LXXIV У тріпотливих ризах Двох ангелів крилатих Над брамою зі злота Зображено на чатах. Сталева огорожа Закрила вхід, одначе Я крізь подвійні ґратки Її, бліду, побачив. Побачив дивний образ, Ніби сновидну вроду Чи промінь, що зникає У сутінках заходу. Виповнювала душу Жага мені гаряча: Чи таїна, чи прірва Заманювала наче! Та ангели очима Немов казали строго: — Поріг цієї брами Доступний лиш для Бога! LXXV Чи справді так, що коли сон торкає Трояндними перстами наші очі, Душа біжить із власної в'язниці, Злітаючи охоче? Чи справді так, що мли нічної гостя Здіймається у простір таємничий І що вітрець несе її легенько Із іншими на стрічу? І, вислизнувши із людської форми, Вона земні там розриває пута, Якісь години мешкає у світі, Якого не почути? Сміється й плаче, любить і лютує, І зберігає слід утіхи й горя, Що так подібний у нічному небі До сліду метеора? Не відаю, чи світ видінь примарних Існує в нас, чи десь на небокраї; Та відаю, що знаю стільки люду Із тих, кого не знаю! LXXVI У вівтарі боковому Давньої готської церкви Бачив я: крізь вітражі кольорові Падало світло на схованку смерті. Руки поклавши на груди З книжкою — мармурне диво, Створена хистом великого майстра, Жінка на урні лежала вродлива. Тіло її позабуте Вглиб заховали від світу, Але здавалося: ніжним єдвабом Брижилось ложе з важкого граніту. Усміхом дивним обличчя Сяяв збережений спомин — Так небеса зберігають біжучий Сонця, що гасне, вмираючи, промінь. Обіч її узголів’я Сіли два ангели гожі; Палець піднісши до губ застережно, Тишу вони стерегли в огорожі. Мертвою не виглядала; Під ваговитим склепінням У напівтемряві ніби заснула, Бачачи в сні якісь райські видіння. Закут осмути; до нього Я підійшов дуже близько, Ніби отой, хто навшпиньки простує Повз немовля, що дрімає в колисці. Спостерігав я хвилину, Й поблиск її супокою, Ложе камінне, що пропонувало Місце незайняте попід стіною, Збурили потяг жадучий Спізнати часу глибини, Життя незнане за порогом смерті, Де мчать століття, наче мить єдина… Від боротьби натомившись За існування буремне, Часом пригадую я завидюще Закуток той потаємний і темний. Я про ту жінку стьмянілу Згадую в тихій шанобі: «Що за любов, мовчазна і смертенна! Що то за сон — непорушний, у гробі!» LXXVII
Мені говориш ти, що маєш серце Хоча б тому, що чуєш, як стукоче. Та це — не серце, а хіба що пристрій, Який шумить за графіком робочим. LXXVIII Нікчемною марою, Удаючи, що діє, Попереду Бажання Іде Надія. Її облуди злі Народжуються знову, наче фенікс, З її золи. LXXIX Одна з жінок струїла мою душу, А інша отруїла моє тіло. З них жодна не пішла мене шукати, Я скаржитись на них не маю сили. Оскільки світ є круглим, світ кружляє. І якщо завтра, крутячись, отрута Отруїть ще когось, хіба я винний? Що інше, окрім неї, можу збути? Інші рими Вічна любов Можливо, хмари перекриють сонце Навіки, й море висохне за мить; Можливо, вісь землі зненацька трісне, Мов скло, яке дрижить. Все трапиться! Можливо, смерть накине На мене поховальний свій покров; Але в мені не вигасне ніколи Палаюча любов. До Касти Твій подих — наче пахощі цвітіння; Твій голос — ніби лебедів зізнання; Твій погляд — мов зоря сяйлива рання, Трояндобарвні щоки і вуста. Даєш нове життя, нову надію Ти серцю, що загинуло від щему; Ти виростаєш у житті моєму, Мов квітка, що в пустелі вироста. |
