Не поспішаючи, хоч і як посвистують кулі в старих валах, злазить він з коня і, прив'язавши його в закриттю коло хати, підходить з докладом: "Набоїв немає, нашого господарського ешелону можна надіятись кожної хвилини, до полку йде поміч – сотня Дорошенківців, один віз крісових набоїв, із-за Сули має підійти німецька піхота. Тих чотирьох полонених – продовжує похмуро Андрієнко – приєднав я до Григорієва, озброївши їх крісами від наших забитих та тяжко ранених. Я привів їх назад зі штабу дивізії, бо всіх полонених передають німцям, а ці наші дурні йшли проти нас, тому що ми за німців панів і буржуазію, але я їм дорогою все з'ясував, так що вони вже тепер добре стріляють отих червонолямпасників".

Андрієнко присів втомлений край старого валу, де притулився штаб, подивився на цей вал і похмурно каже: "Так, батьку отамане! Тут теж колись козаки запорожські вмирали, а проти них, "вірні як собаки" ворогові, реєстрові козаки бились, а тепер хто його знає, хто з нас реєстровий, чи ми, чи ті, що там... Нам Скалозуб з "низу" Сулою не пливе з товариством на поміч, а німці із-за Сули, мабуть, прийдуть, але й ті з чужими проти нас б'ються... Лобода крівавився тут проти панів за простий люд, а ми... От у Натіїва в штабі я тепер усіх лубенських панів застав, як у себе дома, а там на горі (показуючи рукою на "Види") підпанки дивляться. Ох, коби скорше свою державу збудувати, свою владу настановити"...

І дійсно, на "Видах" аж чорніло від цікавих. А скільки там було здорових мужів, що добре вміли кріс в руках держати. Між тим розвивався обхід і з півночі, зліва охвачена 4-та сотня не видержує і загинає ліве крило назад, відкриваючи тим способом міст, по якому єдиному можна було перевести взад коні, бо годі думати перепровадити їх в брід через потік, береги якого так розмокли, що ледви може перебристи людина. Ясно, що не буде можна використати коней, ані для атаки, ані для маневру. Треба було їх просто рятувати з тої небезпеки, якою став лівий беріг потока в околиці хуторів Солоницьких, отже, і потягнулись наші коні по п'ять, по шість на одного коновода, через міст до села Солониці, де коноводи мали поставити їх на припонах, а самі мали скріпити солоницьку залогу, забезпечуючи наше праве крило.

Це був останній час, бо незабаром кулі почали бити по мостових дошках.

У цей мент через міст перебігає декілька людей до штабу, а більший гурток озброєних прилягає за насипом, по якому йде шлях на тому березі.

Це спішить допомога – сотня Дорошенківців. Вона, як і всі наші "сотні" того часу, в силі заледви 43 крісів, але з одним "Максимом".

Командант сотні, зголошуючи своє прибуття, ставить мені офіційне запитання: "Пане полковнику, а хто перед Вашим полком? Якщо це чехо-словацькі легіони, то наш полк рішуче постановив з ними не битись і сотня не може вас піддержати". Діставши відповідь, що перед нами не чехи, сотня пішла на ліве наше крило для піддержання 4-ої сотні та почала звільна відсувати ворожу лаву.

Підійшов і віз з набоями та з його прибуттям змагається стрілянина, але ситуація не кращає, бо на правому крилі все густіше скуплюються "червонолямпасники" з донецьких полків і густіше летять звідтам кулі.

Шеста година по пол., а на гармату тільки по 4 набої... Погано. І як довго тягнеться цей весняний вечір! Як дуже хочеться, щоби скорше згасли оці скісні проміні сонця, що падуть із того берега Сули, граючи блесками на копулі собора в Лубнах й на поверхні ставків між Солоницею та хуторами, що хвилюються дрібними хвилинками, ніби тремтять від попадаючих у них куль.

Стрілянина на правім крилі раптом переходить у страшний клекіт ніби кипіння. В боці села Солониці бухкають чергою три гарматні стріли – останні набої, – тріскочуть скоростріли, і наші пішаки щось дуже починають примінюватись до місцевости, очевидячки не витримуючи вогню.

Все, що ще залишилося озброєного в штабі, біжить туди, і Андрієнко, вимахуючи крісом, починає переконувати хлопців, щоби вони держались та не соромили старих валів, не плямили славної пам'яти. На цей раз ворожа лава не могла піднестись, головно задля бокового вогню "Партизана", але ясно, що перевага вогню по тамтім боці. Наближається кріза і якщо прорвуть тут, то не можна буде відступити 2-ій сотні, а врешті доведеться відходити в надзвичайно тяжких умовах через багнисті береги потока.

У цей рішучий мент бачимо, як по дорозі зі села Солониці висувається лава в сталевих важких шоломах, і попавши під далекі перелітні кулі, розгортається в розстрільні одна за одною по обидвох боках шляху та починає посуватися до моста. Йде щонайменше 300 боєвиків, більше чим цілий бойовий склад Гордієнківців. Не доходячи кількадесять кроків до потока, обидві лави залягли, а від них відокремився гурток, що бігом пустився до валів. Це був німецький молодий ще "гавптман" (сотник) та декілька вояків.

Він сповістив, що прийшов з двома сотнями на допомогу українській кінноті. Ми почали з ним роздивляти місцевість та вирішувати, що його сотням робити. Моя гадка була, що треба їх спрямувати до хутора з вітряками та звідтам притиснути все, що скупчилося повз Сули до води і забрати в полон. Німець був тої думки, щоби натиснути на ті крила ворога, що нас обходили, і розігнути цю підкову, яка нас обхоплювала.

Поки ми розмовляли, знову знялася стрілянина, тим разом проти 3-ої сотні, і раптом від Лубнів бухнув гарматний вистріл, а повільний зойк стрільна, яким співають набої коротких гармат (гавбиць), закінчився вибухом, але малого калібру, недалеко валів так влучно, що кулі сипнули в саму середину валів.

"Мабуть, це ваші, – кажу німцеві, – бо російських гармат коротких з малими калібрами нема".

– "Не може бути, – відповідає німець, – це, певно, десь прорив чи відійшли на лівому крилі".

Другий вистріл та вибух перериває нашу розмову. Головка шрапнелі фуркаючи чіркає по стінці хати і падає близенько, так що досить нахилитися, щоб її підняти. Показую її німцеві та звертаю його увагу на німецький напис і клейма, які вже не лишають ніякого сумніву, від кого цей ще гарячий гостинець.

Ще чотири стрільна нараз задиміли над валами, ніби градом обсипуючи все, притискаючи нас всіх до окопів. Німець лається і на його наказ один з вояків розгортає чорно-жовтий прапорець.

"Ті баварці ніколи не розвідають добре, – каже німець, – це стріляють наші кінні гавбиці".

Павза, а за хвилину новий розрив вже над розстрільними нашої третьої сотні. Маєш, це ще ліпше. Німецький вояк теж з прапорцем біжить до 3-ої сотні, але рій куль прижимає його до землі і він вже повзе вперед. Та, на щастя, наші гармаші по наказу Алмазова вистрілюють останні два набої з тої гарматки, що тулиться коло самої розстрільної 3-ої сотні, вказуючи своїми низькими розривами ціль, і наступні черги німецьких стрілів вже вибухають там, де треба. Німець нарешті згодився вдарити на ліве крило обходячих груп, що були проти Гордієнківців, відкинути їх і притиснути до Сули. Плян незлий, але надзвичайно довгий і міг дати повну можливість відвороту для "Донецьких відділів". Але німець рішучо не погоджувався на більш рішучу акцію.

Наладнавши зв'язок зі своєю артилерією і витративши чимало часу на методичну підготовку, пішли німці в наступ. Підтримані нашим "Партизаном", вони швидко примусили праве вороже крило змінити обхват і самі почали його заходити, врешті зігнали з поля все те, що було на північ від шляху на Хорол. Але сонішко, яке так не поспішало до цього часу, зникло за крутим високим берегом Сули, який на зачервонілому небі різко відокремлювався обрисами своїх дерев, Лубенських будинків, насипом старої фортеці Яреми Вишневецького і чорніючими від цікавих глядачів "Видами", а далі сірі присмерки зі смугами туману із ярів почали затоплювати хати, дерева і далечінь. Стихала стрілянина, стихав весь галас і шум бою.

Німці спинили наступ. Тільки тріскали ще поодинокі вистріли, але не чутні були ті згуки, які так вражали та били по нервах після боїв у світовій війні: не стогнало, не скаржилося стихаюче поле стоголосим голосінням ранених, шумів тільки гамір на великому шляхові та гомоніло десь по там-тому боці Сули, де, мабуть, мітінґували "Донецькі".