Після того, як присягнули носії почесних відзнак племен, прийшли почесні барабанщики-тоболи, після них — лицарі й воїни всіх двадцяти племен. Знову й знову лунали слова грізної присяги. Одні відмовлялися від своїх рабів, інші зрікалися племінних титулів та прибутків. І коли б родичі з жалю та співчуття не годували їх, то багато хто, мабуть, умер би з голоду. Адже надходила зима, і про виправу, так фанатично обіцяну, до весни не могло бути й мови.

Неодружені благали Фетум, аби та власноручно вишила їм на запиналі, що за ним кожен туарег ховає обличчя, якусь доброзичливу приповідку, або від щирого серця написала на бойовому щиті якесь гасло-побажання, й таким робом милостиво прилучила їх до гурту своїх шанувальників. А шанувальники вже почали оточувати молоденьку вдову, щодня влаштовуючи всілякі змагання, аби привернути до себе її увагу.

Осінь була в розпалі. Плем'я згорнуло табір і перекочувало до оази Іделес. Там воно у супроводі безлічі гостей і шанувальників розмістилося в укріплених будівлях села, а також під мурами султанської резиденції, оточеної потрійним старовинним валом.

Ту грандіозну подорож на чудових мегерах довіку не забуде жоден з наших трьох хлопців.

Фетум ласкаво прийняла наших друзів і дала поцілувати руку. Потім вони разом з усією молоддю співали на аменохаловому агелі пісню, в якій народ уславляв свою володарку:

— Тебе питають, чи має якась жінка Ахаггару синіші очі, ясніше волосся? Чи є в країні жінки вродливіші й цнотливіші? Хіба наша пані Фетум не супроводила свого хороброго чоловіка в сідлі бойового верблюда в усіх походах, поки народила йому дитину, яка стане нашим царем? Хіба наша повелителька Фетум не брала участі в усіх наших походах, аж поки не стала матір'ю? А яка героїчна жінка у вирішальну мить підбадьорювала свого сина словами полум'янішими й жестами рішучішими? Хіба вона не ділила з нами, неначе справжній воїн, всі знегоди безконечних мандрів пустелею? Хіба вона вимагала води чи фініків, коли їй дошкуляла спрага або голод?

Фетум, зачувши улесливу пісню, вийшла з свого помешкання й перед натовпом, що гучно благословляв її, поцілувала жилаві руки старих, які співали разом з молоддю. А оскільки вдова не хотіла, щоб її занадто величали, то попросила лицарів, аби ті замовкли, бо вона щиро сумувала за своїм коханим чоловіком і вважала, що негоже вдові слухати славослов'я. Закохані лицарі пішли з агелу по країні, й незабаром скелі навколо Іделес в радіусі десяти годин їзди були геть списані ім'ям найвродливішої та найліпшої жінки Ахаггару.

Князі та посли приїздили з Тімбукту, Туата, Радамеса, Рата, приїздили і з далеких суданських дворів чорних нігерійських володарів. Приїздили туареги кель-ові з гір Аїру, темні тіббули, з гір Тібесті. Приїздив шейх пастухів кель-аюліммідів з Кого біля Нігеру, чорний гарратимський шейх із Туата, а також багаті кайди з Більми й Тауденні — цих двох найважливіших сахарськнх соляних копалень. Ба навіть із Марокко приїхало кілька знаменитих купців, які зроду-віку платили ахаггарцям проїзне мито. Весь у золоті й пурпурі, в супроводі розкішної гафли рабів, прибув посол марокканського султана, бо марокканський султан з давніх-давен був халіф церкви, до якої належали ахаггари. Фетум той посол улесливо назвав «царевою двоюрідною сестрою».

Пишні посольства, яких супроводили й по п'ятсот озброєних воїнів, — а найпишніші серед них — посольства туніського бея та марабута — шейха Ель-Баккайя з Тімбукту — привозили високошановній удові дари: старовинні килими казкової цінності та коштовні шовкові тканини, гаптовані золотом. Фетум приймала посольства милостиво й з гідністю. Її почесна варта, яка зросла до двохсот молодих дворян, дістала чудові святкові шати із суданського шовкового атласу, аби гості бачили, як їх тут шанують. Ахаггарські лицарі не могли справити собі такі чудові шати самі, бо попри свою знатність і спорідненість із султанами вони — бідні. І гостинність царського двору, якою лицарі користувалися цілу зиму, надавала їм можливість принаймні раз на день досхочу нагодувати свої родини…

— Зворотний бік усієї цієї слави, — сказав меткий Карембу Гасанові, — полягає в тому, що всі ці туарезькі вельможі як слід їдять у вдовиному замку…

— Та що ти! — здивувався Гасан, сприймаючи слова Карембу за жарт.

— Коли б ти знав, які жалюгідні прибутки мають оці пихаті туареги!

Бабула кивнув головою, й тому Гасан запитав:

— А звідки ти про це знаєш?

— Пхе, та хіба ж я князь чи сіді? Вони ж мене спочатку вважали за раба! А тому я пішов до їхніх імргадів і програв кілька мідних монет. Ми швидко з ними заприятелювали, і я за годину знав комори тих славних воїнів ліпше, аніж власні діряві кишені! Ну, то що ж, на твою думку, має такий знатний туарег?

— Напевно, поля, стада, будинки, комори, рабів…

— Помиляєшся: нічого, крім голоду. Я ж тобі кажу: зворотний бік слави! Кожен могутній рід має пастухів ї родових орендаторів грунту. Проте туареї не має стільки рабів, аби їх вистачило для всіх орендаторів. А що ж орендатор? Того не можна ані вигнати, ані продати. Орендатора успадковують так само, як грунт і взагалі все господарство. Крім того, орендатор-імргад разом із своїми синами в усіх битвах воює пліч-о-пліч з паном і повинен оддавати панові дві третини воєнної здобичі — то хіба ж можна відмовитися від такого годувальника?

Імргади також бербери, але колись, за давніх часів, переможені в бою. Тепер вони з численними родинами живуть на своїх малих ділянках часто-густо куди ліпше, аніж їхні пани.

Але найцікавіше ось що: земля тут належить жінкам, і успадковують її жінки. Хижки й взагалі більша частина вбогого туарезького маєтку належать також жінкам і переходять від матері до дочки…

Отож через злидні туареги такі забіякуваті та непосидющі. І хоч жінки мають тут дуже мало, але все-таки більше за чоловіків. У чоловіків є тільки те, що вони видеруть у сусідів або зароблять у купців. Родина живе з того, що чоловік заробить, коли несе сторожову службу, — він кілька місяців охороняє караван купців під час подорожування в глиб материка, — або виторгує який лантух борошна на ін-салаському базарі. З жінчиного маєтку родина живе тільки в добу великого голоду.

Податки, які імргад сплачує хазяїнові, невеликі. Він повинен виростити своєму володареві за рік одну верблюдицю, дати горщик верблюжого масла, дещицю меду та трохи проса. Але імргад має годувати рабів, і тому в неврожайний рік імргад разом із дітьми благає свого хазяїна, аби той не дав їм вмерти з голоду й послав куди-небудь у похід. Імргад воліє краще вмерти на полі бою, ніж страждати з голоду. Якщо ж видається врожайний рік, то милостивий пан тиждень живе то у того, то у іншого орендатора «свого маєтку» й разом із своїми рабами геть об'їдає їх. Адже туареги справжнісінькі ненажери.

— І справді, я ще зроду не бачив таких їдців! — засміявся Гасан.

— Недаремно кажуть, що ситий туарег з'їсть стільки, скільки п'ятеро арабів, які п'ять днів голодували. Коли це й перебільшення, то не дуже велике.

— М'ясо туареги їдять раз на рік, коли гостюють у сусідів. А так вони цілісінький рік в сідлі, весь час у мандрах.

— То чого ж вони тоді не працюють?

— Е ні, вони працюють. З кожної більш-менш придатної степової билинки плетуть рогожі. Що завгодно змайструють із шкіри. Вони дуже спритні ковалі й лудильники, природжені ремісники… Але з чого ти майструватимеш, коли твоя країна — суцільний камінь, а там, де є трохи грунту, — немає й краплини води? Оазу Іделес, кажуть, було принесено до тутешніх джерел у кошиках, навантажених на змучених віслюків. Землю несли до води за кілька десятків миль. Та, зрештою, скільки землі можна отак перенести? А тут іще після кількох місяців посухи рине злива, й усю з такою мукою принесену землю за п'ять хвилин змиє бозна-куди!

Отакі розмови Гасан, Бабула і Карембу вели тепер досить часто, бо здебільша бували на самоті, сидячи в наметі, по велетенських масних запонах якого, сплетених із стяжок шкіри та тоненької верблюжої вовни, без угаву періщив холодний зимовий дощ та подеколи люто шмагав навальний гірський вітер.