— Я не відмовляюсь пересидіти в старому будинкові; нам потрібен притулок. Бо ж не допустити нас до Базеля — то нахабство та ворожнеча, але ж хто знає, які ще можуть таїтися наміри?! За частування ж вам дяка, але ми не можемо бенкетувати коштом таких друзів, що соромляться себе виявити ними інакше, як тільки потайки!

— Іще мить, шановний ляндамане! З вами їде дівчина, мабуть, ваша донька. Місце, де ви ночуватимете, не надто вигідне. Жінці зовсім там негаразд, хоч ми все наготували на кожний випадок. Краще пустіть дочку вашу з нами. Моя дружина її прийме, як мати, до завтрішнього ранку, а там я сам привезу її вам. Ми обіцяли зачинити браму післанцям, але за жінок говорено не було!

— Дотепні юристи ви, базельці, — відповів ляндаман, — Але відколи швайцарці зійшли з своїх гір проти кесаря і донині — швайцарки підчас небезпеки завжди бували в стані своїх батьків, братів та чоловіків. Небога моя залишиться з нами!

— Прощавайте ж, шановний друже! — сказав базельський представник. — Мені важко розлучатися з вами отак. Така доля! Ось ця зелена алея приведе вас до старого мисливського будинку. Відпочивайте спокійно й спокійно спіть. Бо ж крім усього іншого, за ці руїни давно біжить недобра слава… Може ви таки пустите вашу нібогу до нас?

— Коли нас, стривожать сотворіння схожі на нас, ми маємо дужі руки та важкі келепи. А як там гомонять щось, може привиди чи що — ми в нечисту силу не віримо. Друзі, товариші мої, — ви згодні з усим, що я мовив?

Інші депутати ухвалили його слова, і базельські громадяни шанобливо попрощались із гостями, намагаючись надзвичайною ввічливістю заступити надзвичайно неввічливу негостинність.

Коли вони від'їхали, Рудольф перший сказав свою думку щодо їхнього негідного вчинку:

— Підлі боягузи! Хай бургундський різник здере з них шкуру своїми утисками й навчить, як відмовлятись від давньої дружби, — тільки з того, щоб не прогнівався тиран!

— і навіть не їхній власний тиран, — озвався хтось із юрби, бо й молодики вже позбігались сюди довідатись, що та як.

— Вони, — скрикнув Бідерманів син Ернест, — не будуть, певна річ, перед нами твердити, що наказ від імператора! Але одного слова бургундського герцога досить, щоб спонукати їх на таку брутальну негостинність! Добре б з мечем піти на місто й примусити дати притулок!

Навколо почувся прихильний шепіт. Бідерман розгнівався.

— Невже я чую голос мого сина? Чи то каже буйний забіяка, що тільки й радощів бачить — битись і чинити насильства?! Де стриманість швайцарських синів?

— Я нічого лихого не думав, — засоромивсь Ернест з батькової догани, — а найменше чим перед вами завинити… Але вважаю за потрібне сказати….

— Жодного слова, мій сину! А завтра на світанку наш табор облиш! До Геєрштейну вертаючи твердо пам'ятай: той не може показатись до чужої землі, хто не вміє тримати язика й перед своїми земляками та рідним батьком.

Бернець, золурнський громадянин, ба й довгобородий депутат намагалися старого вмовити. Всі їхні зусилля пішли на марне.

— Ні, мої добрі друзі й брати! — сказав Арнольд. — Молодикам треба прикладу! Мене бере сум, що завинив мій син, але добре, що я маю право чесно його покарати. Ернесте, ти чув: вертай додому! Я сподіваюсь знайти, повернувшись, тебе розумнішим і стриманішим.

Юнак засоромлений і ображений з прилюдної догани, проте, слухняно вклонився. А Арнольд зовсім лагідно поцілував його в голову. Тоді син відійшов.

Уповноважені попрямували їм показаною алеєю. Аж у самому кінці височіли велетенські руїни Графслусту. Вже сутеніло, їх горнула до себе імла. Мандрівники побачили тількц підійшовши ближче, коли ніч зовсім потонула в пітьмі, четверо освітлених вікон. ПіДійшли до будинку. Перед ними — глибокий вал, що його темна поверхня ледве-ледве відбивала сяйво, яскравих вікон.

Франціско. Добраніч вам!

Марцел. Бувай здоров, друзяко!

А хто тебе перемінив?

Франціско. Бернардо, Добраніч вам!

(Гамлет).

Насамперед мандрівники подбали, як би перейти через рів. Незабаром вони побачили кам'яний виступ, що на нього колись клали, спускаючи, під'ємного тоста. Від мосту вже давно нічого не лишилось, але натомість улаштували нещодавно тимчасову кладку з колод. В такий спосіб вони й дійшли дуже вигідно головної брами. Тут побачили відчинену фіртку, що вела під арку, й на гостинний заклик мигтілого в темряві світла прийшли, нарешті, до залі, видимо, їм наготованої так добре, як дозволяли на це обставини.

Величезне полум'я криваво палало в каміні. Вогонь, знати, розпалили давно; повітря у величезній старовинній залі було, проте, тепле й приємне. В кутку лежала купа дров — хоч і тиждень підтримуй вогонь, а посередині мандрівники побачили три великі столи, застелені скатертинами. Близько них — кілька чималих кошів із найрізноманітнішою холодною харчу. Доброму золурнському громадянинові заблищали очі, коли він побачив, як юнаки заходились переносити харчі з кошиків на столи.

— От добре! — сказав він. — Милі базельці хоч тут себе виявили. Прийняли поганенько, але чудово подбали.

— Е, друже! — озвався Бідерман. — Без господаря — чого-вже там варте те частування! Краща половина яблука з хазяїнових рук, ніж гучний бенкет без його товариства.

— Але то ще менше ми їм зобов'язані. Та щось підозрілі натяки ми чули — треба буде ось цілісіньку ніч вартувати. І хай час од часу кілька юнаків обходять руїни. Будівля міцна й надійна. Можемо скласти їм щиру подяку за це. Але, шановні товариші, краще огляньмо замок, поставмо сторожу й призначімо, хто буде обходити. Ну, юнаки, починайте: пильно роздивіться на руїни, може тут є ще хто окрім нас. Ми ж сусідуємо нині з лихим чоловіком!

Всі водноголос пристали. Юнаки взяли смолоскипи — їх наготовлено було досить — і пішли уважно оглядати руїни.

Трохи чи не увесь замок мав той самий спустошений, напівзруйнований вигляд, як і закуток, від Базеля приділений подорожнім. Дах подекуди геть завалився. Забутий, занедбаний замок! Світло від смолоскипів, блиск, зброї, звуки людського голосу й лункі кроки прибулих гостей сполохали кажани, сови та інші лиховісні птахи. Вони повилітали з своїх похмурих закутків, тіпаючи крилами в порожніх покоях, і налякавши людей. Довідавшись у чому річ, всі дуже потім реготали.

Дозорці побачили, — глибокий рів навколо замку оборонить від несподіваного нападу. От тільки головна брама! Але її вони замкнуть і поставлять вартових. Юнаки ще пересвідчились, що між руїн може сховатись хіба що одна людина.

Про всі наслідки першого обходу повідомив хорунжого Рудольф, бо цього молодика призначено за начальника першого маленького загону з шістьох юнаків.

Тепер мав іти другий загін оглядати аж до ранкової зорі; далі на зміну йому збиралися вислати ще одного. Але Рудольф зголосився вартувати цілу ніч. Отож, цією стороною все було якнайкраще.

Всередині організували все так само гаразд. Вартові змінятися мали що дві годині біля головної брами, а по той бік стояло ще двоє.

Все влаштувавши, ті, що лишилися в залі, вирішили починати вечерю. Тут був і Артур. Але перебував недовго.

Він поклав собі приєднатися до товаришів, призначених на варту. Але перед тим, як іти, глянув на Анну. Вразив на її обличчі незвичайний вираз якогось страшенного гніту. Він усе забув, тільки відчував бажання відгадати, з чого така страшна зміна. Завсіди ясне, відверте обличчя, очі певні й спокійні, щирий погляд та вуста, що здавалось от-от промовлятимуть щиросердно, з добротою, — змінилося все! І як змінилося! Не могло бути сумніву про поважні на те причини. Ну ще хай рум'янець, його могла змінити блідота від утоми. І несподівана хвороба могла потьмарити блиск очей, надати їм сумного виразу. Але яка р них глибока скорбота! Які перелякані, боязкі погляди кидає вона навколо. Жодна хвороба, жодна утома… Вуста кривляться, немов від страшенного болю, ніби побачить ось-ось, чи вчинить щось жахне. Вона вся тремтіла, усіма силами силкуючись себе перемогти. Щось тяжке й болюче мусіло краяти їй серце. Але що?