– Так, тільки обкурений в дупу… Тому й базікає багато. Вибачте, дівчата, але я дуже втомилася і теж мабуть піду. І ці критичні дні…

Власне, про менструацію вона збрехала, бо цикл завершився кілька днів тому, але це був вагомий аргумент для нібито поганого самопочуття. Крім того, вона відчула себе зайвою на цій дискотеці. Взагалі, Софія не любила дискотеки і зараз шкодувала, що пішла сюди. Все одно ще не разу, коли вона бувала на подібних тусовках, її ніхто не проводжав додому. Хоча, вона повеселилася від душі. Цей пацан її вдосталь розсмішив.

– Ну, гаразд, до зустрічі.

– Бувайте, дівчата.

Софія повернулася додому о пів на десяту, коли її батько сидів перед телевізором і дивився футбол. Перед Василем на столі стояла спорожніла пляшка «Оболонь».

– Софі, чого ти так пізно? – спитав він, кинувши на доньку стурбований батьківський погляд.

– Я була на дискотеці, тату, – відповіла вона, знімаючи з себе джинсову куртку.

– Могла мене попередити, щоб я зайвий раз не хвилювався.

Василь перегорнув сторінку газети, що лежала в нього на колінах.

– Який хлопець тебе цього разу проводжав?

– Ніякий. Я сама доїхала.

Він ледве не розбив пляшку від хвилювання.

– Сама? Як сама? А якби якісь покидьки причепилися до моєї доньки?! Навіть страшно подумати! Зараз стільки маніяків ходять в ночі! Я міг би за тобою заїхати сьогодні.

– Тату, ти знущаєшся? Я не хочу, щоб потім з мене сміялися всі в групі, що мене батько відвозить додому, як маленьку…

– Перестань. Ніхто не буде сміятися. Треба робити так, як вважаєш за потрібне, не зволікаючи на думки інших людей.

Це була крилата фраза Василя, яку він дуже часто використовував останнім часом до теми і без теми.

– Ти будеш вечеряти?

– Ні, – відповіла Софія. – Вже пізно. Я не хочу їсти. Я піду спати, бо дуже втомилася.

– Гаразд. На добраніч.

Софія пішла в свою кімнату і не роздягаючись, впала на диван. Вона дуже любила свого батька, але як їй в цьому житті бракувало матері! Як вона сумувала, коли мати три роки тому раптово померла від серцевого нападу. Скільки днів після цього дівчина плакала, сумувала і думала, що після цього їй немає сенсу більше жити на цій землі!

З часом будь-які рани загоюються і навіть до втрати близької людини потроху можна звикнути. Софія останнім часом дуже часто згадувала матір, її обличчя, посмішку, її спокійний, урівноважений характер і навіть коли вона гнівалася та кричала на доньку – дівчина це згадувала із сумом і щемом у серці. Вона згадувала теплі, лагідні материнські слова, поради, що лунали з її вуст і допомагали Софії жити далі з надією на краще. Мати для неї була найріднішою людиною на весь світ і дівчина досі не могла змиритися з її втратою. Але час потроху все загоював і змінював.

Трохи оговтавшись від спогадів, Софія встала з дивану і пішла в душ. Вона стояла під водою, миючись з милом і все згадуючи власну маму, яку вже, на жаль, неможливо повернути. Вийшовши з ванної, дівчина відразу ж пішла спати. Вона лягла в розстелене ліжко і вимкнула нічну лампу.

Темрява з радістю прийняла її всі страхи, сумніви, спогади та надії, які сиділи в її підсвідомості, іноді даючи про себе знати.

Отже, настало шістнадцяте квітня, коли одна подія повинна була кардинально змінити життя Софії назавжди.

Софія прокинулася десь о дев’ятій ранку і пішла вмиватися. День був прохолодним, а хмари темно-сірі, загрозливо надвисали над землею, наче попереджували про дуже скорий прихід дощу.

– Привіт. Як ти спала сьогодні? – спитав Василь, зайшовши до кухні.

– Непогано. Хоч виспалася нормально.

– Ясно. А я чомусь довго не міг заснути. І зараз самопочуття погане. Але на роботу все одно доведеться йти. Від цього нікуди не дінешся.

Василь підійшов до вікна і подивився на попелястого кольору хмари, що поступово наближалися, закриваючи яскраве сонце. Він задумливо почухав ще не голене підборіддя.

– Сьогодні синоптики передавали дощову та холодну погоду. Коли будеш йти на заняття, візьми з собою парасольку, щоб не намокнути.

– Добре. А ти вже на роботу їдеш?

– Так, буду зараз збиратися. Сьогодні в мене важкий день.

– Успіхів тобі, тату, – щиро побажала Софія.

– Дякую. І тобі теж успіхів у навчанні. Диви, як час швидко летить. Ще півтора місяці і в тебе почнеться сесія.

Дівчина на це безтурботно махнула рукою, як на якусь дрібницю.

– А-а, ще часу вдосталь. На першому курсі немає важких предметів…

– Ну дивись. Добре, Софі, я вже побіг, щоб не спізнитися на роботу. Тоді вже побачимося ввечері. Бувай.

– До вечора.

Василь зачинив за собою вхідні двері. Софія повільно снідала, дивлячись у вікно. Судячи з темних хмар, що грізно та загрозливо надвисали над містом, дощ ось-ось мав початися. Це аж ніяк не додавало дівчині оптимізму, аж навпаки забирало його. В такі похмурі дні на неї час від часу накочувалася прибережна хвиля депресії, стресу і незадоволеності власним життям. Такі тривожні передчуття призводили до меланхолічного стану, а він, в свою чергу – до вічного байдикобиття, ліні і небажання напружуватися, щоб щось робити.

Напевне це депресія від того, що я ще не знайшла справжнє кохання. Адже без цього людина не може нормально жити. Від цих сумних думок, у Софії взагалі відпало бажання їхати в інститут на заняття. Краще було б дома відпочити і спробувати змінити спосіб життя. Проте, сценарій її життя вже був написаний наперед не її рукою, всі ролі визначені і розподілені, а допущення будь-якої помилки в цьому сценарію категорично заборонено.

Отже, Софії все-таки судилося поїхати на нудні пари.

Хоча, вона і не дуже хотіла цього.

Після десятої ранку, Софія вже виходила з дому з сумочкою на плечі, тримаючи в руці парасольку, яка терпляче чекала своєї місії. Вітер шумів у вухах, а в небі трохи гриміло, хоча дощ ніяк не хотів починатися. Дівчина не квапливо йшла до маршрутки, сподіваючись, що дощ ще не почнеться.

В голові знову виринув той епізод, одинадцятирічної давності, коли блискавка вдарила в дім і розтрощила його. Дівчина не могла сама собі пояснити тривогу, що щільно оточувала її, як солдати полоненого. Проте, позбутися цієї тривоги і поганого передчуття, Софія ніяк не могла.

Дощ вже почався, коли дівчина зайшла в мікроавтобус. Майже відразу важкі краплі почали падати на землю і битися об скло машин, стікаючи вниз. Люди, які були без парасольок, швидко тікали від зливи, промокаючи до нитки і шукаючи надійне укриття. Дівчина дивилася крізь залите дощем скло на вулицю і замерзлих та мокрих людей, які не здогадалися взяти парасольку.

Маршрутка рушила з місця і плавно поїхала вперед по дорозі. Десь у небі блимнула блискавка і через кілька секунд на все небо прогримів грім, нагадуючи вибух петарди над вухом. Софія задумливо дивилася крізь скло мікроавтобуса, повністю поринувши у світ безмежних і загадкових, як Всесвіт мрій.

Дорога, по якій їхав мікроавтобус, була дуже мокра і слизька, тому колона машин просувалася вперед дуже повільно, створюючи величезні затори. Дівчина задумливо спостерігала за людьми, що поспішали у власних справах, не зволікаючи на таку паскудну погоду. Лише через годину Софія змогла вийти на потрібній зупинці, розуміючи, що на цю пару вже давно запізнюється. Вона розкрила парасольку, щоб не намокнути і обережно пішла по дорозі, обходячи калюжі, що швидко збільшувалися та розповсюджувалися. Вітер несподівано змінив напрямок і тепер важкі і холодні, як лід краплі дощу падали косо на дівчину. Навіть парасолька серед такого вітру із страшної зливи була безсила, але Софія все одно її впевнено тримала над головою у руці, наче вона брала участь у змаганні, коли треба бігти з естафетою і передавати її іншому учаснику.

Йо-пе-ре-се-те! – подумала Софія, коли поруч проїхало авто, обляпавши брудом її нові джинси. – От паскудство! Тепер я ще й брудна, як свиня прийду в інститут. Мокра і брудна. Оце сміху буде!