Не спав я; наче був у тому лімбі,

Де всі предмети обриси міняли,

Не сон — і не буття; містичний простір,

        А в нім — я, заблукалий.

Якісь думки свідомості моєї

Кружляли ніби в мовчазному колі,

Своє вертіння втишували в танці,

        Зникаючи поволі.

Те світло, що крізь очі в душу входить,

Приховували вії, мовби крила;

Та інше світло — неземної сфери

        Всередині ясніло.

Аж ось мені зачулося зітхання,

Схоже на те, з якими звично в церкві

Під час заупокійної молитви

        Відспівували мертвих.

Далекий голос, ніжний і журливий,

Назвав мене у зверненні до Бога,

І запах я відчув свічок погаслих,

        І ладану, й вологи.

……………………………………………………………

Настала ніч, і в забутті, мов камінь,

Упав я на глибоке узголів’я;

Заснув, прокинувсь, вигукнув: «Помер хтось

        Із тих, кого любив я!»

ПЕРШИЙ ГОЛОС

Хвилі — злагода в нуртовинні;

Пах фіалок сп’яняє кров;

Ніч — тумани сріблясто-сині,

        День — золотаве проміння;

        Я дещо краще знайшов:

        Маю Любов!

ДРУГИЙ ГОЛОС

Гарна аура, хмарка сяйлива,

Хвиля, що коло ніг виграє,

Острів мрій, де, прагнучи дива,

        Спочиває душа чутлива,

        А захоплення моє

        Славою є!

ТРЕТІЙ ГОЛОС

Жаром розпеченим є скарбниця,

Погорда — це тінь, що біжить;

Золото, слава — омани ниці.

        Мені лише знадобиться

        Істина всіх століть:

        Вільності мить!

…………………………………………………

Отак рибалки пливли і співали

        Одвічні пісні свої;

З ударом весла здіймалася піна,

        І ранило сонце її.

— Чи сядеш до нас? — загукали; всміхнувшись,

        Я відповідь дав їм таку:

— Часи ті минули; а зараз одежа

        Вже сохне моя на піску.

Розплющені доти,

Закрили їй вічі;

І саваном білим

Запнули обличчя;

Хтось мовчки журився,

Хтось мусив ридати;

Всі вийшли, нарешті,

З сумної кімнати.

Хитався пломінчик

Свічі на підлозі

Та кидав на стінку

Тінь ліжка в тривозі;

А в затінку тому

Нечітко видніла

Окреслена форма

Закляклого тіла.

Зоря зайнялася,

І з першим промінням

У селищі гамір

Почувся неспинний.

І в тому контрасті

Світання і змроку,

Життя й таємниці

Діткнуло глибоко:

Із дому на плечах

Гріб рушив до храму,

В каплиці для нього

Відімкнено браму.

І зблідлих останків

Ніхто не бентежив:

Довкіл — жовті свічі

Та чорна одежа.

Замовкнули дзвони

У тихім смерканні,

Стара прочитала

Молитву востаннє;

І простір до брами

Вона перетнула,

І церква лишилась

Порожня й нечула.

Гойдалось вагадло

В годиннику мірно,

І свічі іскрились

У пітьмі вечірній.

Так боязко й сумно,

Незрушно й жорстоко,

Що миті якоїсь

Діткнуло глибоко:

Журливе прощання

На вишній дзвіниці

Послало, гойднувшись,

Те серце, що з криці.

А друзі та рідні

У чорній жалобі

Проходили німо

В останній шанобі.

Темноту і вузькість

Останнього схову

Відкрила оскарда

В кінці для алькова.

Поставили гріб

І замазали нішу,

Затим розійшлися

У зболеній тиші.

Поклавши оскарду

На рам'я, могильник

Співав щось крізь зуби,

Віддалений, вільний.

Спускалася ніч —

Повна тиша і спокій;

А в темряві раптом

Діткнуло глибоко:

І в ночі зимові,

Як холод настане,

Коли буревій

Нахиляє паркани

Та б'ється в шибки

Невгамована злива,

Я юнку нещасну

Згадаю журливо.

Там дощ випадає

Зі сном нескінченним,

Там схов її б'ється

Із вітром студеним.

Простерта вона

Під сирою стіною,

Кістки її, певне,

Окриті зимою!

……………………………

Чи злету до неба

Душа — запорука?

Чи все є матерія,

Гниль і грязюка?

Не знаю: та є щось

Таємне, без строку,

Що кидає нас

У тяжку замороку,

Оскільки мерці —

І сумні, й одинокі!