— З мене буде терпляча й ретельна навчителька. Сподіваюся мати пильного учня.

І з того часу, як вона оселилась в Арнґеймському замкові, там усе змінилось. Арнґейм виписав до себе стару родичку, вдову. Вона держала господарство й завжди сиділа на всіх лекціях.

За її словами, то була якась дика наука. Вона нічого не тямила, а якісь там спроби її, навіть, лякали.

Приїжджав і єпископ. Хотів пересвідчитись сам, бо на цілу округу залунала слава про незвичайний розум і велике знання цієї дівчини, Герміони на ймення. Це трохи розвіяло чутки, що ширились були день-у-день, ніби Герміона якась чарівниця, близька з відьомськими силами. Тоді трохи на краще змінились до неї сусіди.

Ну, я багато розводитись не хочу. Кінець-кінцем, звичайно, барон Арнґейм з нею одружився. За дванадцять місяців баронеса народила дочку, її назвали — Сівіла. Коли мати встала, призначили христини, запросивши силу-силенну гостей.

Серед прибулих була одна стара жінка, що їй люди накидали ролю лихої чарівниці з казок. То — баронеса Штейнфельд.

Вона скрізь совала свого носа й була дуже нахабна.

За кілька днів у замкові вона вже встигла розвідати все, що знали, говорили, підозрівали про Герміону. І те, що перед одруженням в іграх з молодими дівчатами вона ніби спритно якось уміла зникати, що її ніхто не знайде. І ще багато іншого. От у самий день христин усе товариство зібралось уранці до залі. Чекали на Герміону, щоб разом вийти. В цю мить між гордовитою Штейнфельд та графинею Вальдштетен занеслась сперечка про першенство. Барона Арнґейма попросили з'ясувати непорозуміння. Він тримав руку графині. Тоді Штейнфельд у; страшенному гніві наказала сідлати свого коня.

— Я покидаю цей замок, — верещала вона, — де господар чарівник, господиня відьма, а їхня гостя за шматок хліба ладна допомагати одруженню чорта з дияволом!

Розлючена вона вибігла геть,

Арнґейм виступив наперед і запитав присутніх, хто мас о. хоту підтримати мечем підлу зневагу його жінці та родичці.

Але всі визнали її слова за брехню.

До залі вийшла Герміона й свято почалось.

І от барон, щоб наочно показати гостям брехливість паскудних чуток, зняти наклеп з неї, немов жартома бризнув на обличчя дружині кілька краплин із купелі, Одна крапля впала на опал. Дорогоцінний камінь кинув яскравий блиск і, мов зірка, враз погас. Герміона застогнала, упала долі. Навколо стовпилися гості. Бідолашну господиню підняли та понесли до її покою. Вона страшенно змінилася, живчик слабнув, здавалось, умирає. Герміона попросила, щоб її лишили вдвох із чоловіком. Всі вийшли. Барон перебув там годину, а вийшовши замкнув кімнату на замок.

Тимчасом більшість гостей повтікало, з'явився доктор, але барон не віддавав ключа. Просили, благали, вмовляли, нарешті він згодився, але похмуро кинув:

— Даремно! Ну, та хай усі сторонні підуть собі геть.

Спальню відчинили. Там нікого не було. На ліжкові — жменька легенького сірого попелу.

Трьома роками пізніш цього самого дня ховали барона останнього нащадка чоловіка з арнґеймського роду.

Швайцарець замовк. Товариші підходили до мосту Графслутсько-го замку.

Повірте, — надзвичайних форм

Набирав воно, але то певно дух…

Кілька хвилин обидва мовчали. Артура не здивувало таке оповідання. За тих бо часів забобонність була звичайне явище.

Але його здивувало те, як дотепно, дібравши всі факти, Рудольф зумів розказати історію.

«Виходить, він досить розумний, от тільки цікаво, чи бреше, чи сам вірить у те», подумав Артур.

— Так од цього шлюбу й народилась Анна Геєрштейн?

— її мати, — відповів швайцарець, — була Сівіла фон Арнґейм. Арнґеймське баронство, як спадщина чоловіків, перейшло до імператора. В замкові ніхто не живе, відколи помер останній власник. Кажуть, тепер там руїни. Оселитись ніхто не хоче.

— Ну, а хто ж є мати Аннина, що з нею одружився ляндаманів брат? Яка її вада?

— Дивні розмови я чув. Щось таке, ніби вона вночі встає й плаче над малою дочкою. Це як Анна була мала, але докладно нічого не знаю. Не маю певности, як от, приміром, щодо історії, яку допіру тобі розповів.

Артур іронічно спитав:

— На чому ж базується певність?

— Охоче скажу! Теодор Донергуґель, улюблений паж останнього арнґеймського барона, був брат мойому батькові. Він потім повернувся до Берну. Бачив на власні очі й сам чув усе, за що я тобі казав. Як трапиться тобі бути в Берні, можеш його побачити.

— А Анну ж чого приплітають?

— Ну, я з'ясувати не вмію. Але як інакше зрозуміти те, що бачив ти, Артуре, цієї ночі, — аджеж у жилах її тече дивна кров?!

Англієць мовчав. Тут саме на товаришів гукнув вартовий.

На питання: «Хто йде?» — вони двічі мусіли відказати, аж, нарешті, Зіґізмунд їх пустив.

— Ой, ти осле, — сказав Рудольф, — ну й чого б ото затримувати?

— Сам ти осле, Гавптмане! — відповів швайцарець. — А я бачив привида, він мене піддурив, я більше не дамся.

— Який привид, — сказав Донергуґель, — буде гаяти час із дурнем таким?!

— Ти, Гавптмане, тільки й умієш лаятись. То дурень, то йолоп… годі вже! В мене є вуста, зуби та язик для розмови однакові, як і в інших людей.

— Ну я з тобою сперечатись не буду. Якщо ти різнишся од інших, сам відчувати того не спроможен. Але скажи, що тебе налякало?

— Слухай! — сказав Зіґізмунд Бідерман. — Я трохи втомився, поглядаючи на ясного місяця, і питав себе, з чого він зроблений; яким побитом з нашого дому, так, як і тут, його однаково добре видно. До Геєрштейну ж далеко… Від мудрих міркувань я відчув утому. Заплющив очі…

— Заплющив очі на варті? — закричав Донергуґель.

— Не турбуйся. Я зате відкрив вуха. А втім, це мені не допомогло, бо хтось перейшов моста так тихо, мов миша. Я здригнувся, розплющив очі, переді мною — як ви думаєте?

— Якийсь дурень, як і ти, — відказав Рудольф, штовхнувши ног. ою Філіпсона. Але Артур і сам напружено слухав.

— Заприсягаюсь, — закричав Зіґізмунд, — це була наша родичка Анна!

— Не бреши! — сказав швайцарець.

— Я б і сам так сказав,' — підхопив Зіґізмунд, — бо я бачив кімнату її: така вигідна, тепла, чого б виходити та ще й уночі, коли можна любісінько спати.

— Може бути, — промовив Рудольф, — вона виходила на моста поглянути, яка година на дворі.

— Ні, бо верталась із лісу. Я побачив, як підійшла до моста й хотів добре на неї розмахнутись. Думав привид. Але вчасно зміркував, що мій келеп не березовий прутик.

— Йолопе! Ну що б до неї озватись!

— Ба ні! Я не озвався. Батько гнівається завжди на мене, як я кажу не подумавши, а на таку мить мислити не міг. Та й часу не було. Вона промчала повз мене, мов сніжинка, що жене її вітер. Я пішов за нею до замку, кликав її голосно, всіх побудив; товариші кинулись до зброї й такий там зчинився шарварок, немов сам Арчібальд Гаґенбах стояв із мечем. Анна вибігла з хати стривожена, перелякана, як і ми. Почала запевняти, що вона цілу ніч не виходила з спальні, і всі накинулись з гнівом на мене, немов би я можу забороняти прогулюватись привидам. Ну я таки не стерпів, накричав на неї:

— Всім відомо, сестричко, з якого ви роду, і як я ще раз побачу вашого двійника, — добре почастую киякою…

На мене всі накинулись, батько люто прогнав, немов дикого пса. Рудольф стримано, сливе з призирством йому відповів:

— Ти заснув на варті, Зіґізмунде, поперше — ти завинив. Подруге — тобі привидився сон. Щастя твоє, що ляндаман не догадався вигнати тебе назад до Геєрштейну, як бідолаху Ернеста.

— Ернест ще не від'їхав, — заперечив Зіґізмунд, — гадаю, він зможе з нами вступити до Бургундії. Однак попрошу тебе, Гавптмане, прислать когобудь на зміну. Якщо завтра робота, варто було б попоїсти та поспати хоч трохи.

І велетень-юнак, роздираючи рота, позіхнув.