— Ну й молодець, — сказав Філіпсон, і зараз же додав: друже, будь ласка, віднеси цю скриньку Артурові.

Задоволений Зіґізмунд пішов. Усі мовчали. Обличчя ляндаманові сяяло.

— Філіпсоне, тепер питаю я вас, — ви не відмовитесь ваших слів? Візьмете клопотання перед герцогом? Всі нахилились уперед.

— Бідермане, ніколи у важкому становищі не давав я слова, щоб потім його відсахнутись. Ви казали, я вірю, ніби швайцарське посольство участи в перевороті не брало. А що Гаґенбаха забито за якимось суворим вироком, ні знати, ні перешкодити ви не могли, — то напишіть за всю подію, наводьте докази, я заберу папера й ручуся, герцог вас не образить. Сподіваюсь також умовити Карла, що дружня згода між ним і Сполученими Кантонами в його інтересах. З цим останнім, можливо, не пощастить. Та це справа моя.

Всі дивились на старого Арнольда. Тут виступив Рудольф Донергуґель.

— Невже ми наражаєм на небезпеку життя — дороге життя шановного Арнольда Бідермана, покладаючись на слова чужоземного крамаря? Герцогову вдачу знає кожен, як і ненависть його до нашої країни. Гадаю, англієць мусить зрозуміліш з'ясувати, яка підстава такої надії на успіх при бургундському дворі?

— Цього зробити не можу. Ваших таємниць не допитуюсь, шануйте й мої. Коли б я дбав за себе самого, багато розумніше було б нам оце розлучитись. Ви хочете миру? Вернувшись до Швайцарії, накличете війну. Справа стоїть так. Я гадаю, що можу ручатися за вільний доступ до герцога — і наражаю на небезпеку самого себе.

— Годі, годі! — скричав Бідерман. — Жодних сумнівів! Ми йдемо вперед. Той наполовину хоробрий, хто офірує життям на бойовищі.

Є інші страхи й перемагати їх важче. На те кличе добробут Швайцарії! Ми йдемо й віч-на-віч стрінемо кожну небезпеку!

Інші члени посольства мовчки схилили голови на знак своєї згоди.

Нарада скінчилася. Всі пішли лагодитись до від'їзду.

Отам на похилі гори —

Останній денний блиск.

Ясними барвами горить

У Роні сонця диск..

Крамарі-англійці тепер у всьому давали паради швайцарським депутатам. Філіпсон-старший намовляв якнайшвидче рушати в дорогу, хтів цим випередити лихі чутки, що могли долетіти до Карла. Саме тому він настоював відіслати варту. Озброєні люди могли збудити всілякі підозри, а боронитися — ну для цього їх було замало. І головне, треба їхати верхи. На останню пропозицію категорично заперечив досі найсумирніший член цілого посольства, плохенький депутат, і то дарма, що Бідерман одразу пристав. Микола Бонштетен ніколи верхи не їздив. Як міг тепер довірити свою особу коневі! І так уперто доводив свойого, що мусіли вирішити ось що: обидва англійці поїдуть якнайшвидче вперед, а швайцарці поволі помандрують за ними. Філіпсон сподівався на побачення з герцогом.

— Покладайтесь на мене. Хто краще засвідчить жорстокість та ненажерливість хижака Гаґенбаха? Я ж ледве не загинув. Щодо суду та страти — не знаю нічого, але Карло мене запитає, тому найкраще ви дайте мені тепер пояснення.

Швайцарці збентежились. Арнольд Бідерман трохи одійшов з ним осторонь і зовсім змішавшись сказав:

— Друже, годі вам зараз щось розказати! Ви бачили, як відбулась подія, а ми повідомимо герцога, яка влада засудила Гаґенбаха на смерть. Оце й усе. Більш нічого сказати вам не можу. Додам, що менше згадаєте денебудь за це, то більша змога зберегти вам життя…

— Бідермане, як і ви, я таємниці ненавиджу. Проте, певен вашоі щирости, покладаюсь на вас. Але треба в такому разі зараз же надсідати ваші папери Корлові. А тепер — прощавайте! Ми незабаром побачимось.

Старий Філіпсон підійшов до сина й доручив найняти провідника з кіньми. Розпитавши міських краян, надто салдат небіжчика Арчібальда Гаґенбаха, купці довідались, ніби Карло віддає свою увагу Лотарінґії; взявши на підозру німецького імператора та Зіґізмунда, австрійського герцога, він зібрав велику частину своєї армії напоготові поблизу Страсбурга.

Карло, бургундський герцог, за тієї доби справедливо здобув собі ймення Сміливого. Навколо вороги, а він велетенський, дужий звір, зацькований з усіх сторін, він викликав подив такий непохитний, відважний, шалений! І його боялись державці, ба й сам французький король, як і він могутній, але кращий політик.

До Карлового стану поїхали англійські мандрівники. Верхи, в глибокій задумі, нині дорогою размовляли мало. Згодившись Філіпсон боронити швайцарців, а ні трохи на те не нарікав.

Але маючи на оці важливу власну справу до гордого та запального державця, не міг не пожалкувати на обставини: погано, що його важливе доручення переплелося з справами таких людей, як Арнольд Бідерман з товариством. Навряд герцог їх добре прийме.

Артура хвилювали інші почуття. Вдруге розлука з любою дівчиною гнітила йому душу. Попрощатись тоді, коли він удруге зобов'язаний життям? Невже навіки?.. Невже він не почує з її власних уст, як сталась таємна подія? Справді, як вона врятувала його?

На чарівні краєвиди мандрівники не мали часу. Щоправда, лівий берег величного Райну низький, одноманітний; пасмо Альзаських гір рівнобіжно з течією ріки було далеко звідціля; але широкий многоводний Райн бистрий, мов птиця, у швидкому бігові обминаючи острови, являв собою чудесне видовисько.

Правий берег високий, скрізь пагорки з густими лісами, з мальовничими хащами… Цей край звуть Чорний Ліс — і забобонні люди сплітали страшні леґенди. За тих часів серце сповнялося жахом, коли хто згадає країну оту. Старовинні замки подекуди, над самим Райном та по інших маленьких річках, тоді зовсім не були мальовничими руїнами, ні, то неприступні фортеці лицарів-розбишак. Яке є страшне сусідування з тими страшними фортецями, знали тільки на правому німецькому березі старого Райну, бо до Альзасу хижаки не запливали ніколи.

Над лівим берегом, — він належав Карлові Бургундському, — панували звичайні судді; вони мали загони з найманих вояків. Військо утримували коштами з Карлової скарбниці. Герцог, як і суперник його Людовік XI, та інші тогочасні державці, пересвідчився, що февдальний устрій дає надто велику незалежність васалам. Гадав, краще замість них запровадити піхоту із найманих вільних дружин, як і з справжніх салдатів, і найбільше постачала того війська Італія, а воно становило головну силу Карла Сміливого, головну та надійнішу.

Подорожні їхали понад річкою. Зненацька батько спитав Артура, де він роздобувся на провідника й хто він такий. Син відповів, що поспішаючись розпитати добре не встиг.

Дуже дивний вигляд мав їхній провідник. Капелюх, торбина, плащ із грубої тканини, що скидався трохи на військового. На вигляд років п'ятдесят, але поставний та кремезний, а обличчя, дарма що не дуже потворне, проте вражало своїм неприємним суворим виразом. В очах блищали вогники — надто великий контраст з усім його виглядом, стриманим, суворим та благочестивим.

— Хто ти є? — запитав Філіпсон. — Як мені звати тебе?

— Бартоломей.

— А де лежить твоя путь?

— А це вже де хочете ви, узявши мене за провідника.

— Виходить, подорож твоя іншої не має мети?

— Ні, не має.

Здивований Філіпсон хтів розпитати докладніше, коли на цю мить ззаду добувся гуркіт і їх наздогнали.

Нових подорожніх було троє. Попереду пишно вбрана молода жінка їхала амазонкою еспанським жеребцем, граційно керуючи ним. На правій руці сидив їй сокіл. На голові мисливська шапка, а на обличчі тодішнім звичаєм чорна шовкова машкара.

Як забилося Артурові серце. Він пізнав, пізнав прекрасний стан швайцарської красуні.

Поруч з жінкою двоє — чоловік та дівчина. Йому в руках ловецький ціпок. Старший Філіпсон подумав, то мабуть якась вельможна шляхтянка виїхала на лови. Гречно вклонившись поспитав, як велось їм уранці.

— О, не дуже, відказала жінка, — я боялась випускати сокола так близько широкої ріки. Ще перелетить по той бік… Хай ось переїдемо на ту сторону, я тоді надолужу.