II Стріла, з тятиви зірвавшись, Летить, тремтлива й пружна, Не відаючи в польоті, У що ввіткнеться вона. Листок зів’ялий, опалий, Ніколи не знає, де, Підхоплений вітровищем, На землю знов упаде. Морська величезна хвиля, Яку жене буревій, Не відає узбережжя, Де слід зупинитись їй; А мерехтливе проміння, Привабливе та ясне, Не знає тієї миті, Коли востаннє сяйне. Отак і я: йду світами, Свою долаючи путь, І не уявляю зовсім, Куди стежки приведуть. III Стрясання чудернацьке, Що збуджує ідеї, Наче безладні хвилі Штовхає гураґан; Щось у душі шепоче, Здіймаючись угору, — Так виверженням лави Загрожує вулкан; Безформні силуети Істот невірогідних, Неначе крізь завісу Пейзажів каламуть; Барвисті переливи, Які в повітрі схожі На часточки веселки, Що в сяєві пливуть; Думки, що слів не мають, Слова, які без сенсу; Каденції без ритму, Сумбурні, в метушні; Спомини, забаганки Речей, що не існують; Веселощі раптові, Передчуття журні; Знервована дієвість, Що без застосування; У леті без гнуздечки Коня палкий нестрим; Безумний пломінь духу, Що пристрасно палає, Божественне сп'яніння Творця, що править ним… У мозку сильний голос Уговтує безладдя, А з-поміж темних тіней Вже світло вирина; Гнуздечка злотосяйна Приборкує потужно В оскаженілім леті Прудкого скакуна; Вузький промінчик світла Думки у сніп'я в'яже; Роздерши хмари, сонце Здіймається увись; Рука розумна, мовби Перлини у намисто, Збирає слів пучечки, Щоб сенсові дались; Гармонія знаходить Потрібні темп і розмір, Аби примхливі ноти Зібрати у вінець; З пластичною красою, Близьку до ідеалу, Вирізьблює статую Із каменю різець; Довкілля, де ширяють Думки у круговерті, — Їх вабить і гуртує Принадливий полон; Потік, де буйні хвилі Гамують спрагу жару, Оаза, що для духу — Потужний бастіон… Завдаючи поразки У битві їм обом, Спроможний тільки Геній З’єднати їх ярмом. IV
Ні, не кажіть, що вже немає скарбу, Без тем замовкла ліра старовинна. Поети, може, зникнуть; та ніколи Поезія не згине! Допоки хвилі світла в поцілунку Тремтять, палкі, неспинно; Допоки сонце поміж хмар роздертих Відсвічує карміном; Доки повітря з пахощами квітів Над нами тихо лине; Доки весна буятиме довкола, Поезія не згине! Доки наука віднайти не зможе Життя джерела дивні, Допоки море й небо — це безодня, Не знана для людини; Допоки Людству в русі невідомо, Куди ведуть стежини, Допоки буде таїна для нього, Поезія не згине! Допоки душу радість огортає, Хоч і нема причини; Допоки гірко й журно, але з ока Не котиться сльозина; Допоки серце з розумом воюють Нещадно, без упину, Допоки є надії й спогадання, Поезія не згине! Допоки будуть очі, що сприймають Інших очей проміння; Допоки поміж різними устами Триває шепотіння; Допоки дві душі єднають шалом Свого єства глибини, Доки на світі є краса жіноча, Поезія не згине! V Якийсь-то дух без назви, Непоясненна сутність, Не визначена сенсом Моя в житті присутність. Пливу я в порожнечі, Де сонячні пожари, Тремчу помежи тіней І лину там, де хмари. Віддаленої зірки Габою золотою Я є; високий місяць Байдуже сяє мною. Я — хмара, яку сонце Загравою накрило, Я — пам'ятник сліпучий Заблуклого світила. Я — сніг урвистих піків, Вогонь пісків бентежний, Блакитна хвиля моря І піна узбережжя. Я є звучанням лютні, Фіалки ароматом, Я — кладовища вогник І плющ руїн завзятий. Я жайвором співаю, Дзижчу також охоче І можу відтворити Шуми посеред ночі. В потоці гуркочу я, Свистіти в іскрі вмію, Я — блискавиці спалах, Ревіння буревію. Я — між горбами річка І шелех трав стоячих, Зітхання в чистій хвилі, В сухім листку я плачу. Я з часточками диму Гойдаюся і щезну — Підносить він до неба Свій закрут величезний. Розвішують комахи Злотаве павутиння — Гойдаюсь між дерев я В сієсті тихоплинній. За німфами женуся, Зближаюся поволі, У воду кришталеву Вони стрибають голі. В кораловому рифі Перлини — як відрада, І ваблять в океані Мене прудкі наяди. В заглиблених печерах — Їм сонце невідоме — Багатства споглядаю, Що їх вартують гноми. В минувшині шукаю Сліди імперій стерті, Що й назви загубили Після своєї смерті. Світи спостерігаю В шаленому крутінні, Моя зіниця бачить Усесвіту творіння. Мені відомі сфери, Де тиша заніміла, Духу життя чекають Там нечіткі світила. Десь піді мною — прірва, А я — місток над нею, Драбина я незнана Між небом і землею. Я — наче невидиме Кільце, котре єднає Світ визначений форми І думки світ безкраїй. Я, врешті, є тим духом Із таємничим злетом, Який відомий тільки Тому, хто є поетом. |
