Василь заглянув в палату, відчинивши двері, коли донька захоплено читала книжку. Побачивши батька, Софія дуже зраділа, його візиту.

– Привіт, доню, – привітався він, сівши на вільний стілець і взявши її за руку.

– Привіт. Нарешті ти прийшов, – мовила дівчина. – Мені тут нудно самій бути. Трохи сумно…

– Як ти себе почуваєш?

– Трохи краще, ніж вчора було.

Василь кивнув.

– Так, звичайно. Ти потроху поправляєшся і скоро взагалі будеш здоровою. Лікар сказав, що через тиждень тебе, мабуть, вже будуть виписувати.

– Це було б чудово.

Софія на хвилину про щось задумалася, наче про все забула. Якесь не зрозуміле на перший погляд питання хвилювало її із середини душі. Це питання, наче збиралося виринати на поверхню, але щось заважало йому це зробити.

– Щось не так? – обережно спитав батько.

Ніякої реакції від неї у відповідь не було. По рисам обличчя було видно, що Софія думками десь далеко звідси, від цієї реальності.

– Агоу! Софія, ти чуєш мене?

Марно.

Вона дивиться відсутнім поглядом крізь батька, наче він зроблений із скла.

– Софія, донечка, тобі погано? – Василь вже почав трясти її за плече, щоб повернути до реальності.

Дівчина дуже швидко повернулася до дійсності і здивовано подивилася на батька, наче його тут не повинно бути, а він з паралельного світу несподівано матеріалізувався перед нею.

– Що трапилося? – здивовано спитала Софія.

– Це я тебе маю спитати, – зауважив Василь. – Що з тобою, дитино? Тобі було погано? В тебе був такий вигляд, ніби ти щось побачила жахливе.

Софія мовчки заперечливо закивала головою, але не досить впевнено це зробила. Звісно, батько не міг цього не помітити.

– Софія, що все-таки трапилося?

– Нічого. Все нормально. Просто я ще досі не відійшла від того шоку… коли, я ледве не померла… – дівчина замовкла, зробивши коротку паузу. – Тату, я таке бачила і таке неймовірне пережила, що про це дуже важко говорити. Одним словом, я…

Дівчина не змогла це в собі тримати і розповіла про трансцендентальне сприйняття світу, коли вона знаходилася на межі між життям і смертю; коли вона відкрила в собі неймовірний і неочікуваний дар телепатії. Софія розповіла це в деталях, намагаючись все зрозуміло пояснити батькові, щоб не залишилося не зрозумілих питань. Здається, таких не зрозумілих питань у нього не залишилося, але до розповіді він віднісся якось з певною недовірою. Дівчина знала, що її батько відносився досить скептично і не довірливо до езотерики, парапсихології та інших подібних речей. Він дотримувався концепції матеріалізму і раціоналізму, сприймаючи світ саме таким, яким його бачать більшість людей.

– Ти розповідаєш мені такі речі, в що важко повірити, – нарешті мовив Василь. – Не знаю навіть, що і казати…

– Зі мною це відбулося і я дуже чітко все бачила і відчувала. Все відбувалося дуже швидко і нічого від мене не залежало… Ти мені не віриш?

Василь похмуро подивився в інший бік.

– Не знаю… В таким смертельних випадках, я маю тобі повірити. Просто я скептично ставлюсь до всіх паранормальних явищ.

– Отже, ти мені не віриш?

Пауза.

– Я цього не казав. Просто… тобі я вірю за таких обставин, а взагалі – ні. До паранормальних явищ я відношуся скептично.

Софія уважно на нього подивилася.

– Ти зараз подумав наступне: як важко повірити в те, що я не можу побачити чи сам збагнути.

Від несподіванки Василь ледве не втратив дар мови. Він ніяк не очікував, що його думки озвучать в голос.

– Не може цього бути… Ти просто сказала те, що я подумав. Це… це просто якась фантастика! Ти вгадала просто.

– Це не фантастика, а телепатія, тату. Телепатія!

– Ні, ти просто вгадала. Я не вірю в це…

– Ти зараз думав, наскільки це може існувати реально. Телепатія існує.

– Господи! Це… це неймовірно. Ти просто це продемонструвала… так не очікувано. Одне діло говорити про феномен, а інше – це побачити його на власні очі. Я досі вражений.

Він здивовано дивився на свою доньку, потроху усвідомлюючи реальність всього існуючого.

– Так, я сама цим вражена. Але з іншого боку, це ж чудово. Тепер я зможу знати наміри людей заздалегідь.

– Для мене головне, аби ти жила нормальним життям. А телепатія просто може тобі допомогти в цьому житті. Не знаю, я з подібним ніколи не зіткався. Думаю, ти знайдеш призначення своїм здібностям.

– Сподіваюся на це. Коли випишусь з лікарні, більш детально над цим подумаю.

– В тебе є і зараз така можливість. Зараз багато вільного часу і ти можеш над цим подумати. В тебе може початися нове життя, якщо ти сама цього захочеш. Якщо хочеш, ми можемо про це поговорити. Адже телепатія – це Божий дар тобі і треба ним правильно скористатися. Тепер я вже не відношусь так скептично до метафізики. Ти права, не всі речі можна усвідомити і побачити, але це не значить, що їх немає. Просто, я ніколи не думав про такі речі з наукової точки зору. Завжди вірив тільки в те, що можна побачити чи до чого доторкнутися. А коли побачив це так наглядно, то повірив… Бувають же такі чудеса в нашому житті.

Психіатр і пацієнт знаходяться в кабінеті. Хворий прийшов скаржитися на деякі проблеми.

Пацієнт: «Мене турбує така проблема…»

Психіатр: «Ви хочете про це поговорити»?

Так от, Софія не хотіла про це говорити. Принаймні зараз.

– Дякую, але я зараз не готова говорити про такі серйозні речі.

Василь бачив, що донька не налаштована на серйозну розмову, тому вирішив її не діставати цим. Врешті решт, переживши таке потрясіння і клінічну смерть, Софія має право відпочити деякий час, а розмірковувати над життям-буттям буде ще час.

В обідній час, медсестра принесла Софії поїсти і поцікавилася самопочуттям, а потім зробила кілька необхідних медичних процедур. Після цього, дівчина знову лягла в ліжко і думала над словами батька. Але майже відразу втома потурбувалася дати про себе знати і вона за кілька хвилин заснула. Цього разу сон був спокійний, без сновидінь, її ніхто не турбував і вона сама прокинулася через дві години.

Софія відразу відчула значне полегшення і неабиякий приплив життєвих сил. Від недавньої втоми і сліду не залишилося. Вона просто прокинулася в доброму настрою, але це тривало не довго. Її почали турбувати різноманітні думки про телепатію.

«Це – Божий дар», – пригадала вона слова батька, які мали дуже важливе значення, хоча вона якось над цим не задумувалася. Може зараз варто над цим подумати? Подумати, коли є така можливість? Цей дар, що виник після пережитої клінічної смерті, може принести багато користі і водночас багато проблем. Софія не знала, як правильно віднестися до телепатії і чи варто взагалі нею користуватися, не кажучи про те, щоб комусь розповідати. Може їй не потрібні надприродні здібності?

Вона пригадала Мирослава і відчула, що не проти ще раз з ним побачитися. Поговорити з ним і поділитися своїм секретом, якщо він захоче її слухати і саме головне, повірить їй.

Софія повільно встала з ліжка. Лікарі їй не дозволяли ходити по палаті, а тим паче виходити в коридор. Але, останнє вона точно не збиралася робити. Дівчина підійшла до вікна і подивилася на вулицю, де життя било ключем. Погода була тепла і сонячна, а люди йшли по власним справам, легко одягнені.

Принаймні, у них є свою мета. Вони живуть справжнім життям, а я знаходжуся тут у лікарні. Сумно! Може, Мирослав до мене сьогодні загляне? Тоді буде не так нудно тут сидіти.

Як не дивно, за збігом обставин чи за певною закономірністю, двері палати обережно відкрилися і

(невідома сила)

Мирослав повільно зайшов. Виглядав він як завжди чисто і охайно. Від вчорашньої розгубленості і невпевненості у собі не залишилося і сліду. Зараз перед Софією стояв жвавий, упевнений хлопець, який знав, що саме хоче отримати від цього життя і саме головне, вже отримує. Спокійним і рішучим кроком він наблизився до дівчини, що при його несподіваній появі легко йому посміхнулася. Це була не вимушена, щира посмішка, що йшла із глибини самого серця. Посмішка, що давала приємну, таку жадаючу надію на майбутнє, на продовження їх знайомства в більш інтимній, особистій атмосфері, якщо на це буде бажання їх обох.