Ось Бідерман хоче говорити.

Зітхнувши він мовив:

— Брати, я помилився, вихвалюючись перед вами сьогодні моїми здібностями до політики. Цей старий не земляк нам, але ж чесна людина й наш гість. Ми не маємо права відмовлятись йому допомогти. Це щоб нас рятувати він підставив свою шию; і чи ж його провина, що все пішло на марне. Мужности, мужности, діти! ми йдемо на допомогу!

— Я пристаю також, — озвався бернець: я говорив проти свойого власного бажання, бо мусів так казати, як швайцарський посол. Як людина, я з вами. А ще, як вояка, додам: краще битись з удвічі численнішою залогою в чистому полі, аніж нападати на їхні фортеці.

— Не турбуйся, — сказав Бідерман, — я щиро сподіваюся, ми увійдемо до Ля-Ферету й вийдемо з нього не порушивши миролюбної мети, що з нею нас послано.

Геть голову злочинну з Сомерсета!

(Генрік VI).

Ля-феретський губернатор стояв на вежі східньої брами своєї фортеці й дивився на базельський шлях. В далечині з'явився передовий загін швайцарського посольства, а тоді депутати з охороною, Ще трохи переїхавши, передні спинилися, ті приєдналися до них, і вже один великий загін попрямував до брами. Ґерольд засурмив.

— Вони вимагають впустити їх, — сказав Кіліян.

— їх і впустять, — відповів Арчібальд Гаґенбах, — а ось як вийдуть вони звідціля, то вже інше й багато складніше питання.

— І його негайно треба добре обміркувати. Згадайте ж, швайцарці справжні чорти в бою. а зідрати з них нічого, коли б і наша була перемога. Мізок їхній ви виссали — глядіть же не зламайте тепер собі зуби, гризучи кістки.

— Ти дурень, Кіліяне, й боягуз. Якісь два-три десятки швайцарських волоцюг, а ти ховаєшся, злякався. Мої роги міцні та дужі, мов диким баранам. Зміркуй, полохлива звірюко, що пустивши швайцарських депутатів, ми дочекаємось наклепу Кардові. Він змушений буде їх прийняти, а як з намистом тоді?

— Ну, а напавши на післанців ви що ж, виправдаєтесь, що обікрали англійців?

— От іще сліпий кріт. Почувши герцог бургундський про сутичку між моєю залогою та ненависними селюками, за крамарів просто забуде, а що потім може бути яке слідство, так то ж пусте. Мені досить години, і я опинюся у володіннях такої імперії, де намисто мені дасть добрий притулок.

— А я буду з вами до останньої хвилини. Побачите, що коли я і дурень, то аж ніяк не боягуз.

— Не мав ніколи тебе за такого, коли справа доходить бійки, а от у політиці справді таки нерішучий. Дай но мені лати! Міцніш одягай! Швайцарські мечі та швайцарські списи то не жартиі

Кіліян одягав свого начальника в убрання імперського лицаря.

— Так категорично — напад? — запитав він. — Який же знайдете привід?

— Ось лиши мене на самоті — я знайду, я вигадаю. А ти постав скрізь вояків і пам'ятай: гасло буде «Бургундія та відсіч!» Скажу вперше — хай готуються, ще раз повторю — нападайте. Тепер іди, відчиняй браму й пускай.

Кіліян уклонився і пішов собі геть.

Швайцарці кілька разів сповіщали рогом про себе. Всі були роздратовані, бо півтори вже годині безнадійно стоять перед Ля-Феретською брамою, їм уривався терпець. Нарешті ґратницю піднято, брама розкрилася, спустився міст і Кіліян, озброєний з ніг по самі вуха, виїхав верхи назустріч.

— Зухвальці! — скричав. — Як наважилися ви перед Ля-Феретською фортецею стояти озброєні? Перед фортецею, що належить славетному бургундському та лотаринзькому герцогу, і під командою Арчібальда фон Гаґенбаха, лицаря священної Римської імперії?!

— Ми, — мовив ляндаман, — не маєм ворожого наміру; зброя потрібна боронитись підчас небезпечної подорожі. А лихого не мислим. Інакше не прийшло б нас так мало.

— Хто ви? Чого з'явилися сюди? — спитав Кіліян нахабним тоном, як говорив з усіма губернатор.

— Уповноважені, — тихо й лагідно відповідав Бідерман, нічим не виявляючи, що його зневажено. — Уповноважені від вільних сполучених швайцарських кантонів та міста Золурну. Маємо доручення від законодавчої ради до бургундського герцога в дуже важливих справах для обидвох держав. Сподіваємось з повелителем вашого начальника підписати довгий мир на умовах вигідних обом країнам.

— Покажіть мені грамоти!

— З вашого дозволу ми встигнемо їх показати самому губернаторові.

— Он ви як? Гаразд! Але послухайте моєї поради: буває краще вернути назад, ніж посуватися уперед. Мій начальник, та повелитель мойого начальника, — о, з ними важче мати справу, ніж з базельськими крамарями, що їм продаєте ваш сир. Вертайте додому! Ось моя дружня пересторога.

— За пораду вам дяка, — сказав ляндаман, вихоплюючись уперед перед бернцем, що в запалі хтів щось кричати. — Наш путь через Ля-Ферет і ми його зробимо.

— Увіходьте ж, хай ухоплять чорти вас, — сказав Кіліян. Він сподівався їх налякавши примусити справді вернутися назад. Але швайцарці опинилися в місті.

Та кілька кроків зробили, коли їм заступили дорогу кози. Тоді вони вишикувались трьома лавами, посередині жінки й депутати. Невеличка колона була звернена фронтом обабіч вулиці, а передні намірялися вишикуваною лавою рушити, скоро заберуть ті вози. Тимчасом з бічних дверей високої вежі вийшов озброєний лицар. Причілля в шоломі було підняте. Він загрозливо закричав:

— Хто ви? Чого вдерлись озброєні до міста, де військо бургундського герцога?

— Ми мирні люди, хоч і носимо зброю, — відповів ляндаман. — Ми депутати від міст Берну та Золурну, від кантонів Урі, Швіцю та Інтервальдена, послані на перемови про важливі справи до бургундського та лотарінзького герцога.

— Які міста, які кантони! — промовив ля-феретський губернатор. — Ніколи не чував таких назв між вільними містами Німеччини. Берн? Цього ще бракувало… Чи то давно Берн є вільне місто?

— З двадцять першого червня, — відказав Бідерман, — тисячу триста тридцять дев'ятого року: з дня Лявпенської битви.

— Мовчи, не вихваляйся! Думаєш напустити мені туману? — лицар сіл та якихось містечок, що чинили заколот в Альпійських горах! Знаю, повставши проти імператора в своїх проваллях та засідках, вони забили кілька лицарів австрійського герцога. Але хіба ж нікчемні бунтарі можуть мати нахабство привласнювати собі назву вільного уряду й мати перемови з таким могутнім державцем, як Карло Бургундський?

Ляндаман спокійно на нього подивився.

— Дозвольте нагадати, що за вашими власними лицарськими законами, коли сильніший зневажає слабшого, або шляхтич ображає міщанина, цей вчинок касує між ними клясову різницю, і зухвалець мусить зневаженого задовольнити так, як той сам захоче.

— Забирайся в гори, нахабо! — закричав гордовитий лицар. — Розчісуй там бороду та печи каштани! Невже мусимо терпіти, щоб якісь пацюки та миші з нір наших мурів зневажали своєю присутністю нас та вихвалялись якоюсь свободою?! Таких ми душимо закаблуками своїх чобіт!

— Ми не такі люди, щоб нас топтати ногами, — байдуже промовив Бідерман. — Покиньте, лицарю, мову таку, бо з того може спалахнути війна. Краще слухайте мирних слів. Звільніть нашого супутника, англійського купця Філіпсона. Хай заплатить вам викуп, а ми похвалимо вас герцогові Карлу.

— Справді, яка великодушність! — глузливо скричав Арчібальд.—

Таки йняти вам віри?

— Даю слово чести!

— Зухвальче! — закричав лицар. — Ти, ти зважився пропонувати умови й таку запоруку? Не бачити вам Бургундії, а коли підете туди, хіба з ланцюгами на ногах, з мотузами на шиї. Геть! — зарепетував голосніш, — «Бургундія та відсіч!»

Тут вибігли салдати й оточили швайцарців. На фортеційний вал також вибігли люди. Інші з'являлися з дверей, стояли в вікнах, усі готові до нападу.

Але невеликий швайцарський загін не злякався. Бідерман вирішив пробиватись. Бічні сторони стали одна до одної спинами, щоб відбивати напад з будинків. Було ясно, що тільки силою, ріками крови можна скорити цю жменьку відважних вояків. Сам Арчібальд це відчув і довго не давав наказу нападати. Раптом ззаду пролунав крик: