Короткою промовою вітає лаву німецький сідоусий командант, бажаючи від імени німецької кінноти відроджуючійся українській кінноті досягнути високої мілітарної кваліфікації.

На його прохання промову перекладає наш перекладник, і після цього Едлєр фон Донау повертається до мене і каже: "А Вас, пане полковнику, прохаю, дозвольте приняти від старого орла його бойову шаблю, яка була в боях на Марні і під Молодечною. Хай вона буде молодому орлові не тільки пам'яткою, але і благословенням", і з тими словами бере він від одного зі своїх старшин довгий палаш у металевій піхві і дає мені, високо підносячи його держак з великою старовинного типу ґардою, який мусить закривати цілу руку, так високо, що нібито справді благословляв ним мене як хрестом.

Беру цей подарунок, правду кажучи, трохи схвильовано, бо розумію, що значить він для цього сідовусого вояка, очевидно, вояка не лише з фаху, але й з діда прадіда.

Не знаю, чи зістався старий вояка ще в живих, але його палаш з написом його прізвища заховав я в Києві та мабуть, що не попаде він до невідповідних рук, аж поки не знайде місця в якомусь музею України.

Передавши свій подарунок, круто завертає весь німецький штаб і від'їздить до своїх. У руках німецького команданта блискає ясним сяйвом козацький клинок і у відповідь йому тьмяно виблискують виняті з піхвів шаблі в мурі німецької кінноти та здрігаються і витягаються як струни до білих хмар списи з прапорцями.

Командую і я, і у відповідь блискають в прорвавшомуся крізь хмаринки соняшному сяйві гайдамацькі шаблі, перед якими непевно мигтить у руках команданта подарунок.

Ще блиск козацької шаблі над морем залізних шоломів та лісом спис і залізний мур рухає трухом у напрямі до нас. Дуднить старий шлях як надсуваюча буря і як далекий грім гуркотять гармати.

Едлєр фон Донау стає з декількома вершниками свойого штабу коло мене і з виразом гордощів за своїх дивиться на проходячі лави.

Йдуть, як йде "важка кіннота". Тісно – "коліно об коліно" – однаково, рівно, прямовісно пропливають списи, однаковісенько повернуті до нас обличя в насунутих залізних шоломах видаються в цій сунучій масі якимись теж однаковими. Гремлять по дві рядом гармати і гуркіт їх так імпонуюче підходить до нього малюнку: людського згуртування, де всі змонтовані в одно страшним молотом військового впоряду та мертвячої карности.

Мимоволі кидаю погляд на Гордієнківські лави: повівають ріжнокольорові шлики на молодецьких заломлених решетилівських шапках, блищать ясним сяйвом видобуті шаблі, нетерпляче б'ють копитами вичищені аж до блеску коні, яких ледви вдержують в рядах козаки; на суворих вусатих і безусих обличах застиг вираз впертости та визову супроти того, що ось тут непереможною здається силою суне попри нас.

А німці все йдуть та йдуть, і чомусь мені починає згучати в ухах та пісня, що співала, проходячи попри наш штаб, та німецька сотня, яку згаратали Вареник та Бас: "Весело на війні ми йдем! Від далеких французьких ланів до суворих російських пісків і болот ми несем на шаблях перемогу! О Германіє! Твої сини достойні Тебе. О Германіє! Ти для нас все і надія наша, і провідна зоря, о Германіє!

Гудять громи гармат над Марною і тремтить Париж жахом"!..

Пройшли нарешті. Едлєр фон Донау хоче познайомитись зі старшинським складом полку. Викликаю вперед старшину і представляю по черзі. Увага німецького команданта спиняється на прізвищі барона Штакельберґа, якому він каже, що він дуже радий познайомитися з представником такого старого лицарського ливонського роду та що присутність його в рядах українських військ є доказом правдивости українських змагань.

Вижу по обличі, що командантові 3-ої гайдамацької сотні не дуже то й подобається цей комплімент, і він раптом просить мене, щоби я казав перекласти йому те, що сказав пан генерал. Перекладчик перекладає та я спостерігаю здивовання на обличі німця. Вислухавши уважно перекладу, відповідає він також через перекладчика, що він дуже дякує за високу оцінку його дійсно старовинного роду та пояснює, що відповідав по українськи, бо це його "рідна" мова.

Після представлення старшини, просив мене Едлєр фон Донау вияснити йому, до кого має німецька команда звертатися з питаннями економічного змісту. Вияснюю, що це справа місцевого самоврядування, до якого і виряжається негайно одного із німецьких старшин з перекладчиком від гайдамаків. Ще того ж вечера мав я нагоду переконатися, що завдяки повній зорґанізованности мійської ради німці з нею числилися та повздержувались від всяких реквізіцій.

Так вже цілком по діловому закінчилася наша парадна зустріч із німцями, а потім поїхав полк у повному складі віддати останню пошану траґічно загинувшому командантові міста Хорола від Центральної Ради.

На невеликій в розмірах площі перед старою церквою, де вирядився полк, гурти людей, які вітають нас, знімаючи шапки. Між ними кидається у вічі ґрупа сільських парубків і дядьків, які якось осторонь від усіх держаться та з нашим приходом швидко відходять до церкви.

У церкві, куди увійшла почесна сторожа до труни від Гайдамацтва, повно народу. То вже почалася відправа. Чимало тут людей, а то з ріжних верств населення. Плачуть, чим підтверджується заява мійського самоврядування про значну популярність покійного.

Та ґрупа селян, на яку звернув я увагу ще на площі, трималася і тутки в церкві якось зокрема, просунувшись через натовп аж до самого крилоса.

Панахида скоро підходила до кінця і нарешті на руках присутніх винесено труну, причому знову можна було спостерегти, що від цеї окремої ґрупи до труни взялося так зі двох хлопців, труну перенесено на віз, прикрашений зеленню. Полк віддав пошану і труну повезли нерівною дорогою вгору на цвинтар. За труною йшла юрба народу, попереду якої коло самої труни вся в сльозах йшла ця старенька добродійка, що була в нас, дружина небіжчика.

За труною пішла і Гордієнківська лава. Коли ми дійшли до цвинтаря, наші хлопці позлізали з коней, одні взялися знімати труну, а другі лаштувались до віддання останнього почесного стрілу покійному, який хоч і не від кулі в бою загинув, але за нашу таки справу.

Труну прощали промовами представники ріжних організацій міста, пан отець і командант Гордієнківців, який сказав, що Гайдамацтво не лише свого полковника ховає, та віддає пошану цій труні, але і тому, що згинув за волю українську, в ім'я якої ми йдемо на боротьбу, наражаючи своє життя. За ним промовляв ще один зі селян тої цікавої ґрупи, сказавши щось неясне, мовляв, ми у цій смерти невинні та коли б наша воля, покійний би жив і далі.

Потім спускають труну в могилу, тріскають тричі крісові сальви, тричі гуркає та гайдамацька гармата, віддаючи пошану, а у відгомін їй за скілька хвилин у тій тишині, що залігла, поки засипували гріб, відізвались далекі крісові постріли та гупнув далекий гарматний стріл там, за Хоролом на сході. Очевидячки, німці стрінулися з Вареником та Басом, бо ледви чи вони змогли би дігнати відходячих москалів.

Шкода хлопців – не подужати їм німців, тільки даремно наложать головами, прикриваючи відступ чужинецьких військ.

Невгомонний Ковбасенко, що зумів якось вмішатись у юрбу, підскочив до мене з повідомленням: "Батьку! аж ось ці селяни, що труну несли та від яких говорив один промовець, це Баса партизани, кажуть у лодках переплили, щоби останню пошану полковникові віддати". Добре, треба їх попередити, що москалі безнадійно відступають, що німців завелика сила та що такий сепаратний спротив вийде лише на шкоду цілому селянству, на якому німці за це пімстяться.

Цю місію бере на себе Ковбасенко та швидко бачу його вже в гарячій розмові з двома із тих селян, що проходжуються між могилами.

Полк вертав на свої помешкання та в штабі дістає рішучий наказ отамана Натіїва якнайскорше вирушити далі на Полтаву, обов'язково переганяючи німців і обов'язково увійти в Полтаву перед німцями, разом із тим писалося, що в штабі здивовані, чому я застряг у Хоролі.