При цій нагоді цікаво зазначити становище Чехів і відношення до них нашої людности.

Чеських військ було дуже багато, вони були дуже добре впорядковані, мали гарну дисципліну і могли бути рішаючим чинником, але всі вони трималися більш як невтрально, коли почалася довкола них боротьба. Що правда, треба зазначити, що ані чеські відділи, ані їх командування не мали майже жадного впливу на українську людність і на них орієнтувалась лише зрусифікована, чи російська інтеліґенція, як на вірних спільників Антанти. В той час, коли кожний, бодай невеличкий, але з ідейним провідником на чолі український збройний відділ, якого вислано на село з метою охорони якогось державного майна, зараз, як це я вже зазначив ранійше, перетворювавсь в осередок порядку культурного та політичного життя в місці свого розташування, у той час чеський відділ, висланий з тою же метою, був лише чужою для села вартою, присутність якої терпіли та проти якої не ставились ворожо лише настільки, наскільки ця охорона зуміла держати суто льояльний тон. А проте чеські збройні відділи мали значно інтелігентнійший та більш розвинений соціяльно і свідомійший склад, як наш.

Джерел цього явища, як і байдужої невтральности, треба, на мою думку, шукати не лише в приписах і вказівках політичного чеського проводу, який весь час настоював на невтральности. Їх треба шукати і в тій прірві, яка істнувала між поглядами на соціяльні та національні проблеми у рядовиків легіонерів і дрібної чеської старшини та між військовим проводом, що на більш визначних посадах був обсаджений або російськими старшинами старших ранґ, або Чехами, яких обібрав російський царський уряд чи тимчасовий буржуазний.

Отже, це реакційне керування було би не від того, щоби баґнетами чеського легіонера допомогти тим, які забезпечували єдність і порядок Росії; але чеський легіонер не дуже хотів цього. Навіть в Сибірі, при більше несприятливих умовах, коли чеських лєґіонерів таки вдалося втягнути в авантуру адмірала Колчака, то між чеськими відділами почався той же соціяльний розклад, який прогнав із рядів, у більшій чи меншій мірі, бодай чи не всі війська учасників світової війни.

Цей соціяльний розклад причинився до того, що з Колчаком лишився лише сам ґенерал Гайда, але й того вигнав Колчак за большевизм.

Не від того були ці російські і москвофільські проводирі, щоби чеськими баґнетами ліквідувати "австро-німецьку вигадку" – Україну, але легіонери ставились до цієї справи так нехітно навіть тоді, коли ми вже йшли у спілці з Німцями; значить ми проти цих лєґіонерів, вони продовжували держатись невтрально, бодай у відношенні до нас, Гордієнківців, що йшли деякий час в тісному контакті, а така чеська невтральність межувала з парадоксальним дивоглядом.

Були випадки, коли ми, "невільні спільники, небажаних друзів", чи пак: ті, що мусіли би поміж собою ворогувати, ночували в одному і тому же селі, по доброму вирішуючи, яку вулицю кому заняти.

Моє твердження відносно настроїв російського командування чеських легіонерів базую на численних моїх спостереженнях та розмовах, із яких найбільше яскравою була хвилева моя розмова з ґенералом Дітріксом, начальником штабу у генерала Шокорева, – команданта чеського корпусу.

З генералом Дітріксом, який мене знав ще із співпраці в штабі Київської Військової Округи, зустрінулися ми випадково в Житомирі в готелі, і він, довідавшись, що я командую кінним українським полком, докоряв мені, кажучи: що коли я не міг витримати "товариського безладдя" в російській армії, то повинен був іти бодай до тих "інородців", які не шматують Росії та вірні, хоч не законному російському Урядові, то бодай обов'язкові Росії до її спільників.

Як би то не було, а в Житомирі був вир – людей, подій і політичної гри, так, що навіть у самім Київі, в часі найзавзятійшої в ньому боротьби, я не бачив так безнадійно дезорієнтованих людей, як оці "обивателі" Житомира.

Вони боялися приходу Німців, а ще більше боялися російських большевиків, боялися, що підуть Чехи, а ще гірше, що присутність Чехів викличе бої в Житомирі. Мріяли про російські установчі збори, а одночасно боялися, що зникне влада Центральної Ради, з якою вони зв'язували сякий-такий лад і спокій.

Вся ця здезорієнтованість виявлялася в розмовах, невиразній поведінці, нервовості, а при цьому місто жило горячковим темпом "гандлю" та спекуляції, викликаної присутністю мас війська та його потребами, взагалі збільшеним темпом життя прифронтового центру.

Осібно нервувалось жидівство, яке намагалося догодити всім і балакало мовами тих, хто до них звертався, калічучи ці мови до непізнання. Лише невеличкий гурток Українців Житомирян працював самовпевнено та з відданням.

На другий день у штабі Загону перейшло рішення спробувати пробитися попри Бердичів та крізь нього піти вже назустріч тим українським Січовим Стрільцям, які мали нібито наступати нам на допомогу. Під вечір мали вирушити наші піші ешелони в напрямку на Кодню, де мали завантажитись і наступати на Бердичів, за ними мали виїхати Гордієнківці, вивантажитись у Кодні та зробити наскок на залізницю Фастів-Бердичів, щоби її зіпсувати та тим викликати заколот на ворожих задах, а головно не дати змоги підвезти допомоги з боку Муравйова, якого відділи нам були найбільш небезпечні, з огляду на їх ліпшу дисципліну і боєздатність.

Піхота вирушала ешелон за ешелоном і небавком далекий гук гармат зазначив, що вона вже у контакті з ворогом, який, як виявилось, уже заняв Кодню.

Ми чекали своєї черги, а я дістав в штабі Загону останні розпорядження, при яких віддачі підполковник Балецький висловив думку, що тоді досить мене вразила. Він сказав: "Єдиний наш рятунок в якнайскоршому розкладі російсько-німецького фронту, який кожний, хто не хоче панування большевиків, мусить всіма способами розкладати". Я тоді не спитав його, хто це ті "ми", що мусять рятувати розклад фронту, лишень пригадав, що з російської старшини першими дезертирували найреакційнійші елементи.

Ще не вирушив я з полком, як з Житомира попередили нас Чехи, щоби ми перебирали охорону складів, бо по їх звісткам уже підписаний мир з Німцями, які перейшли в наступ з метою окупації України. Звістка дика, нельоґічна, але на підставі неї Чехи вирушали на схід, на Київ. У дві години після цього почали Чехи сотня за сотнею, курінь за курінем, батерія за батерією переходити міст, що був над залізницею, якраз попри стацію, де стояли наші ешелони.

Мимоволі зрадів я, що Чехи так коректно нейтральні, бо ми не мали і п'ятої частини їх складу та були надзвичайно погано забезпечені технічно та ще зв'язані війною з тим, до якого, просто кажучи, відходили Чехи.

Коректність чеського командування була така, що ґенерал Дітрікс склав візиту ґенералові Присовському, одначе, як мені оповідали, під час цієї візити підкреслював, що він вітав генерала Присовського не як верховода українських збройних сил, але як російського генерала.

Нарешті в ночі вирушили Гордієнківці та, вивантажившись на стації Кодня, в ночі пішли в напрямку на стацію Бровки. У Кодні збиралася наступати на схід чета Чехів, яка вартувала залізницю. За цим селом вже під рано зустріли ми також чеський відділ, який поспішав з боку Бердичева та повідомив нас, що російські війська в масах відходять обома боками залізниці на Київ і що коло Бердичева чути бій. Ми гадали, що це наші б'ються в напрямку від Кодні.

Давши в день лише трохи відпочити у Білопіллі коням, які були дуже стомлені поганою дорогою, ледом та голою землею та тонучим снігом, погнали ми далі і в ночі дійшли до села П'ятигірки, про яке я вже оповідав. Трохи там відпочивши та покинувши з невеличкою вартою всі зайві вози, а навіть деякі скрині з набоями, пішли ми далі і ледви почало благословитись на світ, уже були біля залізниці, пройшовши за добу яких сто кільометрів поганої дороги.

Невеличкий перестанок Бровки, самітний серед поля, місток півтора сажнів довжини в п'ятсот кроках від неї, шлях обсаджений густо ялинками в один ряд з кожного боку, невеличкий хутір 200-300 кроків від шляху та містка.