— Я й у гадці не мав Анну в цьому винуватити! — скричав Рудольф. — І коли хто наважився б таке сказати мені — я забив-би його! Справа не в тому, а от може духи з таємного світу, зв'язані з родиною її, можуть з'явитися і таке витівати. Може прибирають собі її вигляду… Не зневажай мене за такі, як ти гадаєш, забобони: я маю підстави. Ось я розповім дещо й гадаю ги переконаєшся сам. Лише наперед дай мені слово, що збережеш таємницю.

— Я мовчатиму.

— Гаразд! Зовсім не маю на оці лютити тебе. Але хочу зберегти твою повагу, тому мушу навести докази.

— Кажи! А коли щонебудь безпосередньо за Анну, — промовч, бо не маєш права виказувати.

— Ти надт. о багато бачив і чув, щоб була потреба від тебе щось заховувати. Ходімо сюди, нам лишається обійти оте баговище; ще миля, я встигну тобі розказати.

— Починай!

Артур трохи вагався. Йому цікаво було послухати просто тому, щоб хоч ім'я почути, тому що він не міг пропустити нагоди, коли хто хоче говорити за Анну. Одночасно ж почував відразу до Рудольфа за його дику фантазію, подив, що забобонність і тут у цій країні має таке поважне коріння.

І взагалі він волів би, щоб Донергуґель не вимовляв своїми вустами Анниного ймення. Він ревнував. Але дедалі цікавість роз'ятрювалась і спинити себе вже не міг.

І марили вони: стихію кожну

Заселюють різноманітні духи:

Десь глибоко в печерах під землею

Ховаються химерні чорні гноми,

Із піни океану виринають

Бліді наяди. А гарячий пломінь —

В злотистих іскрах крив свойого

Улюбленого духа — саламандру.

(Аnonymous).

Я казав уже тобі, що барони Арнґейми, хоч кожен віддавав свою увагу таємним наукам, проте хоробрі були й дуже кохались у ловах. Це найбільше стосується Анниного діда з матерньої сторони, Германа Арнґейма. Доречі, він мав багато коней і якоїсь надзвичайної породи жеребця. Я, звичайно, не можу тобі його змалювати, скажу лише, що був чорний-пречорний, жодної білої волосинки. Господар називав його Аполон, а люди гомоніли, що коневі дано, назву лихого духа.

Якось, у листопаді, барон поїхав на лови. Додому повернувся пізно ввечері. Гостей із ним не було, бо, як я вже казав, до Арнґеймського замку хіба що вряди-годи приймали кого, крім усіляких там чарівників. Барон сидів сам у залі, освітленій лампами та смолоскипами. В одній руці він гримав книгу, другою обперся на мармурового стола, де стояла пляшка токайського вина. Віддалік шанобливо стояв паж, на кінці великої похмурої залі. Тиша. Жодного звуку, тільки вітер нічний похмуро завивав, обвіваючи поіржавлені лати та подерті прапори.

Раптом добулися немов наляканої людини кроки на сходах.

Двері широко розчинились, і Гаспар. головний стайничий, з жахом підбіг до стола й закричав:

— Пане! Пане! У нас у стайні — чорт!

— Нісенітниця! — сказав барон здивовано, скочивши на рівні ноги, незадоволений, що його потривожили.

— Я правду кажу! — кричав Гаспар. — Аполон… Тут він замовк.

— Та кажи ж, боягузе! — зарепетував барон. — Мій кінь хворий, чи що?

Але стайничий, заточуючись, міг знову вимовити одне слово:

— Аполон…

— Ну що ж? — сказав барон, — Коли б і сам Аполон став тут перед нами, то й те ще не привід до такого жаху.

— Але, — вимовив, нарешті, стайничий, — в Аполона в стайні чорт!

— Дурню! — скрикнув барон, схопивши з стіни смолоскипа. — Мусиш більше опановувати себе.

Він пішов за стайничим через замковий двір до великої стайні. Там стояло п'ятдесят чудесних коней. Сюди збіглися слуги. Барон швидко перейшов між рядами до улюбленого жеребця. Але кінь не заіржав, не повернув голови, не забив копитами, господареві не зрадів. Барон почув стогін, неначе кінь просив допомоги.

Арнґейм підняв смолоскипа… Перед ним — високий чорний чоловік, що поклав свою руку на шию коневі.

— А хто ти? — запитав барон. — Чого тут?

— Я шукаю притулку та гостинности, — сказав незнайомий. — Не відмов мені!

— Ти, мабуть, брат священного вогню, — сказав барон Герман Арнґейм, — і я не можу тобі відмовити притулок. Проти кого й наскільки часу просиш мойого захисту?

— Проти тих, що прийдуть вимагати мене раніш, ніж заспівають треті півні, і на один рік та один день від цієї години.

— За законами чести, я не можу відмовити. Рік і один день буду тебе захищати. Але ти мусиш, мудріший, мене навчати.

— Ви глузуєте з мене, — сказав чужинець. — Але коли зможу, будь ласка.

— Заприсягаюсь священним огнем, братством, що єднає нас, буду тебе боронити!

Чужинець вийшов із стайні. Не диво, що стайничий злякався: він був увесь чорний. Коли увійшли до освітленої залі, його всі добре роздивились. Мав на собі азіятський одяг, довгий чорний кафтан, — такі носясь вірмени, — та високу чотирьохкутну шапку з астраханських баранців. Увесь одяг був чорний, і ще виразніше сивіла довга борода. На чорному шовковому пасі замість кинджалу, або меча, висіла срібна скринька. Єдина прикраса — великий рубін. Він надзвичайно яскраво блищав.

Барон загадав поправити лямпи, подати ще смолоскипів, а тоді послав усіх спати. Опівночі справді затремтіла брама й чийсь голос вимагав видати чужинця. Дозорець почув, як у залі відчинилось вікно й господар уступив у розмову. Але ніч була темна. Він не бачив, хто говорив, а такої мови не знав.

І відтоді персіянин Данішменд гостював в Арнґеймському замкові. Він ніколи не переходив мостом. Сидів у бібліотеці та лябораторії, працювали з бароном по кілька годин. Населення замку бентежило тільки те, що чужинець нехтував релігійними обрядами. Помітили, що персіянин розмовляв лише з самим бароном.

Надійшла весна, луки вкрило квітами літо, осінь жовтавими овочами всіяла дерева…

Одного разу паж почув, як персіянин казав Арнґеймові:

— Добре зробиш, мій сину, як уважно поставишся до моїх слів. Моїм лекціям тобі надходить край, і ніщо не відбере мене від моєї долі.

— Ех! — сказав барон. — Невже так-таки й лишитись мені без тебе, коли я стою вже на порозі мудрої науки?

— Не бентежся, сину, — промовив мудрець: — свій обов'язок я доручу своїй доньці. Але май її за навчительку й тільки. А коли захопишся красою, — зазнаєш багато лиха. Але годі!.. Нас, здається, слухають.

Люди з Арнґеймського замку знічев'я охоче стежили за чужинцем. Коли надійшов час і персіянин мав зникнути, всі гадаючи, що то є чарівник, з острахом чекали якихось надзвичайних та страшних подій.

Але нічого не сталось. Призначеної години Данішменд виїхав верхи за браму, як звичайнісінький особі мандрівник.

Барон дуже сумував.

Більше ніколи чужинця не бачили.

Цілу днину тоді похмурий барон пересидів у великій залі.

Ні до бібліотеки, ні до лябораторії не заходив. Другого дня на світанку барон викликав пажа й одівся з великим смаком. Молодий був, вродливий. Скінчивши туалету, поки сонце підбилось на обрії, взяв ключа від лябораторії й пішов з пажем туди. Біля дверей спипився. Кілька хвилин він вагався, нарешті себе переміг, повернув ключа, відчинив двері й увішов. Паж — за ним. Він не побачив нічого страшного, але який подив охопив пажа! Там сиділа чарівна юнка в криваво червоній перській одежі. Темне волосся їй обвивала блакитна стрічка, пристібнута золотою пряжкою. На ній всіма кольорами переливався величезний опал. Дівчина була невисока на зріст, добре з'будована, надзвичайно граційна та струнка. Східне вбрання з широкими шароварами показувало маленькі ноженята, такі вродливі, як і прекрасні ручки. Обличчя розумне, бистрі чорні очі, над ними тоненькі брівки й веселі, трохи лукаві вуста.

Красуня привітно посміхалась. І хоч барон, власне, сподівався побачити щось подібне, але від такої краси він скам'янів. Потім трохи отямившись підійшов до неі й привітно поздоровався.