Хлопці лежали в хутряних спальних мішках та хукали на закляклі руки або ж гріли їх над розжареним деревним вугіллям у глиняній посудині, що стояла між їхніми ліжками, зробленими з рогожі й підвішеними над мокрою паруючою землею.

Долиною, відкритою до гірської сивуватої синяви, дув кигучий плачливий вітер. Він подеколи заглушував монотонну сумну пісню дощу й виганяв з розколин скель велетенські хмари випарів та клуби туману.

А бувало й таке, що на світанку, відхиливши рогожу, хлопці скрикували з подиву: все навкруги біле від снігу! Де це? В тропіках чи в горах Кабілії? Поодинокі фінікові пальми, витягнувши, мов жирафи, шиї з-під снігового запинала, вилискували вічнозеленою перистою кроною.

Проте ці чари розвіювалися за кілька хвилин — коли в глибинах скель спалахувало яскраве ранкове сонце. Тоді земля знову ховалася в тумані, і десь опівдні гори заливала така задушна, нестерпна спека, що руки ставали наче налиті свинцем.

Тільки найвищі шпилі, що стриміли у блакитній далечині, світилися білими сніговими шапками й вигравали чи то криваво-червоним, чи то холодним синьо-зеленим сяйвом.

А одного дня мандрівники справді-таки набралися страху.

Чорна хмара, яку грайливий вітер випадково не розбив об химерно потріскані скельні вежі, просковзнула до розлогої пласкої долини й поповзла понад самісінькою землею. Тільки тепер можна було відчути, що село Іделес лежить на височині двох тисяч метрів. Прозорий, сонячний і гарячий полудень за кілька хвилин перетворився на зловісний присмерк, насичений випарами. А ще за кілька хвилин здійнялася нестримна буря. Блискавиці крижем розтинали не небо над головою, а простір унизу, в незліченних підступних, похмурих прірвах.

Цілісінький вечір і ніч темряву осявали спалахи сліпучого вогню, без угаву гуркотів грім і відбивався стоголосою луною. Тисячі блискавиць за хвилину запалювали каламутну й мокру темряву, до якої з розколин у скелях ринули оглушливі й люті водоспади. Камінні брили, що, може, сто, а то й тисячу років стирчали над стрімкими прірвами, тремтіли в своїх гранітних ложах, і одна чи дві скотилися з таким неймовірним гуркотом, що заглушили навіть гримотіння бурі, яка в своєму шалі не мала, здається, ні кінця ні краю.

Тієї ночі в горах од блискавиці вщент згоріло кілька халуп, загинуло десять чоловік, а багатьох верблюдів, що ховалися в ущелині, згодом знайшли спалених на вугілля.

Цю бурю люди згадуватимуть десятиліття. Синьої гірської ночі, під небесами, увінчаними незліченними сузір'ями, чоловіки складатимуть на агелі довжелезні пісні про двобій тутешніх духів з духами сусідніх азджрів, страхітливий ворожий наїзд яких було рішуче відбито.

Пекельна буря була, так би мовити, заключним акордом зими з її щоденними зливами й холодними ночами.

Ранком по тій бурі порожевілі снігові шапки гір Гікени й Бадану видавалися в росяному сяйві чи не вдвічі менші, ніж досі.

Зима кінець кінцем відступила з високих нагір'їв, а дощ, який кілька днів підряд запинав обрій, був на диво теплий, лагідний і ніс з собою якусь таємничу передвесняну знемогу. Проте дощова пора на нагір'ях центральносахарських гір і в тисячах похмурих та безладних ущелин із чорно-синього, в блискотливу білу смужку кварцових жил сахарського пісковику порушила перебіг врочистих зборів.

Люди, які з далеких країн примчали поклонитися овдовілій володарці, роз'їхалися.

У зимових таборищах родин і родів ахаггарських туарегів о дощовій порі чоловіки завжди починають клопотатися господарством.

Колоди дорогоцінного дерева — справжнього скарбу, що його привозять з неозорих лісових просторів західно-африканського узбережжя, — вправні й терпеливі руки чоловіків перетворюють на чудові миски, тарілки та великі ложки. Жінки ті вироби розмальовують простим, але напрочуд гарним народним орнаментом. Старі плетуть кошики, дівчата, зібравшись у гурт, співаючи плетуть тонкі рогожі з податливої степової трави гафли. Пастухи овець та верблюдів приносять шкури, які протягом літа сушаться на сонці. То шкури антилоп та хутра дрібних ссавців, упольованих в степу. Ті шкури вимочують в настоях чинбарних рослин, вичинюють і обробляють. Перед наметами жінки тчуть на простих ткацьких верстатах грубу вовну, цупкий льон і древесні пальмові волокна, змішані з ликом чагарника, з якого видобувають славнозвісну в цих краях арабську гуму.

Ту арабську гуму збирають скрізь. Заради неї часто споряджають виправи чорних рабів, котрі приносять гуму у велетенських глиняних джбанах з передгір'їв, про які знають тільки вони. Так само велику увагу приділяють тут заготівлі страусового пір'я. Найспритніші жінки роблять з тим пір'ям справжні дива. І внизу, на ін-салаському базарі, за нього можна буде виміняти більше жита, пороху та шроту.

Можна було б довго розповідати про наполегливу працю цього простого люду в зимовому таборищі побіля розлогого й розпорошеного по долині села Іделес.

Гасан, Карембу та Бабула годинами милувалися силою й спритністю тутешнього коваля, якого туареги шанували як особу дуже поважну, — посада майстра-коваля в племені майже завжди належить родичам шейха. Гончарство теж викликало в хлопців великий подив. Гончарський круг од самого світання обертався без упину, а спритні руки майстра чаклували над ним, створюючи прості чудові миски й важкі велетенські каолінові вази, в яких на Сході споконвіку зберігають дорогоцінне зерно.

Скільки ж то побачили й скільки почули діти! З великими труднощами вивчали вони мову своїх предків.

Найкраще велося Бабулі, найгірше — Карембу. Карембу хоч і знав уже чимало слів, проте з вимовою в нього було не гаразд. Бабула заприятелював з пастухами й тижнями ходив з ними вузькими гірськими річищами по траву, яка тепер, у дощову пору, виростала скрізь, де між камінюччям у вузесенькій шпаринці або в западинці на скелі затрималося хоч трішки землі. Гасан у тих виправах участі не брав. Карембу пішов, так би мовити, в науку до славнозвісного чинбаря, який напрочуд гарно фарбував у великих ступах козячі шкури, а Гасан залюбки відвідував тутешню школу, де ретельних учнів та учениць вчили марабути. Тут вивчали арабщину, письмо, історію, математику, астрономію і дуже багато уваги приділяли поезії. В поезії кохалися й дорослі, адже недаремно кажуть, що кожен туарег — природжений поет і музикант.

Зима перешкодила обом марабутам вирушити в зворотну путь. І тому, коли матері (а матері тут самі вчать своїх дітей читати й писати, бо вони освіченіші за чоловіків, яким у безперервних подорожах та пошуках заробітку нема часу поглиблювати свої знання) попросили марабутів повчити дітей, обидва охоче погодилися. До школи приходили літні жінки й з ретельністю навчалися всього, що викладали їхнім дітям.

Гасан допомагав учням виконувати завдання» і таким чином став помічником учителя. Учні та учениці радо запрошували хлопця до себе, і незабаром він уже знав життя простих родин куди краще, ніж обидва його приятелі.

Вдосвіта молоді лицарі після купання в крижаному гірському потоці робили гімнастику. Спершу вони робили вправи з велетенськими й надто важкими для підлітка металевими списами. Потім вели бій з мечем і щитом, під час якого не в одного текла кров. Варто було тільки забаритися на частку секунди, не встигнути затулитися щитом — і гострий, наче бритва, бойовий меч, що ним туарезький воїн володіє як ніхто інший, залишить на тілі юного лицаря кривавий слід.

Опівдні, коли й узимку спека буває нестерпна, а розжарене повітря починає тремтіти, наче в пропасниці, сини суворих лицарів цілісіньку годину тренувалися в киданні списа.

Гасан мусив брати участь у тій небезпечній грі й за весь час перебування в Іделес міг побалакати з своїми друзями лише в ті дні, коли періщив дощ.

Але як змінився хлопець! Його кволі руки після болючих і виснажливих вправ швидко зміцніли й стали такі ж дужі, як і руки інших хлопців. Перші два тижні він лягав спати, нарікаючи, що в нього геть пошматоване тіло, що в нього «лопнув сухожилок», що йому, певно, порвався шлунок… Він не засинав, а швидше непритомнів.