Гасан розмірковував: вартові стерегли, щоб ніхто не застукав зненацька злочинців, ховаючись між нагробками тільки поблизу путівця, що простягнувся біля самісінького міського муру й відокремив його від невпорядкованого кладовища… Почувши крик хлопця, вони спочатку кинулися до Махмуда Алі та його помічників. І лише після цього почали переслідувати втікача.

Оце, власне, і врятувало Гасана.

Якби хтось із розбійників здогадався кинутися за втікачем одразу, то напевно наздогнав би його кроків за двадцять-тридцять.

Коли згодом Гасан розповів Карембу про свою пригоду, той зауважив:

— Але ж тобі страшенно пощастило!.. Якби вони поставили когось далі від путівця, у глиб кладовища, то ти попав би просто до нього в обійми.

Карембу радів, що все так добре обійшлося:

— Твоє щастя, що жоден негідник не мав «довгої рушниці». Влучити з якоїсь заржавілої пукавки по тому, хто випередив його щонайменше на двісті кроків та ще й мчав, мов заєць, зміг би хіба що чарівний стрілець! А якщо вони після п'яти пострілів не захотіли тебе переслідувати, то, очевидно, в них були тільки стародавні пукавки на один набій, і то такі, котрі треба набивати заздалегідь.

— Значить, злодії мешкають у Кайруані або принаймні там гостюють.

— Це тому, що вони без рушниць?

— Хто пройде до Кайруана будь-якою брамою, той повинен залишити вогнепальну зброю у вартівні.

— Справді! Негідники не забрали свою зброю через скупість або непередбачливість. Бо у вартівні забирають зброю тільки тоді, коли зовсім ідуть з міста. А значить, пропадає грошовий збір, що його кожен чужинець, який проходить до Кайруана, повинен сплатити міському збирачеві біля брами як данину для кайда. А ці негідники не хотіли сьогодні зранку видобувати гроші з гамана…

— Карембу, стривай! Може, вони не хотіли привернути до себе увагу вартових! Вони, мабуть, збираються вдатися до жахливого злочину… Якби вони щодня записували свої імена як нові подорожні та щодня показували свої документи, то невже вартові не звернули б на них уваги? І тоді, можливо, вартові пильніше придивилися б до них — хіба не так?

— Авжеж! Маєш рацію, Гасане. Мені таке і не спало б на думку! Але я вже знаю, як застукати їх.

— Чи не збираєшся стежити за ними? То ж головорізи, — здригнувся Гасан від жаху та огиди.

— Коли ти боїшся, то ми з Бабулою самі розправимося з ними. Не можна допустити, аби твій мучитель отак злочинно порушував спокій беззахисних тутешніх небіжчиків! Ось побачиш, що ми вдвох із Бабулою зробимо. — І раптом, ляснувши себе по чолу, скрикнув: — Гасане, а де ти подів пляшечки з есенцією?

Про ті пляшечки хлопці забули.

— Вони лежать там, де ти мене увечері покинув… — перелякано відповів Гасан. — Я поклав їх під нагробок.

— Ще тільки бракувало, щоб ми загубили олію, — вжахнувся Карембу. Але Карембу не вмів журитися довго. Сповнений бурхливої одваги, він знову мовив:

— Коли ми не знайдемо їх на світанку, то, вір мені, Гасане, я схоплю негідника Махмуда Алі, хай він навіть, як кріт, зариється у найглибшому міському склепі! Побачиш, або він, або хтось із його спільників приведе мене до могил, які вони спустошили цієї ночі, а там ми вже знайдемо свою олію!

Але слова друга не повернули спокою розважному Гасанові:

— Зваж, Карембу, що кожна пляшечка коштувала щонайменше п'ятдесят турецьких фунтів. А знаєш, що ти міг би купити за сто золотих фунтів?

— За сотню купив би будинок, — приголомшено відповів Карембу. — Та звідки мені знати, що можна купити за сто золотих турецьких фунтів? Я ще зроду не бачив такої великої золотої монети!

Збагнувши запаморочливу цінність утраченого скарбу, Карембу вже не міг думати про щось інше.

— Знаєш що? — бадьоро сказав він. — Пляшки ми повинні знайти будь-що. Адже ми винні. Хазяїн не простить нам нашого боягузтва.

— Що ти хочеш сказати? — спитав, знітившись, Гасан, бо передчував, до чого хилить Карембу.

— Коли ми не відшукаємо ту могилу у місячному сяйві, то вранці серед отого сум'яття ми її нізащо не знайдемо! Тут тисячі таких могил! Після того, як зійшов місяць, я ще три години продирався поночі поміж могил не до водоймища, а в зовсім іншому напрямку.

— Добре хоч, що тобі не спало на думку повернутися з водою до мене.

— Не спало на думку? Ти кажеш — не спало на думку? Лишенько, та я ж цілі три години свистів і кричав, але, на щастя, так далеко від місця, де ти лежав, що бандити не почули мого посвисту й крику. Я біг звідти добрі дві милі на схід. І, повір мені, я був певен, що бігаю не далі ніж за двісті сажнів од тебе. Отак плутаєшся вночі, бо всі могили страшенно схожі одна на одну…

— А як же ти все-таки дістався сюди?

— Я вже втратив будь-яку надію. А тоді зметикував: адже ми хотіли заночувати в оцій мечеті. І вирішив так: цієї ночі я тебе вже не знайду. Ти або зомлів, або тебе здолав сон. Прокинувшись од ранкової роси й не побачивши поруч Карембу, ти підеш подивитися, чи немає мене в Брадировій мечеті. Я був од неї не далі як за чотириста кроків, коли почув тебе… І одразу ж побачив, як ти вибіг десь за милю на південь од мечеті… Я закричав — ура-а-а! І вже хотів бігти назустріч, коли бачу… Що це? Ти мчиш, мов наполоханий хорт! Тож я плигнув у канаву й звідти почав стежити.

— Що ж ти робитимеш тепер?..

— А ось що! — Карембу скинув довгу вицвілу сорочку — абу[29] й уже хотів скинути шаровари. — На щастя, в мене чорна шкіра. І я запам'ятав, звідки ти вибіг!

— Ні, я не дозволю, аби ти сам важив своїм життям! Це я забув пляшки! І справедливо буде, коли я піду з тобою… Слухай, що я надумав. Твоя чорна шкіра приховає тебе од очей злодіїв, а я вдягну твоє синє вбрання. Вирішено!

Гасанові не довелося довго переконувати Карембу. За хвилину дві тіні відокремилися від стіни молитовні.

Тим часом місяць на своєму прузі почав хилитися на обрій. Тіні видовжились, а обрій на сході огорнула імла.

Коли Гасан з Карембу востаннє прислухалися, навколо панувала така тиша, що обидва хлопці чули калатання власних сердець.

Карембу прошепотів:

— Слово честі, я зроблю так само, як зробив ти: скрикну й побіжу. Вони поженуться за мною, а ти побачиш, де ховаються грабіжники. Тільки, Гасане, не бійся за мене! Ти ж знаєш, як я бігаю.

Поки хлопці повзли в цьому кладовищенському лабіринті, місяць уже зовсім схилився на спадень.

Ще півгодини — і хтозна, чи матимуть вони іще коли-небудь таку нагоду.

Гасан не стримав сльози, коли Карембу обійняв його й рвучко поцілував.

Потому Карембу випростався й щосили крикнув… Серце йому завмерло… Карембу скрикнув удруге… марно!

Його вигуки глухо відлунилися від муру, а тоді тихою луною покотилися далі, далі від однієї каплиці до іншої, аж поки затихли зовсім.

Глуха, порожня тиша…

Карембу заплакав.

Ані один, ані другий не промовили й слова. Сіли поруч і мовчки дивилися на місяць. За пів, за чверть години він сховається. А з ним зникне, мабуть, і надія, що вони знайдуть свій запашний скарб, який коштує сто золотих турецьких фунтів…

І саме тієї миті, коли вже навколишні нагробки починав оповивати серпанок імли, Гасан підхопився:

— Але ж і дурні ми! Біжімо! На путівці, де вночі стояли віслюки, має залишитися слід!

— Хай йому всячина! — і Карембу отак, як є, голяка, почав витанцьовувати мов навіжений.

За хвилю обидва вже бігли навпростець через могили.

Ще п'ять хвилин — і великий місячний серп зануриться на обрії в тінь землі. Але хлопці вже на курному путівці. І тому що місяць висить так низько, в його жовтавому світлі видно буді-яку нерівність. Хлопці побігли далі.

Хвилина. Друга. Третя…

Гасанові перехопило дух. Він зупинився.

— Залишайся тут! — гукнув невтомний Карембу, повертаючи голову до товариша, і раптом побачив линву… яка висіла на міському мурі… Гей! Навряд чи цю линву залишили мулярі, що будували мур тисячу років тому!