Софія розсміялася.

– Я це візьму до уваги в майбутньому. Ну добре, давай зустрінемося через пів години біля мого під’їзду. Влаштовує?

– Авжеж. До зустрічі.

Софія, зачарована майбутнім романтичним (можливо і еротичним) побаченням, поклала стільниковий на стіл. Приємні передчуття і майбутні поцілунки тільки збуджували дівчину і кидали навіть в жар.

– Хто дзвонив, доню? – пролунав голос Василя з кімнати.

– Мирослав. Хоче зі мною погуляти.

Василь зайшов на кухню, тримаючи в руці пачку печива. Він розкрив пачку і печиво поклав на тарілку біля філіжанок з кавою.

– Це добре, – мовив він. – Мирослав хороший хлопець. Думаю, що тобі повезло з ним.

– Аякже. Він дуже розумний і спокійний хлопець. Я хочу і надалі продовжувати з ним стосунки.

Вони обоє випили каву з печивом, трохи поговоривши, аж поки Софія не наголосила, що має йти на побачення. Василь побажав удачі доньці перед виходом.

На вулиці вже почало трошки темніти, коли Софія виходила з під’їзду. Яскраво-помаранчевий диск сонця плавно, поступово заходив за тонку лінію горизонту, розсипаючи по темно-сірому небу плями рожевого марева, схожого на розкриту вранці весняну квітку. На лавочці, що стояла поруч з під’їздом, невимушено сидів Мирослав, мов би збудований скульптором пам’ятник. На асфальті відображалася його тінь, видовжена в кілька разів, наче чорно-біла замальовка художника.

Він мовчки дивився на дівчину, не в змозі відвести погляд від такого милого, чарівного створіння природи, забувши про геть усе на світі.

– Ти чудово виглядаєш, – сказала Софія, щоб трохи менше ніяковіти від мовчання.

– Дякую. Ти теж супер, але я хотів першим сказати тобі комплімент.

Софія приємно посміхнулася широкою посмішкою, показав йому білосніжні зуби.

– Один-нуль на мою користь, – повідомила вона. – Нічого, ти ще можеш зрівняти рахунок.

– Неодмінно це зроблю. Слухай, в мене є чудовий варіант, як провести цей вечір. Спочатку ми зайдемо в кафе і щось собі замовимо. Трохи посидимо, а як набридне, то підемо прогулятися по набережній чи по парку. Вечір зараз теплий…

Така перспектива обіцяла багато приємних моментів і Софія не могла відмовитися.

– Чудово. Я згодна.

– Тоді ходімо.

Мирослав ніжно взяв її за руку і вони пішли повільно вздовж алеї аж до кафе, що знаходилося за два квартали звідси. Поки вони йшли вечірніми вогнями міста, то майже ні про що не розмовляли, зате, опинившись у затишному і досить приємному кафе (невелике освітлення і легка музика навіювали лише позитивний настрій та приємні думки), Софія відчула потребу побалакати з своїм хлопцем про те, що її останнім часом турбувало та не давало можливості нормально жити.

Спочатку вони замовили по великій порції морозива в шоколаді і філіжанку чорної кави. Увесь настрій кафе, вся атмосфера була досить приємною, легкою та ненав’язливою. Одним словом такою, що давала можливість двом людям поговорити між собою на хвилюючі теми…

– Як твої експерименти з телепатією? – поцікавився Мирослав, повністю розслабившись в цьому спокійному місці, де його свідомість входила в транс.

– Я вже перестала експериментувати.

Він підняв на неї очі.

– Чому?

– Мені це вже набридло. І взагалі, ця телепатія і яснобачення, яке виникає не часто, ставлять мене в глухий кут. Я ніби ходжу по заплутаному лабіринті і не знаю, де знайти вихід. А виходу все немає, лише одні безкінечні повороти…

– Наше життя і є лабіринт, який треба повністю пройти. Не завжди вдається знайти правильний вихід. Але вихід з цього лабіринту є. Просто треба його знайти. І скористатися цим виходом. Іноді доводиться довго плутати хибними шляхами і натикатися на глухі кути.

Софія з цим погодилася і розповіла про діалог з Денисом, а також про депресивний стан від екстрасенсорних здібностей, які вона не знає де їх можна правильно використати. Хлопець вислухав її дуже уважно із властивою йому толерантністю. Дівчині дуже подобалося, що він вмів слухати уважно і все розуміти, що вміла далеко не кожна людина, з якою Софія спілкувалася.

– Так ти думаєш, що Денис бреше тобі і хоче втягнути в якусь аферу? – спитав він.

Дівчина заперечливо захитала головою.

– Та, ні. Як раз він каже правду, але мені не хочеться допомагати таким людям. Людям, які займаються не чесним бізнесом, шантажують і погрожують я допомагати не хочу. І не буду.

Софія трохи знервувалася, коли казала ці слова, адже вона ніби заново переживала той неприємний діалог з Денисом, до найменших, найдрібніших неприємних деталей, що нагадували ефект дежа вю. І від такого дивного, неприємного стану, оповитого неприємними спогадами, відчуттями, дівчина почувала себе трохи відсторонено від цього світу. Ніби, Софія була не безпосереднім учасником, а лише безмовним спостерігачем.

– Я тебе розумію. Ти чиниш правильно і не треба в цьому сумніватися. Тому, не переймайся цим. Я впевнений, що ти знайдеш вихід з цього лабіринту. Просто тобі не треба переживати із-за цього. Окрім Дениса ніхто не знає про твій дар. Я не думаю, що він буде всім про це патякати.

– Льоха ще знає, – додала дівчина.

– Заспокойся. Ніхто більше не дізнається, якщо ти тільки сама цього не захочеш. Все залежить від тебе.

– Мабуть мені треба заглибитися у вивчення езотерики і психофізики. Може це дасть мені відповіді на мої питання.

– Всі відповіді на наші питання знаходяться в нас тут, – Мирослав показав пальцем на макітру. – Права півкуля мозку, що відповідає за творчі здібності людини, тримає безпосередній контакт з підсвідомістю, якій доступна уся інформація з космосу. Людина свідомо прийшла в цей світ, щоб отримати відповіді на всі питання, що її хвилюють. Але, як правило, вона не вміє користуватися тим, що її оточує. Всі знання Всесвіту знаходяться в нас з тобою, тільки ми не хочемо їх діставати. А точніше, не знаємо як це зробити, бо ми користуємося лише можливостями лівої півкулі, тобто логікою і раціональним мисленням. А нам потрібні відчуття, інтуїція, щоб краще розуміти цей світ.

– А як цим скористатися? – автоматично спитала Софія, зачарована черговим його тлумаченням філософських речей.

– Розширювати межі свідомості… Не знаю, це дуже абстрактні поняття і їх пояснювати дуже складно. До того ж, іноді питання важливіші за самі відповіді.

– Та воно і не треба так заглиблюватися. Чим більше ти вивчаєш, тим більше розумієш, що нічого в цьому світі ти не знаєш. Це прямо як Сократ казав: «Я знаю, що нічого не знаю», – сказала Софія. – До речі… я бачу, що ти хочеш мені щось повідомити. Так?

Мирослав потиснув плечима.

– Від тебе дійсно нічого не можна приховати. Це мене лякає і водночас інтригує, – зауважив хлопець. – Є одна річ, яка повинна тебе зацікавити. Сьогодні я лазив в Інтернеті і випадково наткнувся на сайт аномалії і загадок нашого Всесвіту. Там була одна стаття присвячена дивним збігом обставин. Пригадую один приклад, схожий на твій. В одного пана Олексія влучила блискавка в дитинстві. Він чудом вижив, але став якимось дивним трохи відлюдькуватим. Як зараз кажуть, не від світу цього. Так сталося, що років через двадцять він потрапив в автокатастрофу і лікарі винесли вирок, що він до кінця своїх днів буде інвалідом і не зможе ходити на ногах, як всі. Пан Олексій був дуже засмучений і десь з місяць перебував у депресії без бажання взагалі жити. Аж поки в нього знову не вдарила блискавка. На превелике диво, після цього він не тільки залишився знову живим, а ще й став нормально ходити. Від його немічного інваліда не залишилося і сліду. А саме загадкове і дивне сталося через багато років. Коли втретє в нього влучила блискавка (на той час він вже був літнім чоловіком), Олексій миттєво помер. Але і на цьому не закінчилася історія. Через кілька десятків років, блискавка влучила в хрест, що поставили покійному пану Олексію. Ось які загадкові і не зрозумілі дії природи.