XXXI Наша любов — ніби трагічна п’єска З сюжетом нісенітним, Де все серйозне і смішне змішалось, Крізь сльози усміх квітне. Але в кінці історії цієї Найгірша є загроза, Що випали їй сльози та розваги, Мені ж — хіба що сльози! XXXII Проходила, огорнута красою, Ваблива та ясна; Не дивлячись, я озирнувся; прецінь, Мені почувся шепіт: «Це вона». Хто поєднав смеркання зі світанком? Не відаю: імла Змішалася в короткій ночі літа, І знаю я, що жінка та… «була». XXXIII Питання — у словах, де полягає Розлучення причина; Обом нам не дізнатися ніколи, Чия була провина. Зігнорував, на жаль, словник любові Нагальну необхідність Дізнатися, де гордість — просто примха, А де — висока гідність! XXXIV Крокує мовчки, й порухи жіночі — Гармонія у тиші; Лунають її кроки, наче крила Мелодії, що ритміку колише. Нагадують напіврозкриті очі Яскраве світло днини; Охоплюють вони і землю, й небо, Запалюючи у своїх глибинах. Сміється, і звучать у сміху сплески Біжучого потоку; Коли заплаче, то в усіх сльозинках Є лагідність глибока. Вона і світло має, і парфуми, І лінію, і колір; Є форма, що породжує бажання, І вираз — для поезії доволі. Є нерозумною?.. То що ж, допоки Мовчить — є таємниця, Для мене це мовчання важить більше, Ніж те, що плеще інша молодиця. XXXV Ти забула мене — дивини в цім немає, Дивиною були скорше ніжності дні; Маю дещо того, що є гідним шаноби, Та цього… не змогла ти відчути в мені! XXXVI Якби ми в книзі сповна записали Наших образ химери, А потім стерли б їх у наших душах, Як стерли б на папері, То, позаяк твоя любов лишила В мені глибокі рани, Якби лише одну із них ти стерла, Я стер би всі, кохана! XXXVII
Першим із нас я помру; таємнича Криця нутро непокоїть, Ти заподіяла рану смертельну Власною, люба, рукою. Першим із нас я помру; і настирний Дух невідступно і вперто Буде чекати тебе коло брами Непогамовної смерті. Линуть години, з годинами — днини, Дні проминуть із роками; Зрештою, й ти, зупинившись, почуєш: Хто це стоїть коло брами? Коли земля твої рештки з виною Прийме задля зберігання, Хвилі смертельні тебе ополощуть, Наче вода у Йордані; Там, де життя, що оскаржує долю, Врешті, тріпочучи, гине, Схоже на хвилю, що на узбережжі Тихо сконає без плину; Там, де могила зімкне неминуче Вічності темні лещата… Ми всі слова, що таїлися мовчки, Зможемо, врешті, сказати! XXXVIII Зітхання — це подув, вітер, і вітер його відносить, А сльози течуть у море — вода до води. Скажи таке мені, жінко: якщо кохання зникає, Чи відомо тобі, куди? XXXIX Я знаю, що зверхня вона й непостійна, Тож нащо казати слова невеселі? У неї в душі — почуття? О ні, скорше Заб'є джерело із неплідної скелі. Я знаю, що серце у неї — зміїне, Чекати від нього любові намарно; Вона — непорушна, бездушна статуя… Але ж яка гарна! XL Сплітаючи наші руки, Дивились ми очі в очі, Вона мені на рамено Голівку клала охоче, І скільки разів — Бог знає — Ходили ми тихим кроком Із нею отам, де в’язи Здіймали крони високо, Й від них до її оселі Тяглися тіні у змроку! А вчора… лиш рік єдиний Пролинув, неначе подув: Навдивовижу ґраційно, Напрочуд холоднокровно Вона мені відказала, Коли нас друг познайомив: — Здається мені, що десь я Вже бачила вас. — Ай, подив! Про це не дізнались дурні — Відвідувачі салонів, Що виплітають інтриґи Із вигадок та обмови, І через це загубили Одну з цікавих історій! Якої смачної страви Не з’їли вони у колі За віялом золотистим, Де всяких пір’їн доволі! Спокійний і чистий місяць, Високих в'язів листов'я І стіни її оселі, І ґанку знайомі сходи! Мовчіть, про цю таємницю Ніхто не почує й слова! Мовчіть, і я присягаюсь Забути про всі розмови. Її ж лице… Жодна маска Не гідна такого схову! |
