Залишивши цього "начальника відтинку", пішов я зі своїми гайдамаками, які тягнули взяті скоростріли, один з розбитим панцирною кулею щитом, до штабу довідатись – хто мав держати відтинок.
У штабі страшна метушня, збирають папери, всі бігають озброєні, сам командант з пистолею в руках ладнає писарів штабу, в той час коли в 150 кроках від штабу жде спокійно наказу 300 фронтовиків.
Паніку вчинили Вільні Козаки, які доповіли, що Державний Банк взяли арсенальці, на бік яких перейшли українські частини, а в штабі думали, що це Гордієнківці.
Моє прибуття вияснило непорозуміння, але тільки після довгих пертрактацій зі штабом Вільного Козацтва та з Військовим Секретаріятом удалося мені добитися того, щоби на відтинку, який доручено полкові, не було жадних озброєних відділів інших формацій. Також до вечора остаточно вичистили ми відтинок, від своїх і від чужих, обсадивши і Державний Банк і краї рова, що відділював будинки Арсеналу та взагалі стару твердиню від тієї частини Києва, яка звалася "Липками". Ми увійшли в зв'язок і з Богданівцями, і тутки я особисто мав змогу переконатись, у яких жахливих, тяжких обставинах вів боротьбу цей полк.
Одначе не можна було сказати, що ми були цілковито господарями свойого району. Бо в ночі, коли я пішов перевірювати свої варти та почав балакати з одним вартовим, який стояв між Державним Банком та "Апольльом", значиться позаду лінії, нас обстрілював хтось із будинку "Гінзбурга" (найвищий будинок у Київі) [26] зі скоростріла. Після короткої перестрілки скоростріл замовк, а на ранок ми знайшли його, покинутого в калюжі крови на бальконі п'ятого поверха порожнього помешкання. Тої ж ночі наша стежа мала перестрілку з кимось, що стріляв зі садочку, майже проти самого Державного Банку.
В ночі захопили большевики водопроводну стацію на Подолі та відібрали Києву воду та світло. Якби не природні криниці в театрі на Мерингівській та Миколаївській і в пивниці одного з будинків, так нічим було би напувати коней.
Цілий день Гордієнківці перестрілювались з Арсеналом, причому найтяще було тим, хто був у залозі Школи Сліпців, бо доводилося під вогнем тягати воду через вулицю з криниці і не тільки для себе, але й для сліпих бідолах, які ані самі не могли дати собі ради, ані не могли їм допомогти сестри жалібниці.
У невпинній боротьбі пощастило нам збити усі сторожі арсенальців на шосе вздовж Дніпра, добитися до ланцюгового мосту [27] та вислати стежі поза нього. Тим осягнено Печерськ з боку Дніпра.
"Нейтральні" Сагайдачники дуже занепокоїлись тоді і слали до нас делеґацію за делеґацією. Головно їх непокоїло те, що Гордієнківці рішуче відмовилися перепускати будь кого через свою сторожу, тим самим цілковито перервали зв'язок Печерська з Подолом. Сагайдачники навіть почали загрожувати виходом з "нейтралітету", що було би дуже неприємно, бо їх було понад тисячу, але ми все таки залишилися при свойому рішенню і нікого не перепускали.
Цілий день Полуботківці, що були проти Подолу разом з Вільними Козаками, намагалися надаремне вернути воду та світло.
Штаб оборони шукав вільних резерв і ледве назбірав 20-30 людей. Як мені казали в штабі, можна було би використати полк Вільної України, але ворог так зручно уставив проти його казарми скоростріли, що держав увесь полк як в арешті, а не обстріляний молодняк, з якого складався цей полк, не умів дати собі ради, післати ж для нього в допомогу не було кого, бо все було зв'язане розгорілою боротьбою. Хотів я підтягнути гармати з Києва II., бо годі було думати без гармат взяти Арсенал з його грубими стінами, приноровленими до боротьби, але надіслані гайдамаки не могли пробитися до стації, яка ще була в наших руках. Гірше скінчилася спроба добитися сіна та вівса для коней з інтендантських складів Печерська: надіслані вози та варту захопив ворог і з них лише одному гайдамаці, і то раненому, вдалося вернути до полку з повідомленням, що решту охорони і погоничів – розстріляно.
В вечері трошки полекшало, бо не знаю звідки [28] з'явився курінь українських моряків до 150 чоловік, який узяв водопроводну стацію та пустив її в хід, давши воду та світло у місто, а в ночі найшла наша стежа зв'язок з Гайдамацьким Кошем Слобідської України.
Дивне вражіння справило на мене перше побачення з представником цього Коша, начальником стежі, підстаршиною Червоних Гайдамаків.
Засмальцьовані, втративши природний червоний колір, шкіряні штани, жовтий коротенький кожушок, смушкова шапка з червоним шликом, голена голова з довгим чорним оселедцем за вуха та свіжим шрамом від кулі, та нерухоме самовпевнено залізне облича маняка, – анормальної людини, нібито справді воскресший гайдамака прастарих часів.
Він віз доручення до Ковенка, зустрівся з Гордієнківською стежою, яка допровадила стежу червоних гайдамаків аж до самого Ковенка, де цей самий підстаршина передав у моїй присутности доручения після призначення та дістав наказ відпочити у Гордієнківців та поінформуватися.
Питаю: "Де ваш Кіш?". Ляконічна відповідь: "Не далеко". "Багато маєте людей?". "А вистарчить". Кажу: "Чоловіче, перед ким скриваєте, ми ж свої та мусимо спільно працювати". А він у відповідь: "А ви не питайте, дарма, пане полковнику! я мав наказ відвезти доручення – відвіз, а іншого наказу не маю, тому нічого не казатиму. Знаю, куди маю вертати і як відпочинуть коні, чи Ви дасте свіжих чи ні – вертатиму. Коли хочете, напишіть листа батькові кошовому, я передам, а розповідати нікому нічого не можу, така звичка у нас, Слобідських Гайдамаків".
Гордієнківці, які розмовляли з рештою гайдамацької кінної стежі, переказували, що також про ніщо, що торкається коша, не кажуть. І на вигляд решта червоних гайдамаків мали вигляд, подібний до цього підстаршини.
Я написав докладне повідомлення до Кошового Слобідського Коша та передав через вертаючу стежу.
На слідуючий ранок дістав повідомлення за підписом Петлюри, в якому він писав про координацію наших зусиль для добуття Арсеналу, а разом із тим повідомлення, що Росіяне в значних масах ідуть в яких 15-20 верстах за ним і лише зіпсуті гайдамаками шляхи та мости їх задержують.
У Київі кипіло. Арсенальці раз-у-раз намагалися збити наші стежі, що були поза Дніпром, та старалися захопити ланцюговий міст.
З другого боку, з Подолу, весь час робили большевики виправи проти Головної Пошти та Центральної Ради, спрямовуючи свої удари і вздовж Великої Володимирської, Нестеревської [29] і вздовж Малої Володимирської.
Характеристичний епізод, що малює несталість положення на всіх напрямках: хотів я одного вечера пройти до знайомих, які тоді жили в районі площі, що біля церкви Святого Володимира. На щастя, взяв зі собою невеличку охорону. На розі Гімназійної [30] довелося підтримати невеличкий відділ Вільних Козаків, який разом з розвідкою Січових Стрільців відходив під натиском переважаючого ворога, наступаючого з боку Нестеревської, і тільки після відпертя цього наступу поза Анатомічний Театр [31] вдалося мені пройти. Одначе моя візита була недовга; її припинила горяча стрілянина на Бибіківськім Бульварі, де йшов наступ від сторони майстерень Київ I, які теж були одною із баз повстання.
Того ж дня, коли дістали ми сталий зв'язок зі Слобідським Курінем, прийшов до штабу Ковенка на допомогу курінь залізничників.
Дуже гарне вражіння справляли козаки цього куріня. Молоді хлопці в більшости з інтелігентними обличами, глибоко переконані в правоті тієї справи, за яку вони стали до зброї, але пересякнуті думками про можливість згоди з ворогом, а головне погано обучені військово. Наприклад, вони майже на руках притягли гармати, що їх так нам бракувало, але не переконалися в тому, чи гармати справні, бо дійсно із них не можна було стріляти. Не взяли також у вистарчаючій кількости набоїв, а головно гранатів, які єдині були "переконуючими" для арсенальців; тому довелося лишень поставити ці гармати як прикрасу штабу Ковенка.
