— Але я нічого не боюсь і знесу все, — відповів Філіпсон спокійно.

— Згадай, я зможу звеліти тебе обшукати!

— Я чудесно розумію, що мушу скоритись. Щоб не дати вам жодного приводу виправдати насильство до беззахисного мандрівника, скажу, що герцогський пакунок у мене на грудях.

— Виймай!

— Мені зв'язано руки, — не дають мотузи та моя честь.

— Видери, Кіліяне, в нього пакунка!

— О, коли б я міг боронитись! — скричав Філіпсон. — Швидче вирвали б мені серце. Але ж я прошу всіх присутніх бути за свідків, що печатка на пакункові ціла в ту мить, як мені силоміць його відбирають! — закричав він до салдатів, що за них зовсім забув Арчібальд.

— То ти так, собако?! — розлютився губернатор. — Хочеш підбурити проти мене моїх підданців? Кіліяне! виведи салдат звідціля!

Кіліян саме виймав пакунка й подав його Гаґенбахові. Той похапцем сховав його під убрання. Вояки повиходили геть, але повільно, озираючись назад.

— Ну, друже, — почав знову Гаґенбах, — тепер нас поменшало. Кажи відверто, що в цьому пакункові та від кого він?

— Коли б уся залога вдерлась сюди до кімнати, я однаково повторив би те, що сказав. Що в пакункові, — мені не відомо, а особу, яка його посилає — не назву.

— Може бути, твій син балакучіший!

— Він не може сказати того, чого аж ніяк не уявляє.

— Ви хочте тортурів? Ось я розв'яжу вам язика. Я бачив багатьох, які дивлячись, як ламають руки та ноги їхнім дітям, поступалися:

— Спробуйте, — промовив Артур, — я зумію стерпіти.

— А я зумію зберегти свою твердість, — додав його батько.

Арчібальд Гаґенбах крутив у руках великого пакунка; він лютився. Воскова печатка на тоненькій обгортці з тафти, перетягнутій шовковою ниткою, ховала, видимо, від ненажерливих очей якусь коштовну річ.

Нарешті він звелів Кіліянові знову гукнути на вояків і відвести їх до в'язниці.

— Вкиньте їх окремо, поодинці, й добре стережіть.

— Будьте всі мені свідки! — скричав Філіпсон, — що губернатор забрав у мене пакунка, призначеного повелителю його та державцеві, бургундському герцогові.

Гаґенбах задихався з люті.

— Хіба ж не мусів його відібрати? — закричав. — Може там ховається який замах на життя світлого державця. Отрута! І ми, що боронимо, так би мовити, браму до володінь його величности, бургундського герцога, не пропустимо тих, хто може позбавити Европу слави її лицарства, Бургундію — державця, а Фландрію — батька. Ні! Вояки! Ведіть їх до тюрми, найтемнішої, найглибшої, посадіть окремо й поставте добру сторожу. Тут якась змова з Берном та Золурном.

Арчібальд Гаґенбах скажено репетував, увесь червоний од гніву, поки кроки вояків з полоненими, поки брязкіт зброї затихли. Тоді раптом зблід, насупив брови, чоло вкрили зморшки; притишеним голосом він казав:

— Кіліяне, стоїмо ми на слизькій дошці, і під ногами — бурхливий та шалений потік. Що чинити?

— Йти вперед упевнено й обережно, — відповів хитрий Кіліян. — Який жаль, що вояки побачили пакунка! Та що там згадувати, пакунок ваш, і вас неодмінно будуть обвинувачувати в насильстві й сваволі. Хоч і верніть його з цілою печаткою, однаково кожен запевнятиме, ніби ви її підробили. Отож, гляньмо, що там усередині, тоді й знатимемо, якою ступати. Незвичайна дорогоцінність, я певен, коли купець так легко відмовлявся від усього краму, аби не заглядали сюди.

— Може, важливі політичні папери від Едварда англійського до нашого герцога?

— Хай так, хай і так! Що ж з того — ми надішлемо їх до Діжона. А може, — прошепотів, схилившись над Арчібальдом, — може Людовік XI французький король заплатить за них щирим золотом?

— Сором, Кіліяне! Це ж як, продаватиму таємниці мойого державця французькому королю? Краще понесу свою голову на шибеницю!

— Та невже? А мені відомо, що ваша милість…

Кіліян спинився, побоювався розгнівати свойого повелителя.

— Грабує герцога, не вагаюся хотів ти сказати? — дурню! Я беру свою пайку з мита з герцогової волі, і це цілком справедливо. Бо ж і собака і сокіл дістають свою пайку із здобичі. На те я губернатор, і герцог, який мене тут настановив задовольняти свій гнів, а мою кешеню, не буде мені тим докоряти. До того ж на цілу Ля-Феретську округу я герцоговий представник. Я розпечатаю пакунка, бо призначений йому, він належить також разом з тим і мені.

Він ніби сам себе переконував. Перерізав мотуза, зняв матерію: перед ними маленька скринька.

— Щось дуже коштовна тут річ, коли так мало місця вона забирає.

Відчинив. У скриньці — розкішне намисто, й ціни йому зразу не визначиш.

Губернаторові очі хижо засвітилися. Обидва мовчки радісно подивились один на одного.

— Впертий віслюк мав підставу сперечатися. Я б і сам хвилини з дві терпів би тортури, аби не розлучатися з отаким намистом.

А тепер скажіть мені, як оцю здобич поділимо між герцогом та його губернатором, базуючись на правах фортець?

— Правду кажучи, Кіліяне, ми уявимо, що місто взято наступом; добре ж знаєш, хто перший знайде, той і бере собі все, не забувши, проте, обдарувати вірні слуги.

— Прикладом, як ось і я! — промовив Кіліян.

— І таких, як я, — озвався інший голос луною на слова Кіліянові з найвіддаленішого кутка цієї старовинної залі.

— Чортяка! Хтось підслухав! — зарепетував Губернатор, хапаючи кинджала.

— Ваш щирий слуга, як ви сказали сами, — виступив кат наперед. Він повільно підходив до змовників.

— Зухвальцю! Як ти наважився?

— Не клопочіть собі тим голови, — зауважив Кіліян, — чесний Штейнергерць не має язика говорити, а вух — слухати інакше, як з вашої волі. Треба пустити його на нараду. Адже ж цих купців ми, однак, пошлемо до пращурів.

— Справді? — сказав Гаґенбах. — А я гадав, що їх можна буде пожаліти.

— І викажуть хай на вас бургундському герцогові… як ля-феретський губернатор збирає мито?

— Твоя правда! Але мертві не мають ні зубів, ні язиків. Готуйся, кате!

— Я до цього торгу й пішки. Але умова: як покажу їм тропу на той світ, дістану права на шляхетство, і ця страта буде законна, немов би перед усім народом на майдані.

Гаґенбах здивовано подивився. Але Кіліян з'ясував у чому річ: кат гадає, що старший полонений без сумніву благородної крови. Інакше б він так впевнено триматись не міг.

— Може й так. Ось, — протягнув руку Арчібальд, — пергаментний лист. Тут написано герцогові щодо намиста, яке просять прийняти як запоруку дружніх стосунків від йому дуже відомої особи, а пред'явникові намиста йняти віри у всьому, що він перекаже.

— Хто підписав? — жваво спитав Кіліян.

— Підпису нема… Треба думати герцог пізнає сам.

— Навряд, щоб він мав нагоду пізнавати, — посміхнувся Кіліян.

Гаґенбах дивився на діяманти. Вуста кривила похмура усмішка. Кат підбадьорений знову почав співати своєї: такої запоруки, такої необмеженої довіри не може бути до людини нешляхетного роду.

— Не бреши, дурню, — промовив Гаґенбах. — Таких прикладів чимало. Ось, приміром, Людовік — камердинерами переказував такі речі, які раніше доручали герцогам. Державці починають уже тепер думати, що людей для важливих доручень треба вибирати за розум, а не за рід. А втім, надалі надії не втрачай. Роби, що слід із купцями, а ми незабаром матимем у руках унтервальденського ляндамана; хоч і пошився у селюки, а роду шляхетного.

— Може б краще притримати англійців, поки докладніше довідаємся за них від швайцарців?

— Як знаєш, — махнув рукою Гаґенбах, немов відганяючи від себе докучливі турботи. — Годі! Мені набридло!

Люті посіпаки слухняно вклонилися й кривава нарада скінчилась. Арчібальд Гаґенбах заховав намисто, що його хтів привласнити, зрадивши державця та проллявши кров двох безневинних людей.

І наші прабатьки цей пишний палац

Однісінькій людині збудували?!

(Old Play).