— Комп’ютер замінили саме перед аварією, — пояснив йому Великий Сканер, — а щоденник зник під час катастрофи. Разом з портфелем.

— Ага... — пробурмотів Сергійко.

— А тепер, мій любий Факсе Копіре, вам необхідно взятися до головного. Треба довести до кінця справу з літальним апаратом. Можливо, ти не пам’ятаєш, але апарат розроблявся тобою в такій таємниці, що ніхто нічого про нього не знає. Не можна, щоб величезні кошти, вкладені в це диво техніки, пропали марно. Апарат доставлено до спеціального таємного полігону. Негайно вирушай туди. Твоє завдання: домогтися, щоб апарат літав!

Великий Сканер мрійливо заплющив очі. Ще б пак! Апарат, який може літати над землею. Та що там над землею — у міжзоряному просторі! А це вже шлях до завоювання Всесвіту! Під його владу потрапить безмежність!

— Ти навіть не уявляєш, наскільки це важливо, мій любий Факсе!

— Так, пане Директоре планети. Апарат літатиме! Я негайно їду на полігон!

— Агов, діду! На молоденьких потягло? Гляди, не розсипся на запчастині! — загоготіли охоронці.

Професор ще міцніше пригорнув Шанату, щоб та не впала: дівчина міцно заснула. Охоронці й далі стояли та спостерігали за дивною парочкою, регочучи та вправляючись у дотепності. На щастя, з бараку вийшла Флоппі Ді.

— Професоре? — здивовано вигукнула вона, коли побачила, що сивочолий учений тримає у міцних обіймах Шанату.

— Бери її з іншого боку, — пробурмотів Сидиром.

— Диви, який дід, — ще дужче зареготали охоронці, — однієї йому мало!

— Та спить вона, спить! — відповів на здивований погляд Флоппі професор. — Стоячи заснула! Нам тут тільки розмов з охоронцями бракувало!

Флоппі миттю осягнула всю небезпеку ситуації, підхопила Шанату з іншого боку, і вони вдвох із професором повели дівчину до бараку.

— Нагапличилась... — кинула Флоппі охоронцям. — Трохи перебрала...

— Агов, ти куди? — гукнув один з охоронців Сидирому, коли побачив, що той у супроводі двох дівчат рушив до жіночого бараку. Другий підняв автомат.

— Хіба вона сама цю дотягне? — професор кивнув на Флоппі.

Тут із дверей визирнула інформа, стурбована довгою відсутністю подруг. Усе зрозуміла з першого погляду, відсунула професора вбік, підхопила Шанату, й вони вдвох із Флоппі швидко затягли її в барак.

— А ти, старий пень, — з погрозою сказав один з охоронців, — будеш тинятися вечорами біля жіночих бараків — поплатишся життям! Диви, який спритний!

Професор полегшено відсапувався. Охоронці повільно рушили далі. Саме цієї миті Сидиром побачив, як бредуть здаля Рикпет із Васлою. Обоє від утоми ледь переступали ногами. Васла повісив автомат на шию, поклав на нього руки і, здавалося, теж спав на ходу. Рикпет мав не кращий вигляд. Оскільки йому руки покласти не було на що, вони просто висіли, мов мотузки. Професор здригнувся: тільки б не побачили охоронці! Цього ще бракувало! Якщо вдень, у товкотнечі натовпу, незграбність Васли, його несхожість на зараженого охоронця не так впадала у вічі, то зараз за кілометр було видно, що ніякий він не охоронець, а просто стомлений хлопчисько, який начепив на себе чужий одяг, і що одяг той на ньому висить, мов ганчірка на швабрі. Сидиром енергійно замахав рукою, щоб хлопці де-небудь сховалися, поки не підуть охоронці, але чи то брели вони з заплющеними очима, чи не зрозуміли, тільки обидва і далі йшли собі, як ішли. Один з охоронців ніби щось відчув і озирнувся.

— Агов, ти чого розмахався? — і раптом побачив хлопців. Охоронець одразу запідозрив недобре, — ану подивіться, хто це там іде?

Патрульні глянули на хлопчаків.

— Це хто такі? — здивовано пробурмотів командир патруля. — Хто-небудь його знає? — він кивнув на майже сплячого на ходу Васлу.

— Це не наш... Чужий!

— Васло!!! — закричав професор. — Рикпете!!!

Патрульні скинули магнітні автомати. Далі сталося зовсім уже неймовірне. Від зойку професора Васла стрепенувся й розплющив очі. Можливо, далі все було б не так, як сталося, якби Васла не був свого часу битим підступною Гиреєю[10] та не вправлявся автоматом краще, ніж із ложкою за обіднім столом. Вони відкрили вогонь одночасно: патруль із усіх автоматів і Васла з одного. Патруль просто зник, розпилений магнітним випромінювачем на чисту цифру, а на Васлі зник одяг. Рикпет же взагалі залишився цілим і неушкодженим.

— Мамо дорогенька... — неймовірно вражений пробурмотів професор.

Васла ляснув себе по животі, потім по стегнах, не вірячи власним очам.

— Що за приколи? — пробурмотів він. — Холодно ж... Куди поділися штани?

Першим отямився Рикпет, який миттєво вийшов з напівсонного стану:

— Ну, Васло, ти даєш! Усіх п’ятьох! Однією чергою! Супер!

— Зброя! Дивіться на зброю!

Усі кинулися до того місця, де щойно стояв патруль. Два автомати було розпилено цілком, один хоча й частково, все ж ремонту не підлягав, а два — цілісінькі, новенькі, ніби щойно з заводу, лежали собі на камінні брукованої доріжки. Професор і Рикпет схопили по автомату.

— За мною, — гукнув професор, — швидко за мною!

Вони побігли в бік бараку, куди годину тому зайшов новий знайомий професора, член підпільної організації Драйв.

Хоча барак і спав, але тихо там не було. Хтось хропів, хтось іще перемовлявся. Двоє реалітів жували гаплик і щось бурмотіли з заплющеними очима. Всі, як по команді, подивилися на двері, коли ті з грюкотом розчинилися. До бараку вбігли троє: сивий дід, убраний у не зовсім звичайний одяг хлопчисько, і другий, у самих трусах і кросівках. У всіх трьох на грудях висіли автомати.

— Всім тихо! — крикнув дід. — Драйве, ти де?

У бараці запала тиша, яку порушувало тільки бурмотіння нагапличених реалітів.

— Драйве, ти де?! — ще голосніше повторив дід.

Сусіди розштовхали Драйва, який міцно спав.

— Хто там ще? — невдоволено пробурчав стомлений за день глюк.

— Драйве! — знову загукав професор.

— Професор Сидиром? — здивувався глюк, помотав головою і протер очі. — Що сталося?

— Ходи сюди, треба негайно поговорити! — крикнув професор через увесь барак.

— Ви замовкнете чи ні? — прохрипів хтось невдоволено.

— Драйве, поквапся!

Теж невдоволений реаліт почав неквапом одягатися, пригладив долонею розпатлане спросоння волосся й нарешті рушив до трійці. Тим часом барак поволі прокидався. Озброєні реаліти не могли не викликати зацікавлення. Драйв і сам заквапився, коли розгледів зброю на грудях у неочікуваних гостей.

— То що ж трапилося? Хто це такі? — запитав він у професора, уважно розглядаючи його супутників.

— Хто це такі? Це головний біль Великого Сканера, — усміхнувся Сидиром, — це люди, для яких не страшна магнітна зброя.

— Хто? Люди? — з подивом перепитав Драйв. — Які ще люди? І хіба може хтось не боятися магнітної зброї?

— Це... як його... Ми не боїмося! — Васла шморгнув носом і поправив автомат на грудях.

— Час піднімати повстання. Ми щойно знищили цілий патруль.

— Не зрозумів, — розгубився Драйв, — як це може бути: знищити цілий патруль?

— А те й значить, — похмуро сказав Рикпет, — був патруль, і нема патруля. Коротше кажучи, ти з нами чи спатимеш далі?

— Стривай, — зупинив Рикпета професор, — дай Драйву отямитися. Слухай-но, про зникнення патруля ось-ось стане відомо. Яких заходів може тоді вжити охорона — ніхто не знає. Треба діяти негайно! Зараз же! Вони, — він кивнув у бік хлопців, — зупинять електростанцію. Магнітний захист Долини зникне, охорону слід негайно роззброїти, ну а далі...

— А що далі? — запитав Драйв. — Що далі?

— Далі? Ти коли-небудь ставив собі запитання, чому в Забугорній Долині сидять лише реаліти, а охороняють їх заражені? Думаєш, це просто так?

— Це найсправжнісінький концтабір! — раптом сказав Рикпет.

— Який іще концтабір? — перепитав професор.

— Та я читав колись... У такі табори зганяли всіх, хто був невигідний для влади.