу вгору, коли опівдні сонце досягає зеніту. Потім накреслив схил гори, яку Ісмаїл називав Рас-Могабула, і поміж кружальцем — сонцем та кривою лінією — схилом накреслив клин.
Так він з'ясував, що до самого полудня тінь могла рухатися тільки вниз, до підніжжя гори, й тільки пополудні вона могла повернути в зворотному напрямку.
Гасан пояснив це і показав креслення.
— Коли тільки там щось є, то воно живе, — вирішив він.
— Я вже щонайменше двадцять разів був біля Рас-Могабула, але ніколи не бачив і не чув, щоб хтось наважився випасати там стада! — вигукнув Ісмаїл уже роздратовано.
— Ти ходив туди вже кілька разів? А що ж ти там шукав?
— Попід Рас-Могабула йде найкоротша дорога до Берріана, а з Берріана вже прямісінько до Лагуата! — пояснив хлопець.
— Невже в Берріані ніхто не має верблюдів, щоб посилати пастися сюди?
— Таке нікому й не спало б на думку! Навкруги Берріана паші скільки завгодно.
— А чужий караван? Той, що йде з Лагуата?
— Це й поготів виключено! Хто хоч раз ввійде з караваном до нашої хебки, той радіє, коли взагалі досягне мети, й нізащо в світі не пожене зморених верблюдичок такою бідною горою, як Рас-Могабула!
Ісмаїлова впертість тільки дужче розпалила цікавість допитливого Гасана.
— А що, коли там ховається грабіжник з украденим стадом? — весело підморгнув він хлопцям.
— Таке може бути, — несподівано погодився Ісмаїл. — Хебка — це недосліджена криївка, й тут іноді грабіжницьке плем'я ховається місяцями, а його шукають по путівцях…
— Викрадачі стад? — крикнув Карембу. — От хоча б раз подивитися на них!
— А я не дуже-то прагну цього, — щиро признався обережний Ісмаїл. — Чи ви, хлопці, гадаєте, що така людина ховатиметься в хебці тільки для того, аби ви могли прийти до неї на гостину? Щоправда, прийти ви можете, а от повертатися доведеться з власною голівонькою під пахвою.
— Хотів би я бачити того, хто б нам отак запрошки зламав маківки. Ми вже мандруємо світом, любий Ісмаїле, майже рік, і Гасан тобі підтвердить, який був убивця Махмуд Алі, але й той нас не здолав! — вихвалявся Карембу. — Коли б Гасан узяв свою рушницю, то ми моґлиб піти туди подивитися; принаймні хоч раз побачили б справжнього розбійника.
Зрозуміло, Карембу патякав собі, аби показати Ісмаїлові, що вони обидва не бояться й самого диявола.
Гасан одразу ж зрозумів, що Карембу хоче вдати з себе справжнього небояка, і, щоб допомогти другові, сказав гордовитому й упертому Ісмаїлові:
— Оте огидне чудовисько Махмуд? Та його ж за вбивство було засуджено на смерть. Скажу тобі, Ісмаїле: то мерзотник, проти якого викрадач верблюдів — справжнісіньке немовля. То він наказав десятьом найманим мародерам цілу годину стріляти по мені, а я ось тут стою собі живий і здоровий!
— Ти тільки не скромничай, Гасане, й розкажи гарненько, як ти покарав на місці грабіжників могил. І як ані тобі, ані мені по тій баталії нічого не сталося.
Обидва були б отак розводилися й далі, коли б сумирний Ісмаїл нарешті не сприйняв усе те як виклик.
— Бачу, ви гадаєте, що в мене шакаляче серце, що я — тільки аль-мзабіт, і все це тільки через те, що я досі не мандрував світом, як ви. Але у нас хлопець не може покинути країну, поки він не одружиться. Я чекаю тільки на те, коли мене, оженять, а тоді вже поїду до Марракеша, — мовив зненацька Ісмаїл.
Це дуже зацікавило хлопців. Про такий звичай вони досі не чули, а тому заходилися розпитувати Ісмаїла, кого той бере собі за дружину і як подорожуватиме з нею аж до Марокко…
Ісмаїл пояснив, що не він, а ель-атеуфський толба вибере для нього наречену. І то не довільно, а з-поміж його далеких родичів. Жоден мзабіт не може взяти собі за дружину чужинку, так само як жодна мзабітка не може вийти заміж за чужинця. Отже, всі мзабіти між собою родичі. А щоб оті безупинні одруження не призвели до занепаду племені, до хвороб та вимирання родів, окремі толби повинні призначати женихам наречених, а нареченим — женихів з-поміж самих далеких родичів, згідно з суворими шлюбними записами, і то аж ніяк незважаючи на їхні статки та на становище в державі.
Що ж до Ісмаїлового від'їзду до Марракеша, то він не зможе взяти свою жінку з собою, бо мзабіткам суворо заборонено виїздити з країни, поки їм не сповниться п'ятдесят років. Хто ж той закон якимсь робом порушить, того навіки відлучають од релігії і виганяють з країни.
Слухаючи цю розповідь, Гасан збагнув, чому всі мзабіти схожі між собою — кругловиді, усі поспіль кароокі й присадкуваті.
Але Ісмаїл, який навіть і під час своєї розповіді не забував про питання честі й не мав ніякісінького бажання, щоб його вважали за боягуза, раптом сказав:
— Тож завтра на світанку хай будуть готові ваші рушниці та міхи з питною водою на два дні подорожування; про решту я подбаю сам.
І вже цілісіньку дорогу, аж до самого дому, він ні словечком не прохопився про завтрашню виправу.
Наступного ранку, за холодка, на подвір'ї стояло троє чорних віслюків. Хлопці притьмом осідлали їх, навантажили харчі і вирушили на північ.
Їхали мовчки.
Дорога круто здіймалася вгору. А за годину місто разом з долиною зникло на дні глибокої улоговини. Хлопцям здалося, ніби вони раптом загубилися в безмір'ї та безладді цих незліченних долин хебки, у яких хіба що Ісмаїл міг орієнтуватися по непомітних позначках, витесаних на камінних брилах через кожні півмилі дороги.
Тільки тепер Гасан усвідомив, як вони обидва залежать од Ісмаїла. А що, коли б з Ісмаїлом щось трапилося в дорозі? Тоді вони ніколи не вибралися б з цього лабіринте.
Тепер Гасан, щоправда, запізно, шкодував, що вони так нерозважливо жартували вчора, й сердився на Карембу. Адже через його дурість та легковажність вони так безглуздо піддали себе небезпеці. Карембу теж картався. Вчора він і не підозрював, що так розпалить поважного й поміркованого Ісмаїла. Може, відступити? Ні, на це не піде ні той, ні другий.
Ісмаїл сьогодні був не в гуморі, адже тільки він знає страшну небезпеку пустелі, на призьбі якої народився.
До того ж Ісмаїл забобонний і в душі боявся пастки лихого духа, мабуть, куди дужче, аніж ворожого війська.
Ранкова блакить неба тим часом поблякла, над скелями, над глибокими урвищами й над темними кратерами прірв скільки сягало око — затремтіло повітря. Сиве громаддя гострого каміння, на якому подекуди ще досі яскріли острівці трави, починало світитися, наче то був не сивий вапняк, а білосяйний мармур, розжарений у печі.
