Після того, як він прийняв рішення, відлягло від душі, і Дроник поквапився додому. Брейк уже був там, порався на кухні, щось муркочучи собі під ніс.

«От гад! — подумав Дроник. — Ще й пісні співає! Зрадник!»

Видно, щось відбилося на його обличчі, тому що Брейк раптом уважно глянув на нього й запитав:

— Щось трапилося?

Дроник здивовано знизав плечима.

— Ви про що? — А сам подумав: «Слід бути обережнішим! У спостережливості йому не відмовиш...»

— Та погляд у тебе якийсь не такий... Сторожкий чи що...

— Та ні! Просто недалеко звідси поліцейського зустрів.

— А-а-а... їх тут багато тиняється. Дільниця ж бо поруч.

— Так отож...

Дроник огледівся. Ні Асус, ані В’ю ще не було. Асус могла сьогодні взагалі не прийти, а В’ю Соник мала принести харчі з крамниці, тому, мабуть, і затримувалася. Королівський блазень завалився на ліжко і вдав, що буцімто дрімає: спокійно розмовляти з Брейком, знаючи, що той зрадник, йому було над силу.

Так Дроник лежав, поки не грюкнули вхідні двері. Він глянув у шпаринку — прийшла В’ю. Потягуючись, ніби щойно прокинувся, він вийшов у спільну кімнату.

— А... Це ти, В’ю... Привіт!

— Привіт, Дронику! Як у тебе справи? — Дівчина була весела й чимось задоволена.

— Все нормально, В’ю! — Він наблизився, щоб поцілувати її в щоку, а на вухо шепнув: — треба терміново поговорити!

В’ю кинула на нього блискавичний погляд і кивнула: зрозуміла, мовляв. Вона ще щось весело щебетала на кухні, розкладаючи харчі на полицях холодильника, брязкала посудом і нарешті гукнула:

— Агов, хто-небудь! Допоможіть з вечерею!

Дроник зрозумів, що це сигнал йому й якомога спокійнішим тоном озвався:

— Хвилинку, В’ю, зараз допоможу.

Це не викликало в Брейка жодної підозри; Дроник часто допомагав дівчині на кухні, бо вченим він нічим допомогти не міг — замало знав. В’ю чистила овочі. Дроник щільно зачинив двері і вже вирішив почати розмову, як В’ю підійшла і навпаки — розчахнула двері навстіж, а по тому ледь чутно прошепотіла:

— Які таємниці можуть бути в нас із тобою?

Дроник змушений був погодитися з розумною дівчиною і ледь чутно сказав:

— Брейк — зрадник. Він шпигун Великого Сканера.

Ніж завмер у руці дівчини. Вона підняла на нього широко розплющені від подиву очі.

— Ти... збожеволів?! — напружено прошепотіла вона. — Брейк — зрадник?!

— Тс-с, — Дроник приклав палець до губів, — я сам чув, як він говорив з тим, від кого бере проби. Ну... Шматочки внутрішніх органів, які вивчають учені.

— Тебе ми знаємо зовсім недовго, а Брейка — дуже давно. Які ти можеш надати докази, що не брешеш? Може, ти сам шпигун? Може, Великий Сканер зумисно тебе послав, щоб розвалити нашу організацію?

Дроник був готовий до цього запитання.

— Що ти знаєш про Забугорну Долину?

— Про що? — здивувалася В’ю.

У коридорі почулись обережні кроки. Дроник підняв палець, закликаючи дівчину до обережності. Він і далі мив посуд і протирав його рушником, а В’ю чистила овочі.

— І що далі? — запитала вона, мовби продовжуючи почату розмову.

— Так от, — підхопив Дроник, — збираються всі родичі й свідчать, що вони тепер одна сім’я, у спеціальній книзі, в мерії, робиться запис. А потім починається свято, всі п’ють шинушасу або бузду, їдять різну смакоту. Словом, усі веселяться...

Кроки затихли біля самих дверей, і до кухні зазирнув Брейк.

— Ви про що це тут шепочетеся? — жартівливо поцікавився він, але очі були серйозні й холодні, мов у найманого вбивці.

— Нічого ми не шепочемося, — посміхнувся у відповідь Дроник, — я розповідаю В’ю, як у нас одружуються.

— А-а-а... — протяг Брейк. — Це річ важлива. А що, може візьмеш В’ю за дружину? Дивись, яка гарна і працьовита дівчина, — і Брейк погладив В’ю по плечу.

Та зашарілася:

— Брейку, скажеш таке...

— Га, Дронику?

Дроник теж почервонів.

— Рано мені ще! В’ю і справді гарна дівчина, тільки на мене вдома чекає Кнопікс[9], а кращої за неї для мене нікого нема в усьому Заекранні.

— І справді, рано! — засміявся Брейк. — Хіба можна при дівчині говорити, що хтось, байдуже хто саме, гарніший за неї? Дурненький ти ще...

В’ю засміялася, дружньо поплескала Дроника по плечу. Зрештою, Дроник теж усміхнувся.

Брейк пішов.

— Про яку Забугорну Долину ти говориш? — знову пошепки запитала В’ю.

— Сам не знаю, тільки коли Брейк говорив...

— З ким говорив? — перебила його В’ю.

— Та не бачив я... З кишені тільки чув.

— Із якої кишені? Ти що, у кишені сидів? Та годі брехати! — Останні слова вона вимовила досить голосно.

— Ви ще й досі сперечаєтеся, — запитав з кімнати Брейк, — ніяк не з’ясуєте, хто чий наречений, а хто чия наречена? — і зареготав, задоволений своїм жартом.

— Я тобі потім покажу, — пообіцяв Дроник, — а ти зараз подумай, у кого можна попросити допомоги. Треба врятувати вчених і лабораторію.

В’ю насупилася. Подумала трохи й сказала:

— Добре, але тільки після того, як ти надаси докази.

— Гаразд, — погодився Дроник, — попросиш, щоб я тебе провів.

Дівчина мовчки кивнула.

— Що ж з тобою робити? Добре, ходімо до мене, — запросив Кадима Флеш.

Вони розташувалися в кімнаті: Флеш у кріслі, а Кадим за столом, на який господар поставив кухоль із гарячим чаєм і тарілку з двома шматками хліба й овочами червоного кольору, які дуже нагадували помідори.

— Насичуйся, прибульцю!

Кадиму сподобалось, як усміхнувся його новий знайомий, — відкрито і доброзичливо. Саме так усміхаються великі й міцні чоловіки, які нічого не бояться.

— Дякую. Справді їсти хочу, — і заходився сьорбати гарячий чай зі смачним хлібом і солонуватими терпкимми овочами.

Флеш мовчки дивився, як пригощається прибулець, і тільки тоді, коли був з’їдений останній шматок хліба й допитий останній ковток чаю, запитав:

— І все-таки, без жартів, звідки ти взявся?

— Хочете — вірте, хочете — ні, але я й справді прилетів на космічному кораблі з іншої планети.

— Тобто ти натякаєш, що не жартома говорив, нібито впав із неба?

Кадим тяжко зітхнув:

— Та скільки можна пояснювати! Набридло вже...

— Добре, ти не гарячкуй. Постав себе на моє місце: з’являється парубійко й заявляє, що він прибулець з іншої планети. Ось ти сам одразу повірив би?

Тим часом Кадим намацав у кишені кілька монеток — здачу з крамниці, куди його вчора посилала мама. Він витяг монетки й висипав їх на стіл.

— Ось! У вас є такі гроші?

— Це що, шняки?

— Це копійки, наші гроші.

Флеш почав уважно розглядати блискучі металеві кружальця.

— Таких монет я й справді ніколи не бачив, але це ще не доказ. А ти можеш показати космічний корабель, на якому прилетів?

Кадим на мить замислився. Місця, де стояв човник, він нікому показувати не бажав, мало там що? і тут йому спала класна думка:

— Ось що! Бінокль маєш?

— Знайду, якщо треба.

— Знайди, я тобі дещо покажу.

За півгодини Флеш приніс стареньку підзорну трубу. Кадим покрутив її в руках: такі він бачив лише в старих кінофільмах. Труба була важка й розсувна.

— Коли смеркне, я тобі дещо покажу, — пообіцяв він Флешу.

— Як це — смеркне? — не зрозумів той.

— Ах, ну звісно... У вас же двоє сонць... Ну, сутінки у вас хоча б є? Між заходом Ба й сходом Ка? Зірки видно?

— Звичайно! Цілих півгодини! — гордо сказав Флеш. — Колись, як ще були книжки, я читав:

— Гарні вірші, — сказав Кадим, який досі читав лише ті, які вчили в школі. їх читати треба було за програмою, тому вони не дуже подобалися. Але ці звучали якось інакше. Може, тому, що були не обов’язковими для вивчення?