Цей пронизливий звук наче пробудив матросів, які вже кілька хвилин, виконавши накази і сидячи на реях, у петлях линв та на дротяних драбинках, чекали, коли зможуть спуститися з тридцятиметрової височини на палубу корабля.
Ото було видовище! Мов зграя мавп, вихоплених із сну мисливським пострілом, матроси реями просувалися над морем до линв, ковзали над порожнявою з яруса на ярус. Вони ніби не сходили драбинками, а з'їжджали, стрибали на палубу і вмить ставали на свої місця.
— Корабель за вітром! — раптом вигукнув ель-раїсс, але громовий удар заглушив кінець капітанової команди, а тоді й сам потонув у напнених вітрилах.
Троє біля штурвального колеса з усієї сили налягли на обід, і хлопці зі свого захистку незабаром побачили борозну, яку зорав корабель. Тільки тепер стало зрозуміло, що корабель повернувся проти вітру й тікає!
За хвилину потік босих ніг з тупотом ринув мимо хлопців, що зіщулилися в куточку.
Капітан, щойно ступивши на трап, помітив юних мандрівників і гукнув:
— Прийшли подивитись, як готуємося до сьогоднішніх танців? Авжеж, таке ви не щодня можете побачити. Та, коли хочете щось побачити, доведеться дати вам «підтяжки»!
І перш ніж хто з них устиг розтулити рота, капітан потяг Гасана та Карембу на місток. Матрос приніс їм величезні дощовики, н хлопчиків прив'язали, щоб перша ж хвиля не злизала їх з корабля.
Незабаром ззаду набігли хвилі. Корабель занурився в западину, яка утворилася між двома хвилями, потім здійнялася вгору корма, а тоді високо здибилася черевата носова частина судна. Перед очима у хлопців виросла смарагдова гора, всипана синіми хвилями з білими, немов перла, гребенями, заярілася й одразу ж зникла під носом корабля. А корабель знову почав спинатися вгору, наче тюлень, що, пирскаючи в бурхливу піняву, дереться на занурену під водою крижину.
Страхітливий поштовх у корму… і вода, ціле море води хлюпнуло через борти й розлилося по палубах. «Небагато ж сухого місця лишиться там, унизу!» — подумав Гасан, але враз щось притисло його до стіни містка, де він був прив'язаний, з такою неймовірною силою, що йому аж дух перехопило. Потім хлопця нестримно почало смикати то ліворуч, до східців, то праворуч, немов та сила вирішила чи то відірвати його од стіни, чи то перервати навпіл…
Навколо струміли потоки води. Дощ, який допіру ринув з темряви, що огорнула небо, періщив чимраз дужче.
— Чудово! — вигукував капітан, коли «військовий танець» примушував його пробігати повз хлопців, напівочманілих од ревіння води, яка безупинно здіймалася стіною, а потім з гуркотом падала долі, щоб розтрощити корабель; але корабель щоразу на якусь невловну мить випереджав стихію і встигав утекти від неї. — Чудово, хлопці! — кричав капітан. — Я думав, що вітер пожене нас швидше, та дощ перешкоджає… Проте інколи отаке мокре свинство допомагає… Отакий доволі рясний дощ дещо важить, принаймні тут, унизу, де краплини набувають певної швидкості, — змінюючи їхній напрямок, вітер сам стає не такий сильний.
Страхітливі удари води не припинялися. Це, мабуть, не подобалося капітанові, й він тричі засурмив. У відповідь почувся тупіт. Кілька чоловік кинулися бігти вздовж линв.
— Нам треба плисти швидше! — кричав капітан. — Швидше, ніж оці кляті хвилі, інакше яка-небудь з них може одірвати стерне.
Матроси попустили кріплення двох вітрил на грот-щоглі, й, коли вітрила трохи напнулися, корабель високо здійняв угору ніс і став схожий на коня, що в розгоні долає перешкоди.
Буря шаленіла. Дощ шмагав по палубі, бив у вітрила, наче у велетенські бубни. Водяні гори зіштовхувалися то ліворуч, то праворуч, але корабель, ніби гігантська шкаралупа, щоразу опинявся на їхній верхівці й ні на мить не загаявся на дні прірви, яка розступалася перед кілем, наче запрошувала пройти крізь її водяну стіну — прямісінько на дно.
Несподівано на палубі з'явився марабут Захаріаш у плащі та клейончатому каптурі. Марабута підтримували перший і другий офіцери.
— Унизу по кісточки води, та й повітря таке, що можна задихнутись. А через рипіння та поштовхи й ока склепити не можна, — намагався виправдати старий чи то свою цікавість, чи то неспокій, що охопив його.
— Але ж і хитає!
— Ще б пак не хитало: прудкий західний пасат! — крикнув перший офіцер.
— Чудово, — проказав капітан, радий несподіваному співбесідникові. — Пливемо із швидкістю дванадцять з половиною вузлів і змагаємося з бурею. От і все.
— Ти сказав, що це західний пасат! Але ж…
— Буває, що й легший корабель тікає так само, як оце ми, туди, куди й не сподівалися! — відповів перший офіцер, кусаючи мокрого вуса. — Але тепер мені хотілося б знати, чи довго ще отак буде й чи далеко нас занесе на схід…
— Західний пасат буває, однак, і погідним вітром! — крикнув капітан. — Але я не можу поручитися, що ми проминемо Мис Місурата, перш ніж зміцніє північний…
— Ти завжди, командире, сподіваєшся на найгірше! — заперечив перший офіцер.
— Шкода, що ось уже п'ятнадцятий рік ніяк не можу тобі втокмачити, що я не сподіваюся на найгірше, а завжди тільки думаю про те, що маю робити, як погіршиться ситуація. А це зовсім різні речі.
Капітан і справді побоювався маневрувати в такому розбурханому морі перед скелястим передгір'ям північного виступу Африки між затоками Великий та Малий Сирт, бо це була нелегка ділянка на шляху їхньої втечі перед навальною бурею. На щастя, центр урагану лежав на північ, а вони були на його південному окраї.
Капітан зупинився перед бусоллю[22] й довго стежив за її неспокійною стрілкою.
Матрос на грот-щоглі раптом щось гукнув. Потім юнга показав перед себе на завітряний бік. Капітан подивився у далекоглядну трубу, але крізь сиві дощові потоки, мабуть, нічого не розгледів, бо знизав плечима й подав трубу офіцерові.
— Піду подивлюся! — кинув помічник капітана й квапливо відійшов. За мить він уже спинався по трапу, наче по гігантському маятникові.
Невдовзі помічник уже щось сигналізував капітанові.
— Ото диво, — вигукнув капітан, — ми пливемо із швидкістю п'ятнадцять вузлів! Хто б сподівався на таке від мого старого «Латаття»! — і він усміхнувся.
Там, на південному сході, на прибережному скеллі скипав білосніжною піною прибій. Там — Мис Місурата. За ним узбережжя вигинається на південь у велетенську затоку Великий Сирт.
— Алі! Попливемо туди! — крикнув капітан. Старший стерновий попросив уточнити кут відхилення од напряму вітру.
І тут завирувало.
Через борт корабля впала перша бірюзова гора; корабель піц її вагою страхітливо накренився. Болісно здригнувшись, він знову став рівно, та тієї ж миті на нього впала друга, ще лютіша лавина води.
У цьому ревищі щось з тріском відірвалося, пробило фальшборт і зникло.
— Вода зірвала гармату з завітряного боку! — розгнівано крикнув капітан.
Цілу годину, яка видалася вічністю, боровся корабель з бурею. Буря, мабуть, вирішила не випускати свою іграшку з пазурів: корабель стогнав і тріщав, лавини води шматували йому обшивку, зривали балки й, нарешті, виламали з підвісок один човен.
Та згодом шал вітру й хвиль ущух. Корабель, іще геть у морській піні, з пошматованими вітрилами, плив затокою Великий Сирт все далі й далі…
Наступного вечора загуркотіли якірні ланцюги, і якорі лягли на пісок.
Перший офіцер підійшов до марабута Захаріаша, який дивився на хижки та ідилічне гирло пустельної річки, оточене гайком фінікових пальм.
— Тут колись стояли оті вівтарі, — сказав він старому проповідникові.
Марабут, що, схрестивши ноги, сидів на своєму молитовному килимку, сумно глянув туди, куди показав офіцер.
Троє хлопців сиділи поруч старого, й малий Гасан запитав:
— Які вівтарі, сіді?
— Вівтарі братів Філенів. Ці вівтарі були тут, на сході, кордоном могутньої африканської держави фінікійських карфагенян з грецькою Кіренаїкою та птоле-меївським Єгиптом. Вівтарі Філенів стояли на цьому найглибшому заломі затоки Великий Сирт. Село, що розкинулося в тому гаю, зветься Мухтар, а он та річка — Гаттур. Це — найславетніші місця нашої батьківщини на східному тріполійському узбережжі. Події, які відбулися тут багато віків тому, лишилися в пам'яті людей, дарма що відтоді минули тисячі років і тут панували нові й нові царі, про яких ми вже ніколи не довідаємося, бо навіть їхні імена пішли в непам'ять.
