Йому спало на думку сховати планетоліт по інший бік від Ка. Тоді його точно ніхто не знайде і ніякий телескоп не допоможе. Відстань від Ц до Ка складала близько п’ятдесяти тисяч кілометрів, і на човнику можна було запросто злітати туди й назад. Сергійко повів планетоліт до нічного світила й акуратно посадив його на зворотному боці, далі перебрався в човник і знову повернувся у відкритий космос.

Човник черкнув вогненним розчерком і ввійшов у атмосферу планети Ц.

На полігоні поряд зі столицею готували магнітну гармату. Супермаршал, нетерпляче хльоскаючи хворостиною по високій халяві начищених до дзеркального блиску чобіт, стояв поруч і уважно спостерігав за вояками.

— Дивіться! Дивіться! — раптом закричав один із них, показуючи пальцем на небо. Всі задерли голови. Просто над полігоном у повітрі повільно плив сріблястий хрестоподібний предмет.

— Невідомий літаючий об’єкт! Прибульці! Прибульці! — закричали солдати. Хтось налякався й упав на землю, закривши голову руками, хтось кинувся навтьоки, а один молоденький солдатик навіть знепритомнів. Тільки Супермаршал залишився незворушним.

— Гармату до бою!!! — закричав він громовим голосом. — Заряджай!!!

Оскільки ніхто з солдатів не звернув на його команду жодної уваги, Супермаршал сам кинувся до гармати. Він закрутив маховик, ведучи стволом то праворуч, то ліворуч, прицілюючись у дивний предмет, який немов навмисно завис у повітрі нерухомо, і натиснув на спуск. У повітрі свиснуло, і в сріблястого птаха зникло півхвоста. Птах сіпнувся, ніс його нахилився, він помчав до землі. Глухий удар підкинув гармату, Супермаршала збило з ніг. З вирви, що утворилася на місці падіння, підіймався легкий сизий димок і стирчали рештки хвоста дивного літального апарата. Супермаршал потрусив головою, щоб отямитися, став на ноги й обережно наблизився. Від удару люк апарата відірвався і теліпався на одній петлі.

— Агов, хто-небудь, — гукнув Супермаршал, — спустіться в кабіну! Перевірте, чи є там хто живий!

Ніхто з вояків навіть не поворухнувся. Усі боялись: а раптом там чудовисько з трьома головами та іклами, як у шаблезубого собаки? Супермаршал насупився й узявся руками в боки.

— Ах ви, боягузи нещасні! Ти! — він тицьнув у груди першому-ліпшому воякові. — Марш у яму!

— Я? Мені... Я...

Солдат переступав з ноги на ногу, з острахом поглядаючи на люк, відчинений наполовину, однак ослухатися не посмів і почав обережно спускатись. Із-під чобіт донизу покотилися грудочки землі, неголосно вдаряючись об корпус літального апарата. Вояк спустився, підтягся на руках і заліз у люк. Він довго не зважувався пройти далі, з люка стирчали його спина й потилиця, поки Супермаршал не гримнув на нього:

— Чого чекаєш? Марш уперед!

Спина повільно зникла у люку. За кілька хвилин звідтіля показалося радісне обличчя:

— Глюк тут один! Живий! У крові тільки весь...

Тепер усі захотіли стати героями і рвонули до ями, відштовхуючи один одного. Якщо раніше Супермаршал застосовував силу, щоб змусити хоч кого-небудь залізти в човник, то тепер усе було навпаки.

— Усі назад! — репетував він, надриваючись. — Наказую: всім назад! Ти й ти, — тицьнув знову в перших, що трапилися, — залізьте в люк і витягніть прибульця нагору! Ад’ютанте! Де ад’ютант, щоб вас усіх розірвало!

— Тут я, пане Супермаршале! — ад’ютант дивився на свого командира з ями знизу вгору.

— Ти що там забув?

— Так цікаво ж, пане Супермаршале.

— Дурень! Негайно нагору!

— Так, дурень... — ображено й розчаровано протяг ад’ютанат.

Він швидко видерся з ями, обтрусив штани та підійшов до командира.

— Виклич лікарів.

Сам Супермаршал дочекався, поки прибульця витягли з апарата, швидко оглянув його й поспішив до комендатури полігону, де був телефон. Там цитькнув на телефоніста, набрав таємний номер і його одразу з’єднали з Директором планети.

— Ваша Дигітальна Величносте! Особисто мною збито невідомий літальний об’єкт. Упевнений, що це представник тих прибульців, про яких ви говорили. Пілот живий, тільки без тями і важко поранений. Я викликав лікарів. Який з вигляду? Та такий же, як наші пацани. Не відрізниш! Зрозумів, Ваша Дигітальна Величносте! Везу з максимальною обережністю і таємністю!

Супермаршал одразу кинувся назад до збитого апарата та скомандував ад’ютантові вишикувати всіх солдатів.

— Солдати! Слухайте мене уважно! Сьогодні ви стали свідками надзвичайної події, що має пряме відношення до безпеки всієї планети. Сподіваюся, вам не треба пояснювати, як оце все, — він обвів рукою збитий апарат і простягнутого на траві непритомного прибульця, — можуть використати вороги Його Дигітальної Величності.

Хоча пояснювати було потрібно, бо ніхто з вояків не знав ворогів Великого Сканера, хіба що реалітів, та й ті офіційно ворогами не вважалися, а тихцем перетворювалися на заражених. А вже як вони могли використати для своєї шкідницької мети збитий космічний апарат — ніхто й уявлення не мав, однак усі завбачливо змовчали. З полегшенням зітхнув і Супермаршал. Він теж не знав, як реаліти для своєї мети можуть використати уламки апарата й молодого глюка, зовсім хлопчиська, якого зараз оглядали троє лікарів у білих халатах. Тим часом Супермаршал продовжував промову:

— Тому все, що сьогодні бачили, ви зобов’язані зберігати в найсуворішій таємниці! Кожен із вас підпише спеціальний документ про те, що його попереджено: будь-яке розголошення карається розмагніченням. Зрозуміло?

Глибоке мовчання було йому відповіддю. Зрозуміло-то воно зрозуміло, але як стерпіти й не розповісти хоча б своїм близьким про таке диво, очевидцями якого вони стали? Така видатна подія зачепила навіть заражених, завжди незворушних, мов дерев’яні цурпалки.

До місця події біг високий худорлявий начальник полігону. Його викликав той-таки ад’ютант, який справедливо вирішив, що цей посадовець може знадобитися Супермаршалові.

— Оце, — Супермаршал показав пальцем на човник, — витягти з ями, обгорнути брезентом і сховати. Iнших вояків, крім присутніх тут, щоб уникнути розголосу, до робіт не залучати. Чекати подальших розпоряджень. Усе суворо таємно.

Після кожного речення начальник полігону кивав і бурмотів невиразно:

— Буде виконано, пане Супермаршале! Слухаюся, пане Супермаршале!

Прибульця, який і досі не отямився, завантажили до медичного авто й повезли слідом за машиною Супермаршала. Маленька колона, яку замикав броньовичок охорони, покотила з полігону, лишаючи за собою клуби куряви. Начальник полігону заходився організовувати роботи — витягання з ями літального апарата. Невдовзі все владнали. Апарат за допомогою техніки, що на той час була на полігоні, дістали з ями та сховали в одному з елінгів. Про незвичайну подію нагадували тільки кілька краплин крові на траві, які темніли біля чорного кола колишньої ями, закиданої землею та втоптаної, аби від дивної події не лишилося навіть сліду.

Сергійко розплющив очі. Просто перед собою він побачив обличчя. Видіння було невиразним, наче розмитий водою малюнок на піску. На обличчі ворушилися губи — в Сергійка про щось запитували. Йому здалося, що й мова, якою поставили запитання, була не зовсім знайомою, хоча десь такі гортанні звуки він уже чув. Він напружив пам’ять. У голові зв’язався якийсь безглуздий ланцюжок з уривків невиразних видінь, давніх розмов і спогадів. Потрібні слова спливли, повільно, важко, як спливає весною на поверхню пухкий, просочений водою шмат криги. Дуже боліла голова і нудило. Хто він і де він? Що з ним сталося? Минуле зникло. Воно сховалося в цьому незнайомому обличчі з уважними холодними очима.

— Як ви почуваєтеся? — знову спитав незнайомець, і тепер Сергійко його зрозумів.

— Голова болить... — прошепотів він, і кожне слово гулом віддалося в мозку. Від цього гудіння він поморщився.

— Ще б пак, — губи незнайомця склалися в гримасу, в якій важко було вгадати посмішку, — ви впали з висоти триста метрів! Закладаюся на п’ять порцій першокласного гаплика, такий трюк нікому повторити не вдасться! Подякуйте Супермаршалові, що він влучив у хвіст, а не в кабіну чи крило. Тоді б вас нічого не врятувало! До речі, що за машина, на якій ви прилетіли?