Придивився.

Йєті сидів просто в снігу, тіло його напружилось, лікті вивернулись назовні, через що він здавався кривим. Від нього йшов слабкий запах, трохи схожий на запах; мокрої повстяної ковдри. Очевидно, він був серйозно хворий.

Я був готовий до того, що, помітивши мене, йєті спробує врятуватися втечею, та він лише повільно і безпомічно звів голову, химерно вивернувши шию і втупивши в мене свої примружені сльозаві очі. Через лоб і тім’я у нього проходила вузька, схожа на гребінь смужка жорсткого волосся, обличчя, вкрите густими зморшками, здавалося плоским… І в свою чергу я жадібно розглядав тхлох-мунга, запам’ятовуючи кожну деталь, — приплюснуті вуха на дивно маленькій голові, рудувату шерсть, що густо спадала на ноги, так, начеб на йєті натягнули хутряний костюм, нарешті, широкі, теж зморшкуваті, долоні.

Знаючи, яке небезпечне на висоті запалення легенів, я з досадою згадав, що основну аптечку ми залишили у самітника. “Що ж, — вирішив я. — Значить, треба поспішати. Чим раніше ми втрапимо до людей, тим більше шансів побачити цього малюка живим”.

Простягнувши руку, я обережно торкнув тепле волохате плече. Йєті хижо і втомлено розтягнув тонкі темні губи і роздратовано загарчав, показуючи ряд великих, покритих чорним нальотом зубів. І все ж він був надто виснажений, щоб чинити опір. Здався, повільно ступив уперед…

Підштовхуючи, я вів йєті через морену. Кашель лунко метався серед валунів. Гучно лопався під ногами у своїй невимірній товщі льодниковий щит. Здавалося, ми ніколи не дійдемо. Здавалось, ось-ось перед нами розійдуться, як блискавиці, чорні тріщини.

Але ми прийшли.

Не звертаючи уваги на стогони й на мляві спроби йєті позбавитися моїх дотиків, я штовхнув його в палатку, і він відразу забився в найдальший і найтемніший куток. Тремтячи, він сховав голову в долоні і зовсім не реагував ні на воду, ні на сухарі. Я ладен був негайно спуститися до самітника по ліки, але навряд чи йеті виї тримав би такий шлях. Залишалося чекати ранку, і, присівши біля входу, я повільно, як тібетський ченець, почав шепотіти — неголосно, невиразно: і

— Ген там, де ніби черкають сірники, — метеори… Вони не страшні, містере йеті. Вони не приносять нещасть і нічого не змінюють. Просто існують, як, наприклад, ти. Їх, у принципі, можна було б викреслити із списку природи, як викреслив один тібетський лама із своїх списків тебе, містере йєті, як істоту, що не бере участі в прославленні багатьох будд… А там зорі… Водолій, Великий Пес, Компас, Корма, Єдиноріг… Може, ї ти вмієш помічати їхні властивості зникати і з’являтися знову? Може, і ти вмієш орієнтуватися по цих рухомих сузір’ях?..

Я наче молитву вимовляв ці неголосні слова, і йєті, не перестаючи важко кашляти, прислухався, заколисаний розміреним ритмом. Він скидався на крихітного дідуся із чарівної казки, і я нарешті зрозумів — як же мені пощастило! Адже я потрапив у ту казку, до якої йшов більше сорока літ!

Поглянувши на голі великі ступні йєті, я спробував натягнути на них “слонячу ногу”, короткий спальний мішок, та цього разу, шкрябаючись і штовхаючись, йєті зумів відбитися. Я змушений був сказати:

— Гаразд. Лежи. Скоро світатиме…

Міцно зашнурувавши палатку, я ліг біля входу, відчуваючи, як зіщулився, як принишк у темряві мій бранець. І зараз, коли він був поруч, зараз, коли я був спокійний за шерпа, я раптом уповні відчув утому, що накопичувалася протягом цього неймовірного довгого дня… Не склеплюючи повік, я дивився широко відкритими, але все одно невидючими очима в куток, де сидів йєті, і думав — яка налякана і яка слабка ця гірська істота, а про неї ж думають, що це здоровань, здатний за день долати багатомильні перевали! Як зіщулюється йєті, намагаючись стати якомога меншим! Так завжди і скрізь поводить себе слабкий звір перед сильним… А втім, чому — звір? Хіба низький поклон жителя Сходу чи кивок європейця — не відгук того ж таки жесту слабкого перед дужим — покірне припадання до землі?

“У кожної людини, — думав я, — є свої нав’язливі ідеї. Одні перетинають океан, інші штурмують Аннапурну, треті з допомогою аквалангів намагаються зазирнути в морські провалля… Я ж сорок років намагався знайти йєті!

Чутки про ці створіння ходили давно, але тільки 1937 року в одному з районів Східного Непалу його слід побачив сер Джон Хант, мій учитель. 1925 року з йєті зустрівся грецький мандрівник А. Тамбоці, але, як не дивно, сам не повірив цьому…

Сама назва йєті пішла від тібетського “тех”, тобто від слова “йєх” — “скелясте місце”, і від слова “те” — терміну, присвоюваного даній істоті. Шерпи завжди вважали, що є два різновиди йєті. Це “дзу-те”, досить крупний, але зустрічається рідко, і “міх-те”, якось пов’язаний з людиною. Досі неясно, в чому конкретно виявляється цей зв’язок, але живе цей звір чи людина, як правило, на обширній, всіяній валунами альпійській зоні, звідки часто спускається на льодовики і морени, маючи свою, незрозумілу нам мету. В холодні зимові вечори йєті тягнеться до людського житла, проте від людей тримається подалі”.

Йєті знову закашлявся…

“Це тебе, — подумав я, прислухаючись до кашлю, — розшукував Ральф Іззард у 1954 році. Але не Іззард, а я знайшов йєті, хоча, будемо справедливі, і він був до цього близько. Якось разом з Джеральдом Расселом, біологом експедиції, Іззард два дні йшов по слідах йєті. І хоча дикого жителя Гімалаїв він не наздогнав, цей маршрут переконав його, що йєті і справді ісїгує, що він лякливий, малий і навряд чи може взяти на себе відповідальність за приписувану йому фантазерами-мандрівниками агресивність. Запідозривши, що якась хатина на шляху обжита, йєті завжди здалеку обходив її, не вважаючи для себе за гріх лишити в заметі слід сечі. А коли зустрічався крутий замет, йєті умудрявся залізти на його вершину і стрімко з’їжджав униз. Іззард пред’явив фотографії, які підтверджували такий безпосередній спосіб пересування, і в розмовах зі мною не раз підкреслював достовірність своїх спостережень”.

Сорок з лишком років я поривався в Непал, щоб глянути хоча б на сліди таємничої істоти, яка не давала мені спокою навіть у сні, можливо, вашого предка, Що невідомо як пережив навалу льодів, зіткнення з хижаками і зумів там, на вершинах, лишитися самим собою. Сорок років!..

Але хоч як дивно, зараз, коли йеті перебував від мене на відстані руки, я не відчував тріумфу — тільки втому.

Я ввімкнув ліхтар, і його широкий промінь вихопив з пітьми плоске зморшкувате обличчя йеті. Напевне, від таких ось зустрічей пішли блукати по світу легенди про перевертнів — спотворені від переляку і болю очі, масивні щелепи, плечі, густо зарослі волоссям.

— Без цих доісторичних жартів… — на всякий випадок пригрозив я, — коли людина прокидається в лапах неандертальця…

Та йеті був надто кволий, щоб зважитися на щось.

Тільки я вимкнув ліхтар, як зовні пролунав знайомий мені тужливий крик. Його не заглушили ні пориви вітру, ні далекі зітхання гірських обвалів. Розшнурувавши палатку, я виліз назовні.

По той бік озера чітко виднілася вертикальна вогняна стежка — іскристий каменепад. А попереду, прямо перед собою, на льодовику, я побачив чорного альпініста.

“Хто це? — подумав я. — Може, альпініст заблукав чи мій шерп, що, незважаючи на містичний страх перед йеті, вирішив вернутися до мене?..”

Я пронизливо свиснув.

Тінь наблизилась — велика, скуйовджена, вона відразу перестала бути тінню, і я оціпенів від подиву, бо це був іще один йеті, присадкуватий, дужий, явно не радий зустрічі зі мною. Руки його висіли нижче колін, важке надбрів’я, збільшене густими бровами, майже закривало очі, а гребінь на голові скидався на волохату митру. Йеті мовчки оглянув мене, і я подумав, що цей суб’єкт нічим не нагадує свого хворого родича… Чи не по нього він прийшов?.. Мені дуже хотілося вступити з цим йєті хоч в який-небудь контакт, дати йому зрозуміти, що я не маю ніякого зла ні проти нього, ні проти його родичів, та чи міг він відчути й зрозуміти мене?