— Безумовно, я теж не чекаю розкриття особливих таємниць… Але часто якісь деталі проливають світло… Даруйте, Андреше, але думаю, що ми не можемо, не маємо права залишати невивченим цей період історії… психологію людей, котрі свідомо відмежували себе від людства, ув’язнили себе… Божевільна, хвороблива акція. Загальний психоз такої великої кількості людей…

— Так, Антоне. І я думаю про Орлана. Він справжній дослідник. Там, за завісою, він же навіть не зможе зупинитися на тривалий час. Адже ми напевно знаємо, що так зване Федеральне Бюро цікавилось кожною постаттю, знало кожного в обличчя, і все чужорідне знищувалось… Уявляєте, як почуває себе зараз Орлан? Тривале перебування в режимі темпорального напливу таке виснажливе…

Повідомлення № 1. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон-2020”. Радоксаль працює нормально. Вдається залишатися непоміченим. Перебуваю у режимі тривалого темпорального напливу. Самопочуття добре. Передаю запис розмови двох полісменів…

— От і прекрасно. Хай він почергує. Джон — добрий полісмен.

— Атож. Навчилися робити. А пам’ятаєш, які одоробла раніше приходили? Одна лиш назва — полісмен. Кебету, правда, мали і тоді. Але ж були зануди.

— Вони такі й тепер.

— Дурні ми, Віллі, що колись створили цих біокіберів. Ми — ідіоти, Віллі, правда ж? Самі собі ускладнюємо життя. Хіба без них було б погано?

— Чому ти кажеш, що ми з тобою ідіоти? Хіба це ми з тобою їх зробили?

— Ми — значить, люди.

— Якщо люди, то кажи — вони. Граматику вчив?

— Аякже.

— А кажеш, що ідіоти — ми. От зараз би стояв у тому залі, а тепер… Налий. Годі. На роботі я не п’ю багато, ти ж знаєш… А так ми можемо з тобою відпочити. А він хай почергує.

— Ти думаєш, так триватиме довго? Чує серце, що скоро вони будуть замість нас. Бо шеф — не дурень. Патрон просто вивчає ситуацію. А завтра, коли пересвідчиться, що можна і без нас…

— Побільше оптимізму, Кларку! Чого нам наперед загадувати?

— Ти знаєш, Віллі, кого я найбільше ненавиджу?

— Біокіберів?

— Та ні… Хоч, може, й варто… Але найбільше я ненавиджу невдах. Не можуть пристосуватись і кричать, що треба щось міняти.

— Ти правду кажеш. Пий собі тихенько віскі чи боро, як на віскі не нашкребеш, не зчиняй галасу. А є такі вже кляті! Невдаха із невдах, а знай кричить — міняти хоче світ. А що його міняти?! Як не крути, а мусиш сам крутитись. І пристосовуватись. Правду я кажу?

— Ну й чергуваннячко сьогодні! Ти бачиш, скільки викликів. Як подуріли. Стріляють, убивають, грабують…

— Дивися, Джон нас ніби кличе. Таки без нас не може. А ти кажеш.

— У чім річ, Джоне? Які в тебе проблеми?

На Сьомій Авеню в будинку 32, в квартирі 47 постріл у голову. Письменник Артур Сет. Система спостереження сигналізує самогубство.

— То пошли машину забрати тіло. Тільки й клопоту…

— Немає машин… Жодної… Що робити?

— Пошлеш машину, коли буде. Не горить. Він зачекає. Кажеш, що письменник Артур Сет?.. Щось я такого не знаю.

— А подивись досьє. Цікаво, що то за невдаха.

— Який у нього номер? 654?.. Ага, є — Артур Сет… Який же він письменник? Волоцюга. Ось бачиш, тут написано: “Без певного роду занять”.

— А нам не все одно?

— І то правда”.

Повідомлення № 2. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон-2020”. Зацікавився долею письменника Артура Сета. Вдалося знайти його за місяць до самогубства. Передаю запис його розмови з дружиною…

— Артуре, ти так пізно сьогодні. Що сталося?

— В мене є новини. Старий Віллі замовив на завтра оповідання. Уявляєш? Нарешті починають довіряти. Я вже навіть знаю, хто буде моїм героєм. Людина, яка живе в безпечному світі, в квартирі, де можна ходити без протигаза… Ти плачеш?

— Тобі вже тридцять сім, Артуре. І твоїй Музі теж уже не сімнадцять… І я не можу більше в цих клятих стінах, не можу більше чути про вбивства, грабунки, про психічно хворих, наркоманів. Я задихаюсь… Артуре, я помру…

— Прошу тебе, не плач. Все буде добре. Завтра старий Віллі…”

Повідомлення № 3. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон-2020”. Радоксаль працює нормально. Самопочуття нормальне. Вдається залишатися непоміченим. Перекажіть дружині, що в мене все гаразд. Передаю запис відеофонної розмови лікаря Хенка Джерара з письменником Артуром Сетом…

— Алло! Артуре! Нарешті я зміг до тебе додзвонитися. Вже з півгодини набираю номер, і все ніяк. Ти з кимось говорив?

— Ні, Хенку. Я набирав твій номер.

— Он як? Дзвонив у цей час до мене… Я тобі потрібен?

— Ні, Хенку. Я просто так… А ти?

— Я теж…

— Що, знову кепсько?

— Знову.

— І цього разу нам обом одночасно.

— Артуре, як усе набридло. І часом видається, божевілля — це вищий дар, який ще треба заслужити/Знаєш, у коледжі я мріяв бути психіатром, а зараз навпаки — прошу в бога… Якщо він є…

— Його немає, Хенку. Але хто просить довго, кажуть, той діждеться. Тому замовкни. Ти ж усе-таки лікар…

— Друже, ти чудовий хлопець. Ти говори, Артуре, говори… Прошу тебе. Якби ти знав, як це страшно, коли кожен день починається запитанням: “А навіщо я…”

— Замовкни, Хенку. Ти забуваєш, що сьогодні кепсько нам обом. Ти слухав музику?

— Слухав. Але мені це вже не допоможе.

— Не розкисай. Це хай уже я — “без певного роду занять”. А в тебе — гроші, слава. Що ж тоді мені робити? Ах, як ми мріяли колись із Музою… Я навіть не помічав, де ми живемо.

— А тепер помітив?

— Не хочу помічати.

— Ти хочеш жити в хмарах. От і живи. Але ж не плач, коли летиш, мов стигла груша. Живи собі у вигаданому світі. Ви з Музою це можете…

— Ми з нею справді, як у хмарах. Чи як у тумані.

— Не посміхайся так, наче божевільний.

— Ми з Музою живемо в хмарах. Літаємо й хилимо віскі в піднебессі. А ще оспівуємо розпрекрасний світ, що квітне десь під хмарами, під нами… Плюю! Сто разів підряд плюю на цей прекрасний світ, який робить з мене ідіота, заробітчанина, кретина…

— Не треба так, Артуре. Заспокойся.

— Вже все байдуже! Ми носимо в собі мертву душу. Покійника ми носимо в собі! Його мертвотний запах нам уже звичний.

— Артуре…

— Хенку, ти знаєш, я вже давно не ходжу без пістолета. І не для когось. Для себе. Коли я зрозумію, що став таким, як усі, тієї ж миті припиню цю безглузду гру…”

Антон Іваничук та біокібер Андреш сиділи мовчки. І раптом до кабінету зайшов схвильований Олекса Рамен.

— Орлан Стах… загинув, — сказав тихо.

— Що?

— Припинились позивні маяка. Ви ж знаєте, що це означає.

— Ти… певен?..

— Припинились позивні маяка.

— Так… — Антон Іваничук схилив голову на стіл.

— Той Х’юстон не вартий життя такого чоловіка, як Орлан Стах, — ледь вимовив біокібер Андреш. — Він був справжнім дослідником. Ми втратили талановитого письменника, чудову людину. Він виснажився. Про себе він не думав. І загинув.

Біокібер Андреш підвівся і повільно вийшов з кабінету.

Минав другий тиждень. А Орлан Стах не з’являвся. Зенонові майже щоночі снився дивний сон. Снилося МАЙБУТНЄ…

Ніби він іде стежкою серед густих трав — зелених, буйних, а вітер куйовдить йому чуприну, довкола — гори, стрімкі й красиві. У долині — місто. Над містом — птахи різнокольорові, як метелики. Стежкою назустріч іде Орлан Стах. Він усміхається. Зенон відчуває, як невідома сила піднімає його в повітря. Він летить назустріч Орланові. А той намагається злетіти, але чомусь не може і винувато мружиться:

— Я так стомився, Зеноне. Я дуже стомився. Візьми мене на руки.

І він підхоплює його на льоту з густої високої трави і злякано запитує:

— А куди летіти, Орлане? Куди?

— Летімо в долину. Там я живу. Я так довго чекав на тебе, Зеноне. Чому ти барився? У нас в дві тисячі триста п’ятдесят восьмому без тебе мені було так сумно, Зеноне. Як там твій батько, мати? Чому вони не прилетіли з тобою?

— Не знаю…

У долині — місто. Вони опускаються з гір все нижче й нижче. Летять уздовж широкої вулички над невеликими будиночками з рожевими еліпсоїдними дахами.