А тому що як священик марабут мав на те право, то одразу ж припинив сплачувати гроші і тим урвав потік блюзнірських шейхових слів.

— Годі! Годі! Святий Тірміді заповів вимовляти слово «Правдивий» не як дванадцяту, а як шістдесят п'яту похвалу господові!

Всі вражено замовкли. Люди з жахом перезиралися, а старий скупиндя так перелякався, що впустив гроші на пісок, аби якнайшвидше торкнутися рукою грудей, уст і чола. Блідий, трусячись усім тілом, він заходився белькотіти на вибачення якусь молитву.

Найстаріші з племені, які, схрестивши ноги, сиділи тут півколом, мали доказ того, що їхній зажерливий ватаг втрачає розум навіть перед гостями племені. А оскільки шейха обирають довічно, то плем'я може скинути його хіба що тільки у тому випадку, коли буде привселюдно доведено, як оце сталося тепер, що шейх уже не може бути першим читцем молитов. «А це за законом — найперший шейхів обов'язок.

Один із старійшин племені Бу Руба звів угору руки і заволав:

— Я тут учитель закону й тому пропоную скликати міаад…

Усі мовчали. Тільки шейх низько похилив голову на груди, а потім, підтримуваний двома синами, ледь підвівся.

Гостей села вчитель закону запросив зайняти почесні місця на раді племені, що розпочнеться, як тільки в сусідніх селах буде врочисто оголошене це надзвичайно важливе повідомлення.

Незабаром троє хлопців почули молодих тутешніх барабанщиків і тих, які пригравали їм на однострунних дарбуках. Побачили, як за тими музиками бігли діти й цікаві, як усі вони зійшлися до річища, як на березі річки з'юрмилися переколошкані матері з малятами, котрі спросоння так верещали, що подеколи заглушували навіть музику.

Дехто чепурився, дехто, хапаючись, розпалював огонь, дівчата метушилися, репетуючи й шукаючи по схованках свої мідяні, а то й залізні каблучки, матері дорікали їм, а батьки та брати лаялися, що жінки завжди такі забарні.

Ну, чистісінький тобі переполох! Юнаки, озброївшись, зійшлися до гурту й почали стріляти, щоб привернути до себе увагу дівчат, до яких вони залицялися та з якими потай зустрічалися ввечері біля колодязя. Дівчата теж не хотіли пасти задніх і заходилися співати. В пісню вливалися все нові й нові голоси, і незабаром усе село співало старовинної пісні, що славила хоробрість чоловіків Бу Руба, котрі колись безстрашно відбили в Шаанбі жахливпй наїзд кровожерних турків, що вдерлися сюди з гарматами, аби підкорити вільну Шаанбу.

Близько опівночі зібралися всі. Навіть пастухи племені, які випасали стада далеко на дні улоговини, примчали в село, пригнавши верблюдів, переполоханих кіз і отари очманілих покірливих овець, на яких раз у раз кидалися хорти…

Посеред майданчика, між двома фініковими пальмами, стояв великий колодязь. Недалеко від того колодязя простелили килими для старих, а посередині розпалили вогнище.

Алі-бен-Ахмед, учитель закону, оголосив, що рада племені зійшлася, аби обговорити дуже сумну подію. Їхнє бідолашне плем'я втратило свого хороброго, усім відомого мудрістю й щедрістю ватага.

Гурт зловтішно загомонів:

— Алі-бен-Ахмед каже правду!

Тоді підвівся брат шейха і сказав, що брат його хоче, аби він оголосив таке: недуги старості примушують шейха просити плем'я, яке він ось уже майже п'ятдесят років з дня смерті свого батька боронив з батьківською дбайливістю, щоб йому дозволили не правити молитов і не головувати в суді. Це означало, що шейх сподівався лишитися й надалі шейхом і хотів виканючити в племені, щоб брат став його заступником, і тоді він, шейх, ділитиме з ним владу й усі численні доходи.

Хтось повинен був підвестися й гаряче оцінити виняткову діяльність шейхової родини, а тоді одвести його кандидатуру й таким чином оголосити жорстокий бій усім багатим та могутнім родичам шейха. Це зробив високий на зріст і, видно, сміливий молодик років тридцяти. Він ввічливо попросив слова, хоч і не був іще членом ради старійшин. Натовп захвилювався.

— Шаанба — не сад багдадських халіфів, куди правовірні — а їх наче тих піщинок — благоговійно приносили б з усіх кінців світу десяту частину свого врожаю. Шаанба — бідна земля. Але її розжарене каміння родить славних сипів і гарних дочок. Тому треба, щоб нами керувала рука єдина, міцна й рішуча, аби ми могли захиститися від зажерливості краще озброєних і численніших сусідів. Я, син Мухаммеда-ель-Ріассі, пропоную законний бій за щойно звільнену посаду ватага й викликаю кожного, хто бажає стати нашим володарем, на двобій чи то в сідлі, чи то пішки, чи то із зброєю, чи то без зброї!

— Сіді-Мухаммед-ель-Ріассі каже правду! — загукали навколо. Молодий Мухаммед подобався всім і давно вже підбурював людей проти шейхового боягузтва та драпіжництва.

— Старійшини! Не дозволяйте, аби цей молодик втручався в справи, на які не мали прав навіть його предки! — волали, охоплені люттю й страхом, родичі старого шейха.

Аж тут при світлі вогнища блиснула зброя, яку досі старанно ховали під рясним убранням. Юрба загомоніла й завирувала.

Проте не сталося нічого.

Сіді-Алі-бен-Ахмед звелів барабанити. Юрба замовкла. Вчитель закону рішуче промовив:

— Сіді-Мухаммед-ель-Ріассі має право викликати на бій тих, хто претендує на посаду ватага. За традицією, перші мають прийняти виклик родичі та найближчі друзі шейхового роду. Оголошую! Чи хоче хто з близьких родичів Сіді-Мірзи боротися проти Сіді-Мухаммеда-ель-Ріассі?

Гнітючу тишу сколихнув приглушений глузливий сміх і зауваження щодо шакалів з Мірзиного барлогу. Юнаки кричали:

— Який Мірза хоче скуштувати олова наших рушниць?

Під неймовірний сміх і стрілянину міаад оголосив ватагом Сіді-Мухаммеда-ель-Ріассі…

До річки Семгарі з Уаргли можна дістатися на найкращих інохідцях за чотири дні. Країна, що простирається тут, виступаючи з неглибокої зеленої западини, рясно всіяна пухирцями, шпичастими та округлими купками. Вони вкривають піщаний килим, наче нариви на хворобливій шкірі цієї землі. Це — гур. Далі на захід, на відтинкові од Уаргли до дайїв[51] Габесу, країна трохи здіймається й переходить у таємниче потріскане й вивітріле ніздрювате плоскогір'я, яким біжить путівець на південь до Ель-Голеа Там гури, всмоктуючи й затримуючи вологу зимових дощів, зеленіють ціле посушливе й довге літо… Але дорога до Семгарі облямована одноманітним килимом сліпучого попелястого дрібного піску, на якому ростуть хирляві, повзучі гіркі й солоні бур'яни, що їх верблюди, йдучи, поскубують у зажурі та безнадії.

Семгарі утворює глибоку улоговину. Прямовисні береги ховають глибоко на дні спрагле річище, занесене вологим піском і мулом, порослим чагарями, що зеленіють поміж крем'яних стін, кидаючи на них фіалково-блакитні тіні. Стрімкі стіни річища, червоні, зеленаві та білі, оголяють строкаті горизонталі — різнобарвні смуги. Земля тут розітнута уедом і схожа на зріз стовбура дерева. Це наноси ще відтоді, коли води цієї річки розливалися в глиб буйних джунглів і приносили сюди глинястий намул із зелених південних степів нагір'їв.

Семгарі — перша ліва притока Ігаргару, корито якого, кілька кілометрів завширшки й колись дуже глибоке, — перетинало землю трохи на схід звідси в напрямку з півдня на північ. Семгарі — перша ліва притока Ігаргару відтоді, як хребет усіх тутешніх водотоків занурився у недозірний спраглий степ… А недозірний спраглий степ одного посушливого року раптом розсипався… Хмари перетвореної на порох, спаленої трави, корінців та розтертого вітром випаленого грунту зненацька задавили слабкі течії і вимісили їх на грузькі багновища. І тоді піщані наноси тисячолітньої багатокілометрової ріки рушили в похід: піщані хвилі здіймалися щораз вище. Але під піщані бархани просякали рештки води, й тонесенькі струмочки текли між багновищами на північ — у низькодоли, густо порослі хвощовими оазами.

Із цього колись смарагдового степу за часів ділювію утворився «Аллахів сад», шістсот кілометрів завширшки, де тепер квітне пісок. Це — Східний Ерг.