Цієї миті двері розчинилися навстіж, і до каюти ввійшов матрос-служник. Він напівніс, напівпідтримував Бабулу, бо сам хлопець нічого не бачив і не чув. Послужливий матрос допоміг йому зручно вмоститися на койці.

— З мене вже стало три Бабули, й голівонька моя так набрякла, що скоро буде, наче кадіб…

— А ти собі нічого не роз'юшив, друже? — співчутливо запитав Карембу.

Бабула якусь мить мурмотів, наче кіт, що облизується на порозі дому, повернувшись з нічних ловів, а тоді проказав з притаманним йому гумором:

— Оце маневрування під час шторму могло позначитися на моєму костурові куди гірше.

Матрос, кінчивши задраювати ілюмінатори в каюті, спитав:

— А ти коли-небудь попадав у шторм на морі?

— Аллахові відомо, що сьогодні вперше в житті буря мало не збила з мене грудку — ні, не масла, звичайно, — адже з моїх кісток цього несила зробити навіть найлютішій бурі…

— Мене звуть Алі, народивсь я в Смірні, — дуже поважно промовив матрос. — Вісім років тому під час шторму в Біскайській затоці рея причавила мені ноги до грот-щогли. Тому, поки я знову зможу їздити верхи на бушприті, раїсс бере мене в плавання як служника, адже я маю восьмеро дітей, а найменшому минуло тільки два роки.

Чоловік, який їздив верхи на бушприті та ще й у п'ятому ярусі вітрил, — справжній мужчина! Ще не одужавши, він працює на кораблі, аби прогодувати вісьмох дітей. Хлопці тільки тепер збагнули, як важко йому було тягнути їх, а вони навіть не подякували.

Та Алі тільки махнув на те рукою:

— Невже я міг покинути вас напризволяще? І хіба за це треба цілувати мене? А що ж тоді я мав робити з Ель-Мудденом з Александра, коли той звільнив мої ноги з-під реї, взяв мене собі на плечі й поніс, ступаючи по зледенілих брусах? І це в той час, коли щогли креслили в повітрі велетенські, по кілька сажнів дуги, мало не торкаючись своїми верхівками збуреної поверхні моря. А щоб спустити мене, непритомного, на палубу, Ель-Мудден з'їхав з п'яти поверхів оброслих бурульками підвісних линв… Він обдер собі м'ясо на долонях аж до кісток… Ох і наплакалися ж ми з ним у лікарні, адже він тепер не зможе ходити в море… Наш ель-раїсс дав йому золотий, а Ель-Мудден на той золотий купив у Александра динь і почав продавати їх. Він повернув той золотий та ще й нагодував родину. Чутка про Ель-Муддена поширилася в порту, і кожен моряк давав йому гроші. Згодом Ель-Мудден купив віслюка, а потім і візок. Тепер цей хлоп'яга живе в Александра, вдаривши лихом об землю, двері в його домі не зачиняються — завжди до нього приходять знайомі і завжди не з порожніми руками, щоб Ель-Мудден, бува, не частував їх задарма. Свій дім Ель-Мудден перетворив на нічліжку, але таку, де нікому не скажуть, скільки платити за нічліг, скільки за сніданок, а скільки за обід, — кожен сам принесе дарунок А якщо хто й не принесе, то й так обходиться. Всі почувають себе в Ель-Муддена як удома, він найкращий друг. Але він не на кораблі, і тому ніхто йому не заздрить.

Адже корабель є корабель, а море — море… На морі треба мати «морські ноги», хлопці. Вам треба якнайшвидше їх натренувати! — закінчив свою розповідь Алі із Смірни. Трохи помовчавши, спитав: — То ти, довганю, здається, хотів щось сказати про шторм, га?

— Але ж це вперше, як мої друзі і я…

Алі засміявся:

— Ну, тобі пощастило. Шторм! Якби тебе почув ель-раїсс, то, мабуть, умер би. Коли пливеш уздовж хвиль назустріч вітру, то завжди трохи колише людину, що звикла їсти юшку з тарілки, як оце ви, городяни. А що буря? З нею сьогоднішній вітрець не має нічого спільного… Буря налітає зненацька, немов наполоханий жеребець, з піною на губах і страхітливим іржанням. Отоді людина узнає, почім фунт лиха. Це вже напевно…

І він пішов. А хлопці лишилися в койках.

Вони прокинулись од страшного удару. В голові загуло, боляче клацнули зуби. Хлопці злякано вдивлялися в пітьму.

Нічого. Не погойдуються койки, не чути рипіння дерев'яних перегородок, балок, дощок, не завиває вітер — ба навіть не чути ритмічного, могутнього, проникливого гомону моря, який панує на кораблі над усім і всіма, заглушуючи інші звуки, — ніби корабель мчить на якомусь звуковому гребені, створеному зітханням міріад хвиль, що здіймаються, опадають, котяться й скипають ламкими баранцями на всьому, аж до обрію, морському просторі.

— Корабель не пливе!.. — вигукнув Гасан.

— Море зникло! — здивувався Карембу.

— Немає вітру! — подав голос Бабула.

І хлопці, не промовивши більше й слова, зіскочили на підлогу.

Аж тут знову неймовірний удар струсонув корабель так, що він задвигтів од кіля до корми. Хлопці, заскочені зненацька, попадали на підлогу.

— Оце вдарило! — проскиглив Карембу.

— В корабель! — заклацав зубами Гасан, коли до нього знову повернувся голос.

— Тікаймо! — вереснув Бабула й рачки поповз до щілини каламутного світла, де, певно, були двері. Він буквально вилетів у коридор і далі — на сходи…

Хай Карембу й Гасан іще не зовсім отямилися з жаху, але й вони не хотіли лишатися тут: хоча ногами й руками їм важко було поворухнути, проте страх гнав їх геть…

Перше, що вони побачили на палубі крізь чотирикутник у кінці коридора, — це безсило опалі вітрила та безвладно повислі линви. Ошелешені хлопці зупинились. Але страхітлива тиша вимерлого коридора примусила їх бігти до трапа. Вони мчали вгору, гарячково хапаючись за поруччя, щось відчуваючи, але що саме — не розуміли…

Ось вони вже помітили реї, освітлені спалахами. Матроси нагорі сновигали в примарному світлі блискавок так поквапливо, ніби знавіснілі! Під супровід рипіння блоків у мерехтінні блискавок поволі падала попущена трисель[20]. Велично ковзали долі друге й третє вітрила, незчисленні фали[21], на яких теж були попущені. За кілька секунд хлопці побачили у каламутному світлі щось дивовижне, чорно-фіолетове, з чого подеколи, а потім раз у раз шугали сліпучі жовтаві електричні розряди — снопи блискавок.

Жах, якому досі не було назви, розвіявся. Вдалині, над самим виднокругом, очевидно, шаленіла буря, відгомін якої вже не долинав сюди… коли не рахувати оті два удари, що проти них гарматні постріли видалися б ледь чутним гуркотінням.

А на кораблі спускали вітрила, бо панувало безвітря.

Зрозумівши, що їх налякало, хлопці посміливішали. Вони зіпнулися трапом й вистромили крізь отвір голови. І, на превеликий подив, побачили ніби мертве синє море — зовсім гладесеньку рівнину, немов хто навмисне наставив лати від обрію до обрію, захищаючи море од бурі.

Напівголі матроси тим часом поспіхом зв'язували згорнені вітрила високо над кораблем, що безмовно стримів посеред заснулого водяного безмір'я, над яким палахкотіли блискавки. У цій дивній тиші чулося рипіння найвіддаленішого блока, найтихіший удар, ба навіть шурхіт снастей.

Раптом Гасан уздрів ель-раїсса, що нерухомо стояв на палубі. Схрестивши на грудях руки, ель-раїсс вдивлявся вдалину. Він стежив за бурею на обрії, за чорно-фіолетовою хмарою, яка нерухомо повисла в небі.

Перший помічник, стоячи на командирському містку, керував роботою:

— Старший тесля Ахмед! Відкрити всі водостоки по бортах!

І тої ж миті старший корабельний тесля з помічниками, озброївшись палицями й сокирами, гаряче взялися до роботи. Ще один гурт на чолі зі старшим матросом притяг ланцюги й заходився прив'язувати дві гармати. Інші матроси напинали поруччя з линв од корми до носа корабля.

На палубу вийшов стерновий Гамед-бен-Малек у чорній єгипетській фесці, на ходу застібаючи довгий шкіряний плащ.

Блискавки спалахували рідше, але раптом чорно-фіолетова хмара змахнула велетенським крилом і запнула третину виднокруга, на якому саме почало світліти.

Повітря одразу стало задушне й затхле. Неприродно гладеньке, зелено-синє море, здавалося, вкрила шовкова пелена.

Нараз капітан засурмив у сигнальну сурму.