Ліана підвелась і підсипала старому Федосієві ще вареної картоплі:

— Ви їжте, поки не задубіла. Їжте.

— А як там стара моя? Поїла щось?

— Та трохи покопирсала…

— Тяжко дивитись мені на неї, бідолаху. Серце кров’ю обливається. Спасибі, дочко, що ти за нею доглядаєш… В неї це життя здоров’я забирало, а я ніби помагав… Чого мовчиш, Дорію? Вроді наймит… Чи я тобі чимось не вгодив? Га? Чи наслухався тих? От вони прийдуть до мене, а ти з ким будеш, Дорію? Ну? Ти не бійся. Правду скажи.

— Ми будемо з вами, Федосію.

Старий подивився на нього з вдячністю і раптом п’яно зірвався з місця, грюкнув кулаком по столу, аж задвигтіла і мало не впала гасова лампа, закліпавши кволим вогником, і побіг до комори. Повернувся, важко дихаючи, із старезною рушницею в руці й полотняною торбинкою.

— А вони прийдуть і скажуть: “Давай!” А я відповім! — Переломив рушницю, витягнув з торбинки два набої і нервово загнав їх у ствол. — Мені є що сказати! Ось! У мене слів для них вистачить!

— Ми будемо з вами, Федосію, — спокійно повторив Дорій. — Але ви будете з ними.

— Це ж як?

— Ви будете з ними.

…Ліана підхопилася з-за столу:

— Що ж ми сидимо! Треба Зенонові подзвонити. Побачиш нашого сина, Орлане. А він тебе побачить. Він про нас усе знає. Це йому вже тридцять. Конструктор на авіазаводі. Одружений. Онуку маємо. Чуєш, Орлане? Чи, може, не треба, аби хто знав, що ти з майбутнього?

— Які від сина можуть бути таємниці, — стенув плечима і знову звернувся до Дорія: — Ну, і що ж ти йому сказав потім?

— Сказав, що знав. І слова не збрехав, не умовляв його, не переконував ні в чому. Розказав, як розвиватимуться події далі, говорив про людську природу і про державу, про бідність і про багатство…

— А він же як?

— Ні пари з уст. Ще випив і пішов. А вранці мовчки одягнувся — і в артіль.

— З рушницею?

— Та ні. Все навпаки. Подарував млина. Сказав, що сам був бідним, що розуміє “історичеський момент”. Подав заяву до артілі. Ось так.

— І як він пережив це все? Мучився, мабуть?

— Ну, що ти! Адже той млин, вважай, йому і залишився. Бо, окрім нього та ще нас з Ліаною, ніхто не міг дати раду паровій машині. Але вже не треба було боятися, що заберуть млина, не треба було тамувати страх і злість… Федосій став на диво лагідним і мудрим. Якби не ми з Ліаною — багато крові пролилося б.

— Якби люди могли вертатися в минуле, вони весь час верталися б у своє дитинство і жили б вічно. А такого не буває. Жити вічно неможливо, — сказала вона, прополіскуючи масного віхтя під струменем гарячої води.

Вона мила посуд. Зенон узяв рушника і почав перетирати вимиті тарілки. Довго мовчав, нарешті мовив:

— Чому ти думаєш, що, вирушившії в минуле, помолодшаєш? Чи як ти собі уявляєш? Ти ж лікарка, мусиш просто знати… Можливість мандрувати в часі не впливає на фізіологію. Вирушай у минуле чи в майбутнє, — а життя собі йде, змінюються твої клітини…

— Писав би ти, Зеноне. У тебе так гарно виходить. Ти вмієш вигадувати. Написав би книгу… Телефон дзвонить. Підійди, бо, в мене руки мокрі.

— Алло! Я слухаю. Це ти, мамуню?

— Добрий вечір, синку. Що ви робите?

— Та так… Господарюємо…

— До нас… Ти пам’ятаєш, синку, ми розповідали… Твій дядько Орлан Стах…

— Орлан Стах?

— Так. Він завітав оце до нас…

— Мамуню, справді?

— А ти приїдь… Оксанка спить?

— Спить і не спить… Я зараз виїжджаю. Зенон поклав трубку.

— Валю, поїдемо до моїх у гості?

— Зараз?

— Приїхав батьків брат. Дуже цікавий чоловік. Ось хто розкаже про минуле і майбутнє. Поїхали?

— Облиш ці жарти. Порозвішуєш пелюшки і можеш їхати. А в мене клопотів іще на цілу ніч.

— Тобі, мабуть, багато доводиться мандрувати…

— Так… — Орлан поглянув на годинник. — Оце скоро вирушаю в Х’юстон. Десь на тиждень.

— Х’юстон якого року? — перепитав Дорій.

— Дві тисячі двадцятого…

— О, це цікаво… І небезпечно. Останній острів старого світу.

— Уяви собі, що за ці п’ятдесят вісім років ми майже нічого не дізналися нового про трагедію цього уламка цивілізації. Дуже важко здолати х’юстонський заслон. Ти ж знаєш, вони викривили простір і капсулювались… Але в нас з’явилась одна новинка… З нею можна прорватися до Х’юстона. Посилають мене…

— Це так багато нового з’явилось…

— П’ятдесят вісім років… — усміхнувся Орлан. — Але не бійтеся, швидко звикнете. Адже вас не здивуєш ні біокіберами, ні побутом, ні темпоральними виходами… Десь за кілька днів я повернусь і заберу вас… І сина…

Можливо, мені дозволять. Хоч він і народжений у цьому часі, але ж це ваш син…

— Ми вже старі, Орлане. Пізно повертатися.

— Чому?

— Ну, просто так… Старі ми вже, Орлане… Та й син, онука… Хочеться їх бачити щодня… А ти одружений, Орлане?

— Так… Валерія в мене зовсім молода. Ось ви побачите… Вона історик, часто буває у вашому часі…

Якусь мить усі напружено мовчали.

— Ходімо, я покажу тобі наш дім, — нарешті промовив Дорій Стах, підводячись з-за столу. — Я тут усе своїми руками…

— На жаль, не можу, на мене чекають, — знову глянув Орлан на годинник темпорального виходу. — А ти мені, брате, так мало розповів.

— Орлане, в кількох словах усе життя не перекажеш. Був у колгоспі, потім працював у ЧК, вступив до університету, вчителював, потім війна, пройшов усю війну в піхоті, дали Героя. По війні — директор школи. Тепер — на пенсії. Ось коли ти нас відтранспортуєш до себе… до нас у дві тисячі триста п’ятдесят восьмий, я й розповім тобі… Це, вважай, роман. А ти ж письменник…

Всі розуміли, що час зустрічі закінчився.

Зенон зачудовано дивився на свого дядька. Потім підійшов і став поруч з ним. За ним — Дорій і Ліана. Стояли, мов до фотографії, урочисті й водночас сумні.

Вийшли з хати. Сонце ще не зійшло, але вже світало. Нічний морок поволі розтавав разом з легким весняним туманом.

Зупинились на веранді, довго стояли, немов прислухалися до чогось. Від авіаційного заводу долинав приглушений гул потужного двигуна. Дорогою до Брест-Литовського шосе проїхала машина з увімкненими фарами, освітила ряд тополь край шляху.

Орлан Стах зустрівся поглядом із Зеноном і пригадав їхню недавню розмову:

“Мій батько ніколи не забував, що він людина з майбутнього. Це було помітно. Він жив немов на сцені, де кожен крок люди бачать і оцінюють. І, знаєте, батькові розповіді наклали на мене певну особливість: я виріс мовчуном, звик одягати звичні для загалу маски… А сам і вірив, і не вірив часом батьківським розповідям… Вя мене розумієте?”

“Я розумію драматичність і навіть трагедійність твого життя. Але скоро я повернусь, ви всі будете моїми гостями. Тоді побачиш — батько казав правду…”

— Мені пора, — промовив Орлан Стах. — Я повернусь до вас. Ах, брате, домонтаре мій, — обняв Дорія за плечі. — Я вже й не думав, що ми колись зустрінемось.

Орлан Стах натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу…

Якусь мить горіла в небі яскрава зоря. І згасла…

У кабінеті голови Центру всесвітньої історії точилась розмова.

— Відверто кажучи, я хвилювався, — мовив біокібер Андреш. — Ви ж знаєте, я створіння досить забобонне. — Він відкинувся в глибокому кріслі. — А Орлан Стах цього разу дуже не хотів вирушати. Розумієте? Саме тому я говорив тоді з вами про…

— Але ж усе гаразд, Андреше. Орланові вдалося вільно здолати х’юстонську завісу… — мовив голова Центру Антон Іваничук.

— Так. Усе ніби гаразд… Ви знаєте, що Орлан знайшов свого брата?

— Знаю. Він розповідав…

— Орлан дуже не хотів вирушати цього разу… — знову сказав біокібер Андреш. — Мабуть, хотів бути з братом… Уявляєте, п’ятдесят вісім років розлуки… І знаєте, цього разу я бачив у його погляді тамований страх. А страх — це ж завжди передчуття біди…

— Не треба, Андреше… Поговоримо про наші хвилювання, коли Орлан повернеться…

— А знаєте, я багато думав про х’юстонський вихід — а навіщо? Багато можна просто домислити. Довести до екстремуму всі прояви та життєві стимули древнього суспільства — і матимемо повне уявлення, що ж робилося за х’юстонською завісою…