XXV Коли тебе серед ночі Крилами сон накриє І на ебенові дуги Схожими стануть вії, Щоб серця твого почути Биття я дістав надію І голову твою сплячу Схилити мені до шиї, Душе, віддав би, Чим володію: Повітря, світло І думку-мрію! Коли твій погляд упнеться У щось не видиме зором І губи твої освітить Відбитий усміх прозоро, За те, щоби прочитати Задуму чола твойого, Яка пливе понад люстром, Неначе хмара над морем, Душе, віддав би Бажань сувої: Золото, славу, Дух у розвої! Коли слова твої змовкнуть, І подих стане вчащати, І щічки почервоніють, І змружиш очей агати, Щоби поміж вій уздріти Вологого зблиск багаття, Ту іскру палку, що рветься З вулкана бажань завзятих, Душе, віддав би Всі сподівання, Дух, віру, землю, Небесні хлані! XXVI Хай проти волі, та зізнатись мушу Тобі, моя любове, Що лірика є вартісною тільки Тоді, як асигнація — основа. Якийсь-то бевзь, почувши й здивувавшись, Гнівливе кине слово: «Збігає дев’ятнадцяте століття, А жінка запродатися готова…» Дурня! Поетів не зігріє ліра, Коли огорне холод їх зимовий! Отак собаки гавкають на місяць! Відомо нам обом, про що йде мова: Талановитий пише дуже рідко, Бо золото — поезії умова. XXVII Пробудженої боюся, Тебе споглядаю сплячу; Тому-то, моя любове, Коли ти спиш, я це бачу. Прокинешся ти, і усміх Тривожних уст заіскриться — Так грають у сніжнім небі Кармінові блискавиці. Твій усміх легенькі зморшки Близ губ утворює скраю, Що схожі на слід сяйливий Світила, яке вмирає… — Спи! Опісля сну твої очі Лисніють вологим блиском, Немов на гребені хвилі Викрешує сонце іскри. Сумирно сяють повіки, Якщо ти спиш у спокої, Подібно ллється проміння Довкруги лампи нічної… — Спи! Прокинувшись, ти говориш, І мова твоя тремтлива Неначе в кубок злотавий Із перлів ринула злива. У сні твій подих тихенько Й розмірено щось мурмоче; Моя душа закохалась — Їй чується щось пророче… — Спи! Аби притлумити серце, На нього поклав я руку — Нехай урочиста тиша Не відає його стуку. Фіранки твого балкона Я щільно прикрив зарані, Аби не збудило блиском Тебе дразливе світання… — Спи! XXVIII
Коли під габою ночі Жаданий голос шепоче, Сумну тривожачи тишу, В душі моїй він колише Солодкі спогади знов; Скажи: чи вітру стогнання, Чи, може, твої зітхання Нагадують про любов? Коли, здіймаючись, сонце Багрянить моє віконце, Й моя любов тебе кличе, Я подих губ таємничих Ніби вчуваю, снаго; Скажи: чи то маячіння, Чи то поцілунок нині — Віддарок серця твого? Якщо серед дня, що сяє, Чи в темряві небокраю, Повсюди кружляти мушу І кличу кохану душу Я в сонмі бажань і мрій, Скажи: чи ти є марою, Чи стрінуся я з тобою, Щоб випити подих твій? XXIX Ждав я, що на колінах Книжку розгорне; Моєї щоки торкнулись Кучері чорні; Ми літер не помічали, Мабуть, обоє; І я, і вона сиділи У супокої; Скільки те все тривало? Напевне, довго. Я пам’ятаю: чувся Хіба що подих, Коли зривався хутко З губи сухої. Згадую: ми повернулись Раптом водночас, Стрілися наші губи І наші очі. То було твором Данте, «Пекло» було то. Глянули ми на книжку, І я промовив: — Чи може бути поема В єдинім слові? Вона відказала палко: — Знаю, що може! XXX Показалася в оці у неї сльозина, Я пробачення хтів попросити — овва, Їй гординя гірке осушила ридання, І мого каяття не звучали слова. У житті ми відмінні обрали дороги, Та любов наша й досі над нами сія; Я кажу: «І навіщо промовчав тоді я?» А вона: «І чому не заплакала я?» |
