Ось і червоніє небо перед нами і на ньому видно сілуети перших будівель міста, між якими марою чорніє тюрма, цей постійний символ влади та права Росії.

У тому напрямі чутно недоладну стрілянину, викрики – знову стріли і тихне.

Ось гонить конем гайдамака і голосить: "чеку" нечайним наскоком знищено; може дехто і втік; 3-тя сотня вже господарює в місті.

З першими промінями в'їздимо в місто. Місто немовби вимерло. Усюди тихо, безлюдно, порожньо, – навіть пси якось не гавкають.

Відразу стає зрозумілим, чому: крім нагих трупів під в'язницею, поруч щойно збудованого собора, стоять сперті до стіни два трупи мужеський і жіночий, без нитки вбрання і з прорізами між ребрами, так що на них нібито мальовані чорними смугами запеченої крови кістяки. Досить, не буду передавати дальших детайлів полового садизму.

На ступінях собору сидить людина в салдацькій одежі з жовто-блакитними стрічками на рукавах, поли плаща долом цілі в крові. Це теж мерлець, з якого випороли всі внутренности та випхали сіном, неначе якого чучела. В правій щоці мерця зашпилиний значок, ось той невдалий значок з Архистратигом Михайлом і написом на другому боці: "Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського народу: Михайло Грушевський в першім році свободи України".

Це, вибачте, вже не революція, не нищення ворога, в ім'я законів клясової боротьби, це вже хтозна що – Азіятчина! А скільки її доводилося зустрічати; і не тільки у большевиків...

Гайдамацькі стежі проходять вулицями міста. Тріскають по них стріли. Це в спішному порядкові відходять вчорашні господарі, і декілька їх попадає в полон.

Висипані наші розвіди на південь натикаються на йдучу до міста пішу ворожу сторожу, яка спиняється і нерішучо крутиться на однім місці – то вперед то взад.

Серед ранньої тиші мертвого міста чути далеко крісові постріли і раптом, з півдня, разом із вітром, що гонить отари білих і сірих хмар, долітає гук сальви 4-ох гармат, що нагло переходить у рев, і стихає.

Ворожа піша сторожа спиняється і починає окопуватись. Міст через річку Хорол заняли наші, але стежі напереді зустріли вогонь людей в селянських свитках, очевидячки, що це той Бас і Вареник.

Нарешті починає і місто давати познаки життя. Першими з'являються на світ Божий німці. Це справжні німці у військових одягах: військові полонені, які були тут на роботах.

Їм, як вони самі казали, найменше загрожували репресії "Чека", а тому вони перші і ризикнули піти на розвіди.

Через цих німців поінформували ми населення про нашу "неаґресію" і вкінці почали відкриватися крамниці та почали виходити мешканці. Але нам було надзвичайно важко дати собі раду. Ми не мали змоги виділити значніших сил для порядкування в місті, а до того це порядкування без співпраці місцевих людей було майже неможливим. Ось, наприклад, стежа Гордієнківців захопила якусь ватагу на гарячому вчинку, причому одного, який ставав опором, застрілено на місці, а з трьох арештованих було двох москалів і один лотиш; далі на заяву німців витягли наші хлопці якогось китайця, що влаштувався як тимчасовий муж у якоїсь громадянки, стероризувавши її зброєю. Всему тому можна було б запобігти доволі скоро, але при допомозі місцевої влади, та її не було, а при всякім відвороті, навіть і правильної армії, бувають бешкети від непевного елементу, що залишається позаду і якого і не відріжнить у масах населення.

Нарешті винайшли ми одного з членів демократичної пореволюційної Ради Міста та запропонували йому зібрати своїх членів і почати урядування.

Він перелякався страшенно і запитав, яка ситуація на фронті, чи не повернуться большевики.

Звичайно, я й сам не знав ще тоді як буде, а тому заявив йому, що це нібито робиться тільки на те, щоби організовано зустрінути німців і не дати їм приводу до реквізіцій по методам війни. "Але"... – сказав член Ради Міста – "це ж неможливо!.. Ви ж бачили отих під церквою? Ось той військовий, це старенький собі демісіонований полковник, який тут учителював. Уся його вина, що ми його як просвітянина намовили, щоби став комендантом міста від Центральної Ради, бо це була людина культурна, популярна, не шовініст, словом свій і розумний. Ви ж бачили, як його живцем спрепарували. А тих двоє нещасних за те, що колись якусь там маніфестацію улаштовували..."

Довго ми умовлялися та нарешті як він, так інші члени ради згодилися урядувати, тільки під загрозою зброї, під примусом, який їх, мовляв, позбавить відповідальности перед тими, що відійшли, і тими, що можуть ще прийти.

Мушу зазначити, що такого терору, як у Хоролі, не бачив я більше ніде на свойому довгому шляху по Україні.

Як би то не було, а таки гайдамаки мусіли піти по адресах, заподаних тими самими, що їх "примушувалось", та привели владу під баґнетами до ратуша (думи), де командант полку в умовленій вже наперед формі наказав почати урядування.

Одночасно з тим прибігли до штабу представники місцевого відділу "казнайчества" (державного скарбу) та просили, щоби я забрав усю готівку "українських карбованців, у купюрах по сто, Центральної Ради, бо вони дотепер її переховували, побоюючись репресій за українські гроші", очевидячки як теж контрреволюційні, і тому вони тепер раді б їх віддати тому, хто візьме "в законний спосіб", тобто на військову вимогу і за поквітованням. І вимога була вже написана, навіть "контрреволюційною", тобто українською мовою, лише прибити печатку та підписатись. І так ми ненадійно стали власниками майже 90 тисячного капіталу в грошах Центральної Ради. До того і "чека" залишила нам дарунок, так коло 15 тисяч та цілий віз чудових, чорних решетилівських смушків.

Мійська Управа від них відхрещувалась, кажучи, що цю "військову здобичу" привезли москалі зі собою.

І гаразд. Я змобілізував всіх шапочників в Хоролі та дав робити однакові шапки для цілого полку, включаючи і гармашів, бо мені, правду кажучи, набридли ці чорні патлаті папахи, як ті воронячі гнізда, і це ріжноманітне накриття голов бувшої російської армії, яке робило полк подібним з вигляду до тих "даточних людей" чи "лянд-штурмаків" ополченців.

Вже на другий день, коли ми зустрілися з німцями, полк парадував у новісенькнх чорних смушкових і то решетилівських шапках зі шликами і дармовисами та красками по сотнях: малинова – 1, світло-червона – 2, темно-зелена – 4 сотня, 3-та сотня залишила свої сірі смушки і жовтий шлик. Скорострільні були з чорними, гармаші з темно-червоними шликами – зв'язкові і штаб – малиновий, але з золотими дармовисами.

Нарешті з'явилися біля полудня і німецькі кавалеристи, до яких я післав вже давно зв'язкових.

По молодецьки з піснями в'їхала в Хорол ціла їх сотня, і ми вперше почули нову німецьку пісню про бої з французами та москалями.

У штаб зголосився за інформаціями командант, очайдух по вигляді, який не робив собі нічого з мого попередження, що на східньому березі річки Хоролу не все гаразд, і самовпевнено заявив, що він рішучо піде вперед. Та за яких три годині сотня панічно завернула, везучи на возі свойого команданта і ще декілька вбитих та ранених. Німці заявили, що майже неможливо воювати з таким невловимим й невідомим ворогом, якого там зустріли: "Женеш – кажуть – когось, доженеш до села – нікого немає, а за хвильку знову розстрільні в новому напрямі, які також невідомо куди зникають".

Ось тобі і Бас, дійсно не хто-будь!

Між тим бій, що йшов на південному заході, змовк, і ті ворожі сторожі, що були перед нами, почали відходити в напрямку на Веселий Поділ, куди, по відомостям, які назбиралося телефоном, зосереджується все, що не змогло пробитись на Ромодан і звідкіля можлива нова спроба удару на ст. Хорол.

У штаб полку почали з'являтися ріжні люди: прийшов якийсь сотник російської служби, прізвище його, на жаль, забув, хоч і був він у мене зо два місяці в полку та, заявившись українцем, запропонував доставити для потреб полку автотранспорт в кількости трьох вантажних авт, два легких і декілька мотоциклів, які він вивантажив, вертаючись з фронту в Ромодані і які находяться в околицях Хоролу з винятими і захованими маґнетами. І дійсно, за годину вже перед штабом стояв Форд і мотоцикліст.