XLI Ти — гураґан, а я — висока вежа, Яка тобі утворює заслін. Мусиш розбитись чи мене звалити!.. Вихід — один! Ти — океан, а я — урвиста скеля, Що хитавицю стереже глибин. Мусиш розпастись чи мене зітнути!.. Вихід — один! Вродлива ти, я — гордий; ти змагаєш, А я готую ворогам загин. Вузька стежина, зудар — неминучий… Вихід-один! XLII Коли мені розповіли, відчув я Холод ножа, що тіло розрива; Зіпершись на стіну, я втратив тяму, Й запаморочилася голова. На дух мій впала темрява; від люті Душа зробилась наче нежива… Тоді я зрозумів того, хто плаче, І зрозумів того, хто убива! Промчала хмара болю… і в зажурі Я ледь пробелькотів якісь слова… Хто передав ту звістку?.. Друг мій вірний… За милість я подякував!.. Овва. XLIII На край свого неприбраного ліжка Я сів, свічу відсунувши сяйну; Німий, хмурний, і погляд непорушний Втопив я у стіну. Скільки минуло часу? Я не знаю: Коли мене пустив п’янливий біль, На світ благословилося, і сонце Сміялося зусіль. Не відаю, про що в жахні години Я міркував і що тоді було; Пригадую лише прокльони, сльози І як нараз постаріло чоло. XLIV Неначе відкриту книжку В зіницях бачу жіночих. Навіщо твій сміх оманний, Якщо кажуть правду очі? Заплач! Почуття малого Свого не цурайсь, одначе. Заплач! Нас ніхто не видить. Глянь: я чоловік… — і плачу! XLV Всередині непевного склепіння, Де час позначив камінь багрецем, Ґотичний герб зобразив будівничий Упевненим різцем. До гребеня гранітного шолома Тягнувся плющ, і вився навманці, І кидав тінь на щит, де було серце, Затиснуте в руці. Уздрівши це, на тихому майдані Спинились ми нараз. «Ось вірний знак, — промовила до мене, — Що шал мій не загас». Ай! Правду щиру мовила напевне, Зізналася сама, Що серце в неї у руці… десь-інде… У грудях — ні, нема. XLVI
У сутінках поранила таємно Мене цілунком — зради був то знак. Мою руками шию охопила, А ззаду в серце увійшов тесак. Чому ж вона — усміхнена, щаслива — Продовжує прогулянку свою? Тому що не струмує кров із рани… Бо я, вже мертвий, на ногах стою! XLVII У прірвах неба і землі бездонних Був я, і ті глибини Побачив до кінця на власні очі Та розумом неспинним. Коли ж дістався до безодні серця І зазирнув видюще, Злякалися мої душа та очі: Така була глибока і чорнюща! XLVIII Так, наче крицю з рани витягають, Я вирвав із мого єства любов, Хоча мені здалося: в такий спосіб Я і життя зборов. У капищі — кутку душі моєї Свого божка я скинув з олтаря, І світло віри, що у ній палало, Загасло в порожнечі, мов зоря. Але, щоби мою здолати звагу, Навідує те видиво мене… Коли ж я зможу сном таким заснути, Який всі інші прожене?! XLIX Подеколи стрічаюся я з нею — Випадком, не для втіх; Вона, йдучи, сміється, я питаю: — Звідкіль у тебе сміх? А потім я всміхаюся до неї — То біль мій так сія, Й гадаю: — Чи не так вона радіє, Як і радію я?! L Наче дикун — він грубою рукою Теше боввана, щоби з темноти Молитися до нього на колінах, — Вчинили я і ти. Із вигадки смішної наших мізків Відливши форми для своїх заков Ми на вівтар поставили боввана, І дар йому — наша любов. LI З мого життя — його лишилось мало — Віддав би залюбки найкращі роки, Аби дізнатися, що ти Казала про мене юрбі. Віддав би й потойбічність на поталу, Якщо мені там утривалять строки, Щоб знати: моя скорбота Передалася тобі. |
