Тут повернувся господар і наказав принести міцного напою. Кращого й Філіпсон ніколи не пив. Тоді Менґс трохи ввічливіше, ніж раніше, висловив надію, що з його частування всі задоволені. Це сказав недбайливо, щоправда, немов інакше, бути не могло. Тоді дали тарілку, і гості почали кидати гроші. Філіпсонів сусіда, як черга дійшла до нього, трохи неначе збентежився і розгублено подивився на купця. Філіпсон радо за нього заплатив, щоб мати в чужому краю знайомого.

І в цю мить перед ним став господар. В руці тримаючи свічку, пропонував відвести його до покою і таку виявив несподівано ввічливість, що поніс сам купцеві речі.

— Ви надто дбаєте за мене, господарю! — здивувався купець.

— Я охоче зроблю все, що можу, тому, за кого доручив подбати каноник.

На ці слова господар відчинив двері до невеличкої кімнати, вже наготовленої для гостя, і сказав:

— Відпочивайте, скільки бажаєте, і можете лишатися на багато днів. Ваш крам я сховаю, ключа принесу. Я не всім це ро'блю, бо коли б кожному гостеві почав давати окрему постелю, він незабаром загадав би окремого стола, а тоді — прощавайте наші добрі старовинні німецькі звичаї. Ми скидалися б на наших кумедних сусідів.

Він повернувся виходити та біля дверей знову спинився.

— Сподіваюсь, ви на мене не гніваєтесь, шановний гостю; візьміть на увагу, що коли поведінка була може й брутальна, то рахунки невеликі, а харчі непогані. Ми не підсовуємо мозельського вина, ніби, то райнське, за допомогою поклонів, і не отруюємо зовсім шкідливими приправами.

Його надзвичайне красномовство тут урвалося, і вклонившись, він зачинив за собою двері.

Філіпсон не встиг спитати, хто ж саме є той каноник. Мати владу одним словом спинити альзаських розбишак, а з брутального господаря заїзду зробити ввічливу, трохи чи не улесливу людину…Дива!.

Філіпсон роздягнувся й ліг спати.

Ті наші вчинки, що вночі блукають

У темряві, - жахливіші за ті,

Що вдень ми робимо…

(Генрік VIII).

Купець збирався одразу заснути. Але лігши відчув, що тіло перевтомлене від надмірного руху, а розум дуже схвильований усім, що бачив та чув. Найбільше допікала йому думка за сина.

Далі полинув до бургундського герцога, тоді безліч спогадів, безліч подій перейшло йому перед очима. Уже з годину лежав, а заснути несила.

Зненацька ліжко заскрипіло — і почало спускатися вниз. Помацавши мандрівник навколо руками, пересвідчився, що то не сон: ліжко справді рухалося, очевидячки, до якогось льоху.

Він не міг не злякатись. Проте добре здавав собі справу, що саме з ним діється. Був ще дужий, тому одразу спало на думку чинити опір. Але скоро стукнуло ліжко об підлогу, десь у підземеллі, зараз двоє чоловіків схопили його з двох боків і силоміць примусили відмовитися такого наміру. Вони зв'язали йому руки і Філіпсонові мимохіть пригадалася Ля-Феретська в'язниця. Але мусів скоритися, зібравши всю силу, спокійно чекати на кінець страшної пригоди. На жаль, не міг. ані трохи підвестися і тільки повертав головою. Нарешті, побачив вогні; вони були досить далеко.

Потроху вогні наближалися; то ніби виструнчившись однією лінією, то перемішуючись, і з того він роздивився, що підземелля досить просторе. Незабаром Філіпсон розгледів смолоскипи; несли їх люди в чорних плащах з закритими обличчями. Вони почали співати старовинною німецькою говіркою ніби віршів, що їх Філіпсон не розумів. Співали так: починав один хор, йому відповідав інший, а потім усі голоси зливались укупі. Звикнувши, нарешті, до такого освітлення, Філіпсон розглянувся, що тут сила-силенна людей.

Кілька слів він таки второпав і одразу здогадався, що перед ним мудрі мужі: так називали членів таємного суду, що тоді існував у Швабії, Франконії та інших краях східньої Німеччини, прозваної Червона Земля, мабуть тим, що ті судді ухвалювали безліч кривавих вироків. Філіпсон частенько чував, що один з начальників таємного суду, так званого фемгеріхту, поширив свою владу навіть по ліву сторону Райну. Бургундський герцог мріяв винищити, скасувати цей суд, а він усе існував, не давався до рук.

Тепер Філіпсон зрозумів, хто такий був каноник. Очевидячки, один з головних начальників таємного товариства, він зрозуміло цілком, зважився виправдовувати перед герцогом Карлом страту Арчібальда Гаґенбаха. Ось чому Бартоломей накивав п'ятами, тим то увечері в заїзді всі вжахнулись і замовкли. Кожну людину, що на неї була підозра, ніби вона має стосунки з таємним судом, боялися, оббігали, тремтіли перед нею. І Філіпсон починав думати, що тепер він не викрутиться.

Він обмірковував, чим би собі допомогти, але нічого вигадати не міг.

Ось усі зібралися посередині підземелля та вишикувалися. Запалало ще багато нових смолоскипів і залю освітило величезне полум'я. Посередині стояло дві лави, вкриті чорним сукном; на них сиділи судді. Філіпсон побачив дуже багато поважних громадян.

Треба завважити, що хоч могутність і сила цього суду базувалися на шпигунстві та терорі, проте в ньому часто брали участь дуже шановні люди.

Навколо суду багато людей оберігало входи, напоготові викону вати накази начальників. Вони також були члени цього товариства, одночасово виконавці та шпигуни. І кожен мусів беззаперечно виконувати кожен вирок таємного суду, незалежно від того, над ким — над власною матір'ю, батьком, близькими людьми. Такий заклад міг, існувати тільки за тих часів, тільки в країні під гнітом февдальної тиранії. Голова зборів — він сидів посередині — встав і поклав руку на судові символи: меч із рівним лезом, та мотуз — знак права карного суду та страти, і врочисто мовив:

— Заприсягаюсь допомагати та сприяти всьому, що велить священний Фем, боронити статута проти рідних — батька та матері, брата й сестри, жінки й дітей; проти вогню, води, землі та повітря; проти всього сотвореного на землі й у воді. Заприсягаюся виказувати священному судові про все, що дізнаюся сам, чи почую від певних свідків, що за статутами священного Фему підлягає догані чи карі. Заприсягаюся нічого не таїти ні за золото, ні за срібло, ні за дорогоцінне каміння. Заприсягаюся не бути знайомим із тим, над ким ухвалено вирок священного суду, винуватого не сповіщати, що він у небезпеці, не навчати його, як утікти, не давати винуватому ні вогню, ні одежі, ні їжи, ні притулку, хоч би він був рідний батько й просив шклянки води в найбільшу спекоту, чи брат благав би пустити погрітись біля вогню холодної зимової ночі. Заприсягаюся, шануватиму постанови священного товариства, буду виконувати, не гаючись, справедливо та непохитно, раніш ніж вироки будь-якого іншого суду.

Після присяги голова запитав збори:

— Чому цей чоловік лежить зв'язаний?

Тоді один устав і сказав дуже зміненим і тремтливим голосом, що Філіпсонові видався дивно знайомий, ніби він буде обвинувачувати.

— Гаразд! — сказав голова. — Наблизьте в'язня сюди!

Шестеро чоловіків підсунули наперед ліжко на дошці, де лежав Філіпсон. Тоді кожний із них витягнув кинджала, потім двоє порозв'язували мотузи купцеві на руках і пошепки нагадали йому, що тільки поворухнеться, проткнуть серце.

— Встань! — промовив голова. — Слухай обвинувачення і знай: ми непохитні, але справедливі!

Філіпсон обережно, щоб не подумали, ніби він хоче тікати, зсунувся на край ліжка й сів. Обличчя голови він не бачив, воно було закрите.

Голова спитав ім'я, де народився і хто він є.

— Джон Філіпсон, — сказав полонений, — родом з Англії, купець.

— Колинебудь називався інакше? — запитав суддя.

— Був, як і багато інших, салдатом; тоді мав інакше наймення.

— Яке?

— Я скинув його з себе, відсахнувшись меча й не бажаю, щоб мене більше так називали. До того ж ніколи не мав цього наймення у вам підвладних місцях, — відповів англієць.