Десь у кінці межигір'я почувся приглушений гуркіт, мов тупіт сили-силенної людей.

— Це котиться в далечині снігова брила! — сказав Артур.

— То не сніг, а швайцарці! — заперечив Колвен. — Що робити? П'янчуги… Гармати набиті, напевно наставлені! Один вибух зчинить тривогу багато раніш, ніж ми сами! О, кляті п'янчуги!

— На них не чекай! — закричав Оксфорд. — Ми з сином беремо ґноти й ідемо до гармат!

Вони зскочили з коней, віддали їх Тібо, тоді обидва Оксфорди взяли ґноти з рук гарматників, які не настільки ще впились, щоб не мати сили хоч цим допомогти.

— Чудесно! — закричав відважний начальник. — Знаменита батарея! Кожен стояв біля своєї гармати, стримуючи віддих. Страшний, ґуркіт чимраз наближався.

— Товариші, а ви. п'янчуги, також — не стріляйте! Я дам наказ! І ось у світлі нового дня вони побачили щільну лаву людей, озброєних довгими списами, келепами, а над ними — прапори.

Колвен дав наблизитись їм кроків на вісімдесят, тоді скрикнув:

— «Стріляй»!

Грізно гримнула одна гармата. В інших палівки засвітились — і погасли: зрадники італійці їх позабивали.

Коли б усі гармати були справні, Колвенове пророцтво неминуче здійснилося б. Один постріл перебив та поранив цілу лаву швайцарців, а між ними того, хто ніс прапора.

— Сміливо! — кричав Колвен. — Набиваймо знову гармату! Було запізно.

Велетенський вояка, що йшов попереду розпорошеної колони, підняв прапора та гучно закричав:

— Земляки! Пам'ятайте Муртен та Ґрансон! Ви злякалися першого пострілу? Прапори Берна, Урі та Швіця — вперед! Унтервальдене, ось прапор! Унтервальдене, за мною!..

І розбурхана лава посунула вперед, заглушливо ревучи, головокрутно прудко.

Колвена повалили. Оксфорд та Артур покотилися долі під дужими вдарами. Юнак устиг підповзти під гармату, але батько потрапив швайцарцям під ноги, і його певно забили б на смерть, коли б не міцні лати. А чотирьохтисячне військо кинулось до табору, сповняючи повітря страшним криком, що незабаром переплівся із зойками, стогоном, тривожним гомоном зброї.

Кривавочервоне полум'я нагадало Артурові його становище.

Ззаду був у вогні його табор, лунали крики перемоги й жаху. Скочивши на рівні ноги, він оглянувся навколо, шукаючи батька. Той зімлілий лежав неподалік. Схилившись Артур полегшено зідхнув. Батько розплющив очі.

— Коні! Коні! — кричав Артур. — Де Тібо?

— Тут! — вискочив вірний товариш, що обачно сховався був із кіньми в кущах.

— Де хоробрий Колвен? — запитав Оксфорд. — Дайте йому коня!

— Для нього війна скінчилася, — промовив Тібо. — Він більше не сяде на коня!

Оксфорд повернув голову й важко зідхнув: перед гарматою з розрубаною головою лежав Колвен.

— Куди ми тепер? — хапливо закричав Артур.

— Шукати герцога!

— Я бачив герцога, що чвалем перемчав з десятьма вояками через річку на поле, на північ. Я покажу куди.

— Швидче на коні! За герцогом!

Сяк-так підсадивши Оксфорда на коня, чимдуж поскакали. Дорогу показував Тібо.

Кілька разів обертались назад до табору, де палала пожежа. Де ж сліди Карла Бургундського?

Милі за три від того місця, де спіткала їх поразка, де ще чулися войовничі вигуки з дзвоном переможним із Мансі, вони доїхали до півзамерзлого болота, вкритого трупами.

Насамперед побачили Карла. їх вразив вигляд Карла, того Карла, що мав необмежену, може бути наймогутнішу владу в Европі.

Роздягнений, як і всі навколо, лежав він проколотий та порубаний; холодна рука ще тримала меча, а на блідому-блідому обличчі — скажений гнів.

Поруч нього лежали трупи Альберта Геєрштейна та його управителя, в одежі герцогських вартових.

Виходить, на Карла напав загін Кампо-Бассовких зрадників.

Оксфорд, зійшовши з коня, огледів тіло забитого товариша.

Тяжкий сум засвітився в очах на спогад давнього минулого. Довго стояв скорботно схиливши голову, увесь віддаючися смутним думкам.

Раптом Тібо, — він поглядав на дорогу, — скрикнув:

— На коні! Швайцарці!

— Тікай, — промовив Оксфорд, — і ти, Артуре, також! Бережіть своїх молодощів на щасливіші дні. Я не можу й не хочу. Я здамся.

— Я не піду нікуди! — промовив Артур.

— І я лишаюся теж, — приєднався Тібо. — Швайцарці благородно воюють.

Підходив загін. То була унтервальденська молодь. Привідця — Зіґізмунд Бідерман, поруч нього Ернест. Зіґізмунд радісно оголосив усім волю. Це втретє дарував він Артура.

— Я відвезу вас до батька, — сказав Зіґізмунд. — Він буде дуже радий. Тільки страшенно горює, бо помер Рюдіґер на бойовищі з прапором у руці від єдиного пострілу протягом цього ранку. Інші гармати не стрельнули, бо Кампо-Бассо їх позабивав, інакше ми б мали багато жертв. А Колвена вбито…

— То виходить Кампо-Бассо був із вами? — запитав Артур.

— О, ні… Ми з призирством ставимось до таких товаришів. Але італієць змовився з герцогом Феррандом, напоїв німецьких гарматників та прискакав до нашого табору, пропонуючи битись укупі; та півтори тисячі його вершників мій батько не схотів прийняти до наших лав. Отож ми використали дорогу, але з ними не товаришували. Тоді Кампо-Бассо помчав до Ферранда, і вони разом помчали з іншої сторони.

— Ні, — закричав Артур, — ніколи світ не бачив такого зрадника!

— Правда твоя, — підтвердив і швайцарець. — Кажуть, герцогові вже не пощастить зібрати нове військо.

— Ні, юначе, — промовив Оксфорд, — бо ось він лежить мертвий перед нами.

Зіґізмунд аж здригнувся і оступився назад. Він завсіди мимоволі з глибокою пошаною та острахом слухав імення Карла Сміливого. Не хтів йняти віри, що ось порубаний труп — Карло. Нещодавно такий могутній, такий грізний!? Але обличчя йому ще більше змінилось, коли він побачив труп свого дядька, Альберта Геєрштейна.

— Помер! — закричав. — Ходімо до батька! Оксфорда підсадили знов на коня й хотіли рушати, коли він рухом спинив їх і сказав:

— Поставте сторожу доглядати тіл, щоб їх більше не порубали.

— Я схиляюсь перед вами, дякую, що ви мені нагадали, — відказав Зіґізмунд.

Вони поїхали до ляндамана. Дорогою бачили такі жахливі картини, що Артур. ба й сам батько його, який давно звик до страшних боїв, не могли байдуже дивитися. Тоді Зіґізмунд, помітивши це, почав розмову:

— Маєте справи в Бургундії нині, коли Карло Сміливий помер?

— Гадаю, що ні! — мовив Артур. — Герцогиня Бургундська, яка має наслідувати свого покійного чоловіка, є Сестра Едварда Йоркського та запеклий ворог прихильників Лянкастерського дому, і нам небезпечно перебувати в її країні.

— Коли так, — зрадів Зіґізмунд, — ви вертайте до Геєрштейну та живіть із нами. Артуре, твій батько буде брат мойому, багата кращий, ніж був дядько Альберт. А ти, Артуре, — замість бідолахи Рюдіґера. До того ж Анна, моя сестра в других, тепер у Геєрштейні, а ти знаєш, Артуре, ми завсіди вважали її за твою наречену.

— Що ти плетеш?

— А проте це так. Бачиш, я дуже любив розповідати Анні за мої лови, тощо, але вона ніколи не слухала й тільки добре наставляла вуха, коли казав їй за тебе. Донергуґеля забито, він не стоїть тобі на заваді, можете одружуватись…

Артур почервонів під своїм шоломом і майже забув лихо цього дня.

— Ти не вважаєш на те, — заперечив, намагаючись говорити байдуже, — що твої земляки ненавидять мене за смерть Рудольфа.

— Ми ніколи не гніваємось за те, що сталось у чесному бою, під щитами.

Вони вже в'їжджали до міста Мансі. Всі вікна геть пообвішувано кольоровими тканинами, вулиці сповняла шумлива, весела юрба. Святкували перемогу над Карлом Бургундським.

Ляндаман прийняв Оксфордів дуже ласкаво й запевняв, що навіки їм друг. Він силкувався мужньо зносити скорботу з приводу загибелі сина Рюдіґера.

— Краще, що він скінчив своє життя на бойовищі, — казав старий, — ніж жив би, ставлячись із призирством до давньої простоти своєї батьківщини, захоплюючись війнами та здобиччю.

— Золото заб. итого Карла Бургундського, — додав, — може завдасть більше лиха швайцарцям, ніж Карловий меч — ворогам. Не здивувався, коли сказали йому за смерть брата.