"Ох, палєту-б! а то такий малюнок і забудеться", – каже барон Вехерн. – Значиться, він ще й з почуттям краси, може і мистець. Ясно, що буде наш.

У ночі принесли татари нові відомости про ціле розташування німецької кінноти, штаб якої стояв у якомусь татарському маєтку недалеко на захід від Мамут Султану.

Татари обіцяли, якщо до чого, провести сотні просто до німецьких нічлігів, так що й не почують...

Ранком 30-го, чекаючи на відповідь, їздив я з Вехерном у гори в напрямку Козмодем'янська, щоби переконати його тим, що це така місцевість, у якій нешвидко дати ради навіть і проти малих сил, а потім показував я нашу лікарню. Ранених було там досить. Коло них ходили татарські жінки, з яких одна, якась "титулована особа", здивувала Вехерна своєю французькою мовою.

Біля полудня прийшла відповідь і післанець до Кримського уряду, якийсь старшина, що зголосився до Вехерна, а від нього подався післанець до татар.

Відповідь не радісна: дають тільки єдину полекшу, не вантажитись у Сімферополі, а йти на Джанкой – решта без змін. Команданта Гордієнкінців із штабом кличуть негайно в штаб німецької кінноти для одержання наказів.

Вехерн просить почекати з від'їздом і шле донесення, повне похвал карности полку, та бере на себе відповідальність, що полк спокійно вийде з Криму, якщо задоволити його вимоги, у противному ж разі не уникнути важкої по місцевим умовам боротьби та даремного проливу крови. Відповідь шле німецьким старшиною, що був у татарів.

Татари повідомляють, що з ними ведуть розмови, що угода не виключена, але про наш полк ані словечка. У своїй відповіді вони настоюють на вільний шлях для нас.

Почекавши дещо, ми по нараді з Григоріївим приймаємо це рішення, яке при успісі може вплинути на цього закаменілого кавалерійського дивізіонера.

Заявляю Вехернові, що поїду у німецький штаб, щоби не було непорозумінь. Він стурбовано просить, щоби почекати, бо хоче поїхати зі мною, тому що не має кого післати. Але я, посміхаючись, заявляю, що мушу його залишити як заложника. "Під охороною Павлуші", –каже він. – "Ні, цілого полку, який вже вас покохав", – кажу я. – "І я його", – перебив Вехерн.

Від'їздимо. Григоріїв, я та старшина перекладчик, а з нами 4-ох татарів, яким наказую провести нас просто до штабу німецької дивізії, обминаючи сторожу.

Їдемо якимись проваллями, раз у раз злізаючи з коней та продираючись крізь гущавину, потім, розтягнувшись поодинцем, проскакуємо від хати до хати крізь якесь село, знову в гайок, переходим шосе і спускаємось у якийсь потічок під крутим беріжком, закритим кущами, де чекаємо на поворот одного з татарів, що виїхав уперед проти води цим потічком.

Вже вечеріло, коли повернувся розвідчик. Ідемо вгору потічком, розплюскуючи прудку воду, згинаючись проїздимо під якимсь горбатим містком та врешті через якийсь проломаний над річкою пліт в'їздимо в сад того двірка, в якому міститься німецький штаб. Один з татарів наслідує крик якогось птаха, а на цей знак з'являється татарин, слуга з цього двора. Ми, гайдамаки, спішуємось та йдемо доріжками саду, залишивши своїх коней під татарською охороною у кущах саду. Входимо якимись маленькими дверима і темним коридором, коло якихсь дверей татарин слуга каже – тут. Стукаємо, коротке "герейн" (4), і ми бачимо перед собою поважного генерала, який встав нам назустріч з трохи здивованим обличчам. Знимаємо шапки – нове здивовання, бо блискають три голені голови, дві з них з чорними за вухами оселедцями.

Голошу слухняно, що командант українського кінного полку являється на приказ, щоби вислухати побажання його ексцелєнції. Той здивовано каже, що барон Вехерн нічого не писав, що ми приїдемо, та чому це ми з'явились без попереднього повідомлення про наше прибуття. Відповідаємо, що дозволили собі об'їхати німецьку сторожу для скорочення часу, а свідчить, що ми є дійсно ті, ким себе голосимо, записка барона Вехерна, яку подаю при тому генералові.

Той читає та, взявши за голосник телефону, виясняє, що в штабі дійсно не знають про наш приїзд, а потім дуже спокійно просить сідати та починає розпитувати, чому ми не виконали того наказу, що дістали літаком і чи взагалі ми думаємо виходити з Криму.

Відповідаю з повною щирістю, що не міг вірити листовному наказові, бо підпис міг бути вимушений, а інструкції дуже з наказом розходились, та що полкові з суто полкових міркувань цілковито не розходиться, чи бути у Криму, чи їхати в якісь інші місця України, куди накажуть. Але наказ для нас наказом, а попередній наказ був, щоб за ніяку ціну не виходити з Криму без особисто підтвердженого наказу. Кажу також, що виключається хоч частинне розброєння полку, бо недовір'я ми не заслужили.

Генерал каже, що він має досить сили, щоби нас примусити виконати його наказ і питає, чи ми знаємо, якими силами він розпоряджає. Відповідаю: дві або три піших дивізії під орудою ґенерала Коша та дивізія кінноти. Новий запит: а в багнетах? Кажу – до 50 тисяч багнетів, 6 тисяч шабель, коло 70 легких, 12 кінних і 24 важких гармат. Ви скільки маєте? Кажу: кіннота крім татарсько-турецьких формувань має 880 шабель при 8 кулеметах та 4 гірських гарматах.

– "Так гадаєте, що можете нам протиділати?"

– "Так".

– "Це ж безглуздя!"

– "Ні – це виконання наказу".

До того докладаю панові генералові, що цей безглуздий спротив коштував би надто дорого німців, бо гайдамацтво зуміло би з'явитись без докладу, так як з'явилися ми і в такі місця, як от, і називаю ті села, де стоять полкові його штаби.

Довга павза, після якої ґенерал питає знову. Що ж ми хочемо? Відповідаю: можности виконати наказ до кінця та дістати через живу людину підтвердження листовного наказу, а потім права, якщо буде наказано, вийти з Криму як чесним воякам, а не натовпові бандитів... Нова павза, після якої ґенерал каже, вже з розясненим обличчам: "Хай буде по вашому! пішлю депешу до Джанкоя, там, здається, ще дехто з українців залишився, а потім підете під відповідальністю барона Вехерна, який буде вашим єдиним конвоєм. Згода?" – "Дуже дякую".

Питає: як скоро можу почати марш. Кажу, що за три дні після підтвердження наказу, бо гайдамацтво, з'являючись опорою татарських військ, розкинене від Севастополя аж до шосе на Алушту у важкій для пересування гірській місцевості.

Закінчуючи розмову, питаю, як буде з кримськими татарськими військами, з якими нас в'яже моральний обов'язок. Ґенерал з'ясовує, що не маємо чого турбуватись, бо з ними хутко буде підписана умова. "У вас зворушлива приязнь", – каже ґенерал. – Я відповідаю, що це зрозуміло, бо ми в однаковісінькому становищі.

Ґенерал викликає начальника штабу, який з'являється злий і невдоволений, та дістає наказ написати відповідне доручення баронові Вехернові і телеґраму до Джанкоя.

Прощаючись, попросив я у ґенерала старшину чи вояка, щоби провів через сторожу, бо шлях "без докладу" довгий та турботний.

Доручення готове, татари поприводили коней, німецький старшина і два вояки їдуть попереду, і ми без перешкод коло полуночі вже дома в аулі. Входимо в нашу кімнату: покотом сплять штабні і витягнувшись на лаві сплять господарі, а на другій, лежучи, очевидячки лишень дрімає, вдягнутий барон Вехерн, бо зачувши наш вхід, сідає та стрівожено питає: "Ну, що?" Німецький старшина передає йому пакет, той читає та з проясненим обличчам каже: "Так, усе в порядку, хвалити Бога". Видко, що "старий дядько", як його прозвали гайдамаки, – остаточно наш.

Біля полудня приїхав з Джанкоя автом гайдамака з нашого автовідділу, привіз депешу під Натіїва про вихід з Криму та повідомив, що дійсно уся піхота наша вже виїхала з Криму, та що лишень держиться наш автовідділ, підсилений охороною з господарчого ешелону, яку надіслав ріжними потягами Корніяш. Останній прислав донесення, що його задержали німці у Мелітополі, так як і 50 їздців, яких вислано з маршової півсотні в Полтаві, – що він шле на підтримку полку пішаків, з яких кожний має провезти чи то пару гарматних стрілен, чи стрічку кулеметну чи скриньку ручних набоїв. Вершники обслугують командантуру Мелітополя. Писав, наші донесення через нього проходять і висилаються взад.