Справді! Ти міг би мати повну торбу золота, й ніхто з них не наважився б навіть заглянути в неї; звичайно, йдеться про справжніх бедуїнів, а не про жалюгідних пустельних злодюжок. Але хто ж розпізнає, чи то чесний бедуїн, а чи грабіжник або вбивця?
Бабула! Бабула розуміється на цьому бідному пастушому люді, він єдиний знає, що зробить, аби тебе навіть у такій пітьмі прийняли як бажаного гостя…
Хлопці йшли вже годину, коли раптом Карембу боляче вдарив пальця об нагробок.
Так, вони були на кладовищі. А незабаром вийшли з пітьми до того сяючого поля, яке вже добру чверть години було їм за дороговказ. Їхнім очам відкрилися тисячі палаючих ґнотиків у незліченних надмогильних лампадках величезного кладовища, що досі ховалося від хлопців за білим міським муром, який на цьому місці круто звертав кудись у мерехтливу темряву.
— Чуєш, — сказав Гасан, — коли ти не знайдеш мені ковтка води, то я ляжу отут і лежатиму, аж поки зупиниться від спраги серце або мене задушить мій власний язик! Він болить і наче розпух…
— Гм, — відповів Карембу, — аглабівське водоймище має бути звідси не далі як за чверть години ходи. Гадаю, що нам краще зачекати, поки зійде місяць. Адже в цьому рої вогників важко щось збагнути. Може, ти хоч знаєш, куди йти до тієї Брадирової мечеті?
— Балакай собі, що хочеш, а я ось ляжу, і ніхто мене вже звідси нікуди не поведе, навіть рачки, — прошепотів Гасан, якому холодний піт зросив чоло, а в голові запаморочилося. — Ось мені вже починає судомити кінчики пальців, — злякано й над силу вимовив він по хвилині, лежачи на вологому надмогильному камені. Його поволі огортав неспокійний сон.
Карембу лежав поруч теж украй стомлений. Але останні слова друга налякали Карембу — це ж він потяг Гасана до цієї мечеті!
— Покажи, — винувато пробурмотів Карембу й помацав пучки Гасанових пальців. — Це, мабуть, од серця, — сумовито мовив він згодом. Але, якусь мить поміркувавши, кинув: — То я йду! — і, не дочекавшись відповіді, додав: — Ти хоч умієш свистіти?
Гасан не вмів свистіти. А коли б і умів, то в такому стані не засвистить.
— Тоді я свистітиму, — вирішив Карембу, — а ти щодуху крикнеш, гаразд?
Гасан хотів крикнути, але в нього нічого не вийшло. Карембу віддав, Гасанові свою пляшечку жасминової олії й сказав:
— Хай мене вб'ють — байдуже, але ти сьорбни з пляшечки, коли почуєш мій свист, щоб здужав відповісти мені. Якщо людей у пустелі спостигає лихо, то вони рятують собі життя маслом або олією. Бабула мені вже кілька разів розповідав, як він колись у дитинстві заблукав серед барханів… І коли його нарешті відшукали, то якби не верблюже масло, не врятували б його. Адже знайшли Бабулу тільки наприкінці другого дня. Ніхто навіть не вірив, що його врятують, — бо, кажуть, день і ніч без питва влітку в пустелі вбиває людину певніше, ніж куля.
Гасан не відповів. Тоді Карембу підвівся й пішов наче сновида.
Коли б хлопці були не міські, то зачули б воду такої великої поверхні, як басейн аглабівського водоймища, — її чує кожен бедуїнський хлопець.
Але Гасан — міський хлопець і за все своє життя вперше опинився поза межами зелених прибережних околиць міста Тріполі-ель-Акса.
Карембу вдвічі дужчий за Гасана. Та й відпочив уже трохи. Але і він не вміє орієнтуватися. Краще, мабуть, коли б отут була кромішня пітьма, ніж оцей безмежний простір, усіяний миготливими вогнями. Ті вогні тільки підкреслюють темряву, а самі освітлюють хіба що найближчі нагробки!
Проте Карембу йшов посвистуючи, щоб бідолашний Гасан принаймні чув, у якому напрямку побрався його самовідданий друг.
Невдовзі усе стихло. Гасан склепив повіки, і його огорнув гарячий сон, крізь який хлопець чув, як стукає у скронях кров.
Як довго він спав? Що сталося?
Гасан почув голос, який пробудив би його навіть у труні.
Чий же це голос? Хлопець швидко розплющив очі.
Ніхто не може мати такий голос, як у Махмуда Алі…
Махмуд Алі?!! Ні, Гасан, певно, спить або марить. Тільки в хворобливому маячінні може почутися посеред ночі на кладовищі в Кайруані голос того мерзотника, колишнього Гасанового майстра.
Та хлопець бачить нагробок, обриси якого він ледь розгледів у жовтавому світлі блимаючого на склепі каганця ще тоді, коли ліг отут, украй знеможений.
Але тепер півмісяць стоїть високо над обрієм! А тисячі сузір'їв надмогильних вогників здаються жовто-червоними цяточками… Трохи далі біліють вапняні стіни Брадирової мечеті…
Недалеко, кроків за п'ятнадцять-двадцять…
За надмогильними каменями кілька віслюків затрусили дзвіночками, що оздоблювали їхню збрую. Лунко вдарили копитами об спраглу тверду землю.
Голоси на мить замовкли. Почулася приглушена лайка. Віслюк астматично закричав, і хтось копнув тварину в черево.
Потім щось заскреготіло, наче відривали дошку.
Гасанові мороз перебіг поза спиною. Що там роблять? Не інакше як відкривають труну, котру витягли з-під одного з оцих незліченних нагробків, що біліють тут скільки сягає око…
Гасан підхопився, ніби його штрикнули ножем.
Так! Ось він чує:
Негідники! І оце все?
Гасан може заприсяггися, шо цей сиплий голос — голос гладкого Махмуда Алі!
Але хіба це можливо? Звідки міг тут узятися Махмуд Алі?
Хлопець навіть забув про втому. Він поповз якомога тихіше мов білий привід мимо білих могил.
Треба будь-що побачити на власні очі, чи насправді це Махмуд Алі.
За хвилину крізь щілину поміж нагробками Гасан побачив жахливу сцену.
Вісім або дев'ять трун. Дві труни уже з відчиненими віками. Біля них — четверо чоловіків, а осторонь — віслюки.
Той, що нишпорить у труні, — Махмуд Алі. Помилки не може бути.
Гасан від цієї страхітливої зустрічі затремтів.
Нестримна сила, яка тягла Гасана сюди, аби пересвідчитися, що слух його не обманув, раптом залишила хлопчину. Він несамовито скрикнув, схопився й побіг.
Геть! Геть од цих тисячу разів проклятих місць, де никають люди-гієни!
Гасан мчав, не тямлячи себе від жаху.
Кілька мародерів кинулися його наздоганяти… Та Гасан залишив їх далеко позаду. Раптом поряд просвистіла куля, пролунав постріл. І перш ніж замовкла луна, гримнуло вдруге, втретє, вчетверте… Куля вдарила в ріг каплички. Кільки вапнякових шматків зачепили втікача. Байдуже! Тільки подряпали шкіру. Хлопець мчав наче вітер. Ще сто ліктів, і він буде біля муру, що оточує Брадирову мечеть. Слава аллахові! Гасан налетів на захисний мур — він у безпеці!
Кілька хвилин хлопець хапав ротом прохолодне нічне повітря й увесь тремтів од шаленого калатання серця.
Він ліг на мур, тобто повис на ньому.
Згодом, коли Гасан трохи заспокоївся, він одповз, тримаючись за шкарубку стіну, щоб пересвідчитись, чи немає переслідувачів…
Ні, нема. Рівнина, що лежить перед ним у яскравому місячному сяйві, — безлюдна. І тільки десь там, де кінчається це прокляте неозоре поле розмаїтих білосніжних каплиць і нагробків, Гасан побачив кілька постатей у полотняних бурнусах. Але вони далеко. До хлопця помалу повернулася впевненість.
Він сів, озирнувся. Яка захоплююча картина! Срібна блідість місячного сяйва сплющила форми речей, і тим. дужче, чим далі ті речі одне від одного. Білі та білясті плями, блискучі чорні або сиві… Безліч кладовищенських капличок на обрії, невеличких колон, купок каміння, вапнякових плит, що ховають під собою багатства родин і цілих родів… Ця панорама при місячному сяйві — наче кимось заклятий скам'янілий спінений прибій або шуга… І на цьому невблаганно застиглому полі добре видно рухливі постаті переслідувачів, які поверталися до своєї криївки.
Тепер Гасан бачив, що їх удвічі більше, ніж тих, які допомагали Махмудові Алі біля трун. Він напружив зір, аби роздивитися, куди вони збочать, перш ніж дійдуть до тієї тіні, яку кидав зубчатий міський мур… Раптом постаті наче крізь землю провалилися.
Гасан збагнув, що ті люди пильно охороняють усі околиці. Йому пощастило, ідо ніхто з них не вартував там, куди він утікав. Злодії не сподівалися, що хтось вдереться до них з безлюдної рівнини, де самотньо височіла Брадирова мечеть. Ця мечеть — власне, фортеця, що захищала аглабівське водоймище від степових нападників… Поночі хлопці проминули мечеть, мабуть, на відстані якихось десяти ліктів… Вони перетнули путівець, що веде з фортеці на північ рівниною, яка простирається аж до Туніса!
