До річки Семгарі з Уаргли можна дістатися на найкращих інохідцях за чотири дні. Дорога, така стара, що ніхто й не пам'ятає, коли її тут проклали. Починається вона з порослої фініковими пальмами долини Уаргли, перетинає уед Семгарі біля колодязя Бу Руба й поспішає на південь, аж до Селасел Тайба, кордону пустелі, невисокого плоскогір'я, яке ще належить до Шаанби, а далі губиться в безодні «Аллахового саду», по горах і долинах квітучого буйного жовтого піску, де крокує сама лише смерть. Ця дорога веде далеко. Повз Тімассанін можна дійти через гори й долини плоскогір'ями й перевалами в скелях аж до гірського пасма Аїр, чи Азбен, і до могутнього суданського міста Агадеса — славнозвісного ринку золотого піску та перевалочної станції солі. Цю сіль щороку приносять велетенські каравани з копалень Більми до великої улоговини, що оточує озеро Чад.

На перехресті цієї старої транссахарської дороги й річки Семгарі стоїть вельми важливий колодязь — Гассі — південношаанбського племені Бу Руба. Найближче невисихаюче «Туарезьке джерело» — Айн-ет-майба — лежить на двісті кілометрів далі на південь, на території Великого Східного Ергу. Від цього джерела залежить життя й смерть тих, хто наважиться ступити до того безводного простору.

Коли прохолодним ранком погоничі почали брати з колодязя воду й напувати нагодованих верблюдів, з намету вискочив щойно обраний шейх і почав просити, аби цього пам'ятного дня марабут і всі інші з почту були його гості… Опівдні пригнали молоду верблюдицю й невеличку отару овець. Надвечір їх урочисто забили, а близько полуночі спалахнули вогнища, на яких смажили жирне запашне м'ясо.

Врочиста учта розпочалася на світанку й тривала за співом і розмовами аж до ночі, оскільки, за звичаєм племені, гості мали призволитися в кожній хижці почережно. Серце нового шейха гості покорили дарунком, який набагато перевищував вартість усіх тварин, офіруваних на врочисту учту, та дорогоцінного ячного борошна й меду. Новий шейх дав гостям охоронців — п'ятьох близьких родичів, і по двох веселих днях гостини мандрівники вибралися, нарешті, на південний берег уеду й попрямували далі.

Але не минуло й години після полуденної зупинки, як один кель-ові наполохав усіх, крикнувши, що близько ворог. Всі схопилися за зброю — рейвах був такий, що старі й ватаг не скоро дізналися, що ж все-таки трапилося. Кінець кінцем з'ясувалося, що вершник уаргельського хана разом з кель-ові, на ім'я Серккі, трохи забарилися на місці зупинки — треба було полагодити на сідлах порвані попруги. Раптом вони помітили трьох чоловіків, що швидко їхали до них верхи на верблюдах. Вершник із Уаргли негайно помчав навздогін караванові, а кель-ові лишився стежити, чи не з'являться ще які вершники. Незабаром кель-ові наздогнав вершника з Уаргли й повідомив, що вгледів удалині ще кілька верблюдів.

Ця звістка схвилювала мандрівників. Ті, у кого була вогнепальна зброя, одержали порох і свинець. Якби чужинці напали на них одразу, вони боролися б, не шкодуючи життя. Та, обміркувавши все спокійно, ватажки каравану вирішили, що переслідувачі можуть напасти тільки вночі.

Тому караван рушив далі й незабаром зустрів невеличку гафлу, що прямувала саме з глибини Ергу. То були купці, які гнали верблюдів, важко наладнованих суданським полотном. Вели верблюдів майже п'ятдесят рабів.

Незабаром на пустелю впав вечір. Караван збочив до неглибокої улоговини, де було трохи паші.

Обидві гафли отаборились якнайближче одна від одної, люди трималися гурту, аби, на випадок наскоку, боронитися спільно. Ніч минула спокійно, але в досвітку з'явилися троє добре озброєних вершників.

Всі зрозуміли, що це розбійники, і не наважилися нападати на непроханих гостей, поки ті зберігали мир.

Найдебеліший із прибулих, з рушницею в руках, спитав здалеку гучним голосом, чи не візьмуть одважні мандрівники їх під свою охорону. Околицями, мовляв, никає розбійницьке плем'я торуду, яке вигнали до Ергу із східних пасовиськ за останній грабіжницький напад на родючу долину Феццану.

Ватаг Сіді-Абд-ель-Малік тільки знизав плечима, коли марабути схвильовано пояснили, що це розбійники з Шаанби й що не треба їм виявляти гостинності.

— Той, хто, бажаючи миру й спокою, просить серед пустелі захисту в дужчого, стає, як ви самі добре знаєте, гостем. Якщо ж ми не дамо такому гостеві поїсти й напитися, то втратимо свою честь перед цією пустелею. Ми пильнуватимемо.

Троє наїлися, напилися й отаборились за п'ятдесят кроків од ватагового намету. Полягали стомлені люди та верблюди. Призначена варта пильнувала табір, і ніч минула вельми спокійно.

Вранці троє вершників ввічливо розлучилися з табором. А опівдні від стад, які паслися в долині за горою, повернулися кель-ові й сказали, що бачили там багато слідів верхових верблюдів. Десь у темряві чигали розбійники, до яких помчали ті вершники.

Ще й вечір не наступив, як перед вартою табору знову з'явилися троє чоловіків. Це були не вчорашні вершники, але й вони належали до загону тих, хто переслідував караван. У цьому не було сумнівів.

— Мир… спокій! Всемилостивий, за законом гостинності, що його милосердний звелів пророкові Мухаммедові оголосити всім правовірним, просить захисту для нас, переслідуваних…

— Мир і вам! Будьте як дорогі гості! — відповів ватаг, який тільки-но квапливо прийшов із табору.

Ці троє були чудово озброєні. Крім рушниць, кожен мав пістолі, ятаган і гострі, як бритва, ножі.

І цих гостей запросили до вечері, запропонувавши варене м'ясо й солодкий чай з перцевої м'яти.

Біля вогнища, за непорушним звичаєм, почалися розмови. Гості також повинні були розповідати пригоди.

Перший розповів, як могутній мокаддем Ес-Сенусі вирішив очистити Сахару від усіх мерабетинців, тобто «анісламінів», — бридких єретиків, яким незабаром взагалі заборонять ходити пустелею в торговельних справах.

Другий загадково розводився про те, як могутній мокаддем Ес-Сенусі нещодавно через своїх гінців наказав туарегам розпочати нищівний похід проти всіх, хто не заприсягнеться найбільшою присягою мусульман, що ніколи не допускався єретичних помилок.

Третій докінчив ті оповідки повідомленням, що на власні очі бачив у цім краї великого посла страхітливого Ес-Сенусі, який їде в Іделес до туарегів…

На запитання, яке поставив руба кель-ові, чи не знає гість імені відомого посла, той лише знизав плечима. Вночі в таборі майже ніхто не спав, але спочинок не було порушено. Проте все-таки щось сталося, бо зранку, перш ніж караван знову вирушив у дорогу, всіх прихильників мерабетинського віросповідання покликали на врочисту молитву, а оскільки обидва марабути та їхній почет, зрозуміло, не брали участі в тій молитві, то таким чином були відокремлені від більшої частини каравану.

Через кілька хвилин караван рушив далі.

Невдовзі ті, що їхали попереду, помітили на невеличкому пагорбі чотирьох чоловік. Од каравану відокремився гурт легко озброєних вершників, серед яких були троє лучників. Караван не зупиняючись прямував до пагорба. Бабула, який їхав у першій шерезі, щоб почувати себе певніше, скочив із сідла й повів верблюда за вуздечку. Він здивувався, коли уздрів, як двоє незнайомих разом із кель-ові почали танцювати дикий танок війни. Потім незнайомі блискавично підбігли до Бабули, схопили за вуздечку його верблюда й почали вимагати трібут — данину. Хлопець уже ладен був вихопити пістоля, щоб захиститися від нападників, аж ті сміючись пояснили йому причину й значення цієї сцени. Тут є місце, де, за легендою, раби допомогли якомусь караванові перемогти жорстоких нападників. Тим рабам повернули волю, й тепер раби, які супроводять каравани, на цьому місці можуть вимагати од господарів невеличку данину. Негр, що підбіг до Бабули, був Серккін-бай, ватажок рабів.

За інших умов цей звичай зацікавив би мандрівників, але не тепер, коли переслідувачі йшли за ними по сліду і люди в напруженні чекали нападу.

Подолавши, нарешті, хмари піску, що вже три години засипали очі, караван отаборився на каменистому грунті посеред скель. Троє непроханих гостей, які весь час трималися поблизу старих марабутів, одверто заявили кель-ові, коли ті зійшлися для молитви, що вони — посли благословенного ігумена ордену Теджаджна. Ігумен вирішив будь-що привернути до «свого ордену всіх мерабетинців і перешкодити властолюбним намірам Ес-Сенусі. Коли мокаддем ет-Туаті та його спільники не відмовляться від цієї подорожі добровільно, то доведеться вдатися до примусу…