Ти втратиш стільки часу на пошуки! — немов чув я збоку. — Змарнуєш стільки часу і можеш взагалі не знайти шерпа. Його могло всмоктати в глибину лавини, поховати під тисячами тонн льоду. А йєті чимраз далі й далі йтиме по льодовиковому полю…

Коли стіни скель, що стискали чорне озеро, звелися наді мною, я зупинився, вражений розмірами льодяних карнизів, які звисали гігантськими нерухомими водоспадами. Страх за шерпа знову мучив мене, сповнював невпевненістю. Мабуть, мені легше було б вести ці пошуки, коли б сам Пасанг був хоч трохи винен у падінні, якби він сам допустив хоч одну із тих помилок, від яких у горах не застрахований ніхто, — але я ні в чому не міг звинуватити шерпа…

Піднявши голову, я побачив у пасмах туману невиразні зубці хребта. Сонце забарвлювало їх то в жовті, то в зеленуваті тони, та я знав, що мине хвилин двадцять — і всі ці кам’яні гіганти спалахнуть справжньою крижаною чистотою, а потім відразу проваляться в гімалайську пітьму.

З вузького гребеня, останньої перепони перед озером, відкрилась унизу долина, поцяткована плямами сіл, перетнута темною стрічкою річки. Ще далі темніла самотня вершина, поряд з якою кожен її льодовик здавався вирізьбленим з гірського кришталю. Вона була такою чіткою, вона відкидала такі рівні тіні, що прикрий жаль за втраченим тріумфом знову болюче стиснув мені серце.

Я підвів погляд і… здригнувся!

Берегом озера, просто піді мною, брів шерп. Згорбившись, припадаючи на одну ногу, він долав замети, прямуючи до тільки одному йому видимої мети.

Жителі гір уміють перегукуватись на величезних відстанях, я це знав. Секрет у правильному ритмі мови — так читають вголос у соборі. Тож, склавши долоні рупором, я крикнув, намагаючись розтягувати голосні.

Звук мого голосу пронизав морозяне повітря, відбився від скель, але шерп не відгукнувся. Більше того, він повернувся і пішов геть від озера до далекої морени. І тільки після повторного окрику нарешті зупинився і якось дивно помахав рукою, ніби хотів звернути і мою увагу на те, чого я ще не бачив… “А-а-а, — подумав я, — певне, внизу застряв льодоруб або рюкзак і Пасанг просить забрати їх”.

Тепер, коли я був спокійний за шерпа, я знову міг думати про йеті. Якщо він справді пішов у гори, ми зможемо перехопити його на Великому полі. Перевал нагорі був несправжнім, бо впирався в закритий цирк, і йеті все одно мусив повернутися.

Зупинившись перепочити, я з подивом відзначив, що шерп устиг відійти надто далеко. Та кричати я не став — якщо Пасанг узяв курс на морену, то, мабуть, на це є свої причини. І я чекав тепер лише кінця вже майже безпечного спуску. Коли сніг піді мною перестав ламатись і просідати, я втомлено зупинився.

Туман потягло вгору. Він нависав над замкнутим амфітеатром тонкою тремтливою стелею, пропускаючи розсіяні промені сонця. Озеро і зблизька було чорне, як анілінове чорнило, хоча крізь його чорноту можна було побачити кожну розколину на нерівному дні. Плоский берег здавався ідеальним місцем для біваку, і я відразу побачив свій рюкзак, вивільнений шерпом із снігового хаосу. Мабуть, на рюкзак і показував Пасанг.

Я закріпив палатку між камінням, забив снігом довгі поли. І, працюючи, кілька разів підводив очі на близьку гору, з вершиною, схожою на риб’ячий хвіст. Вона не куріла, — отже, можна чекати доброї погоди. Тоді, подумав я, завтра вранці ми зможемо повторити сходження і, можливо, перехопимо йеті.

Зграя лерв опустилася на берег, лопочучи крильми, побрела до води. Птахи йшли так упевнено, що я злякався — вони не помітять воду! — але біля самої кромки вони повернули й рушили до слідів шерпа. І я раптом подумав — якась незвичайність у цих слідах. І підійшов ближче. І з відчаєм пересвідчився: шерп пішов босоніж!.. Усі мої надії миттю звелись на ніщо, бо роздягнена і роззута лавиною людина не може вижити серед снігів, навіть коли вона божевільна.

Знайшовши в рюкзаці ліхтар, я знову підійшов до сліду. “Якщо шерп витяг з лавини рюкзак, — гарячково думав я, — значить, він був сповна розуму і спокійно міг обмотати ноги шкарпетками й ганчірками. А якщо він, на лихо, збожеволів, то навряд чи зацікавився б рюкзаком…”

Зійшов місяць і освітив морену.

Неспішно, уважно я оглянув сліди. Біля берега вони були незрозумілими, але вище, на свіжому снігу, виділялися досить чітко. Вони були набагато більші моїх, і великий палець дивно вивернутий вбік. Крім цього, і це найбільше мене вразило, біля п’яти можна було побачити два вузьких трикутних відбитки, як від жмутка волосся.

Тут пройшов не шерп! І я відразу знайшов цьому доказ — там, де нога потрапляла в розколину, на камені лишалося кілька рудувато-коричневих волосин. Це міг бути тільки йеті!

Але хто ж тоді витяг рюкзак?

Знову наплив туман. Стало трохи моторошно — гігантські тіні німотними драконами погрожували мені, випускаючи м’які пазурі. Я повільно пішов до розлому. “За ніч, — думав я, — доки розкопуватиму шерпа, йеті зникне!..”

Крик, схожий на протяжний стогін чайки, долинув вдалеку, згори. Звівши голову, в імлавому світлі місяця я побачив на кам’яній брилі чорну тінь і відразу згадав численні оповідки про чорних альпіністів — тих, що обморозились на вітрі. Тільки висота може врятувати цих нещасних від гангрени, і вони роками живуть на вершинах, прагнучи і боячись залишеного внизу світу.

“Ось один такий”, — подумав я, розглядаючи чорну тінь. Мені навіть здалося, що я бачу за його спиною рюкзак. Більше того, зблиснуло на секунду вістря льодоруба, яким альпініст чіплявся за каміння. Я крикнув, повіривши в марево, і воно відразу зникло.

“Ніч привидів, — подумав я. — Шерп… Йеті… Сліди…”

І ніби для того, щоб остаточно мене спантеличити, відкрився новий слід. Він ішов од завалу до озера, а потім, не перехрещуючись із слідом йеті, різко збочував.

Я не міг помилитися — тут пройшов Пасанг. Саме на його черевиках були поставлені гострозубі кішки і саме він, шерп, міг так налякатися снігової людини — тхлох-мунга, як він її називав.

Я настільки втомився, що навіть не зрадів. І все ж знайшов сили пройти по слідах шерпа аж до морени, звідки неважко було спуститися в долину, до хижі буддиста-самітника, у якого ми залишили частину своїх речей.

“Скільки людей, — подумав я, — намагалося побачити хоча б постать йєті, знайти бодай найнікчемніші докази його існування. Експедиції обмацували печери й льодовики, дослідники виманювали у тібетських лам химерні скальпи, зняті буцімто з тхлох-мунга, створювалися спеціальні міжнародні комітети, але йєті не поспішав зустрЬ тися зі своїми сучасниками, і саме існування його перетворювалось на легенду”.

Я пройшов майже кош. Це непальська міра довжини, і дорівнює вона близько двом милям. Однак місцеві жителі поводяться з кошем досить вільно: коли вони кажуть, що до мети залишається два чи три коші, це не значить, що вам доведеться пройти чотири чи шість миль; ні, просто на вас чекає досить довгий шлях… І зараз, коли я сказав, що пройшов майже кош, це означало лиш мою безмірну втому, коли стає важко орієнтуватися в просторі.

Далекі вершини, залиті місячним сяйвом, курились. Могла налетіти заметіль, та в це поки що не вірилось — так тихо, так пустельно було навкруги.

Тихо?

Я прислухався…

Дивний звук, наче за ближнім сераком[3] щось упало, здивував мене.

А потім я почув кашель.

Я занімів. Проте кашель мені не вчувся, він повторився знову.

Повільно, намагаючись не скрипнути снігом, не продавити тонкий лід, я обійшов серак і побачив під ним дивне створіння, що уткнулося лицем у сніг. Завбільшки як чотирнадцятирічний хлопчик, воно було з ніг до голови вкрите шерстю, яка конусом сходилась на тім’ї… І це створіння, сховавши обличчя в широкі долоні, надсадно й важко кашляло.

Я забув про втому і забув про шерпа. Я бачив нарешті істоту, через яку опоряджувались і йшли в гори цілі експедиції, через яку гинули на траверсах прославлещ альпіністи, через яку втрачали добре ім’я серйозні дослідники! І доки йєті — а це був він! — мене не помічав, я гарячково перебирав варіанти того, як мені доправити цього малюка в палатку!