Їх мати я бачив значно рідше. Було їй на вигляд років двадцять, і по чуткам бабусиного телеграфа, що кожного вечора розповсюджує по двору інформацію від лави до лави, народила вона у неповні вісімнадцять неясно від кого, але ж, напевно, від якоїсь непорядної людини. Далі бабці розповідали подробиці, на які вистачало їх перестарілої уяви. Але ж факт — батька близнюків ніхто не бачив. І факт — з пологового будинку забрав додому вісімнадцятирічну маму з двома крикливими згортками на руках її батько, той самий дід близнюків. А мами у неї немає, померла ще до народження онуків, не дожила. Теж факт залізний, від бабусиного телеграфа.

Я пам'ятаю, як вона кожного ранку поспішала на навчання, а дід вслід за нею виходів у двір з малюками та коляскою й розгойдував її правою рукою, дивлячись одним оком на близнюків, а іншим — в книжку, затиснуту в лівій руці. У будь-яку погоду. У будь-який день тижня. В обід він заносив їх додому, тримаючи згортки з малюками, ніби батони хліба. І через годину знову розгойдував їх у колясці посеред двору. Ввечері згортки прокидалися і гірко плакали, якщо мама запізнювалась, або голосно сміялись, якщо вона своєчасно поверталася з навчань. Я пам'ятаю їх сміх. У нас половина двору потім сміялася цим сміхом, намагаючись копіювати близнюків.

Тієї зими вона вже тікала вранці на роботу, а дід вів близнюків або в дитячий садок, або на майданчик.

Ми якось зустрілися в одній пісочниці, я з дочкою і дід з онуками.

Один з близнюків зламав пластмасовий совок, і дід став його сварити і соромити, мовляв, що ж ти такий, як можна, мама працює, заробляє гроші, себе не шкодує, аби придбати тобі іграшки та одяг, а тобі ось як її не шкода. Близнюк стояв перед дідом, опустивши голову, винувато шмигав носом, смикав за спиною руки. Інший близнюк дивився на сцену з боку, дивився, потім глянув на свій цілий совок, потім знову на винуватого брата, знову на совок, а потім з силою кинув совок в пісочницю, підійшов і став поруч із братом, теж винувато відпустивши кучеряву голову. Дід замовк, раптом підсів ближче і міцно обійняв хлоп'ят, притиснувши їх до себе.

Потім близнюки побігли кататися з гірки, а дід підсів до мене на лавку, дістав з пачки цигарку, покрутив її в руці, понюхав, поклав назад у пачку і, нарешті, сказав, ніби ні до кого і не звертаючись:

- Хороші хлопці ростуть. Дружні.

Пам'ятаю, до нас додому зайшла сусідка, дізнатися, чи теплі у нас в квартирі батареї. Батареї були холодні, мов остигаючий труп, я торкнувся ребристого чавуну і побачив у вікні близнюків і діда. Вони повертались з прогулянки, саме час.

- Скажи, — запитав я у сусідки, — а ти зважилася б народжувати у вісімнадцять років, якби раптом залетіла?

Сусідці трохи за сорок, в неї чоловік, син закінчує навчання в якомусь університеті, вже підробляючи десь програмістом.

- Що я, дурна зовсім! Все життя собі калічити!

Сусідка із стурбованим обличчям теж торкалась батареї і хитала головою. А вони йшли утрьох, я бачив їх крізь вікно, у неї за спиною, марширували через калюжі, тримаючись за руки, дід хмурився, а близнюки посміхалися короткому зимовому сонцю, і не тямили, курчаві, що моя сусідка тільки що їх обох поховала під байдужим ножем абортарію.

Наприкінці тієї ж зими дід пішов добровольцем до армії і поїхав приймати участь в АТО.

Напевно, для ефекту, треба б було далі написати, що дід загинув десь під Луганськом, і у парчевої труни поряд з почесним караулом голосно ридали донька й її, нічого не розуміючі, малюки.

Але ж це була б брехня.

Адже кілька днів потому дід повернувся живий та неушкоджений. І малюки того дня голосно сміялись, тим самим відомим на вісь двір сміхом. А дід обіймав їх та казав, що готовий на все заради того сміху.

Не велено говорить

Она просыпается от звонка в дверь, сонная и растрепанная открывает. На пороге курьер, с букетом роз. Двадцать пять бархатных роз. И улыбающийся курьер.

— От кого? — как всегда спрашивает она.

— Не велено говорить, — привычно склоняет голову курьер. И убегает вниз по лестнице.

Так уже полгода, пятнадцатого числа каждого месяца, звонок, курьер, розы, не велено говорить.

Она варит кофе, пьет на кухне, забравшись на стул с ногами, греет руки об чашку, глядит на букет и улыбается.

Так с улыбкой она выходит из дома в Ростовскую слякоть. Едет в университет. Пишет на лекциях в конспект круглым детским подчерком.

Он просыпается от хлопка разорвавшейся мины. Или от толчка в плечо — пора, время, пора.

Два года назад он поступил в Национальный Университет имени Тараса Шевченко.

Потом был Майдан, пропахший шинной гарью пуховик, сбитые о брусчатку ботинки, травма руки от удара дубинкой. Когда «зеленые человечки» высадились в Крыму, он пришел в военкомат. Его взяли в армию, сначала направили в военную часть в Харьков, оттуда, позже, под Луганск.

Он просыпается, выходит в туманную слякоть, перепаханную танковыми гусеницами, со сна его морозит.

Она улыбается. Её парень, одногруппник и спортсмен, подозрительно интересуется:

— Что, опять?

— Опять, — улыбается она.

— Букет?

— Букет…

— И опять никакой записки.

— Опять. Никакой.

Парень качает головой. Раньше парень сильно нервничал каждого пятнадцатого числа, но ничего не происходило, кроме букетов, ни звонков, ни писем, ни встреч, парень проверял, знает, и парень успокоился, хотя помнит и немного все равно нервничает.

Она не обращает внимания. В пол-уха слушает сплетни подруг.

Он с телефона заходит в интернет, проверяет почту, просматривает отчет о доставке.

Он вспомнил о ней, когда рядом ранило товарища, ранило плохо, в живот, и было много крика и крови.

Нет, не так.

Он и не забывал о ней. Помнил, когда «беркут» сломал строй и побежал, наступая, вниз по Грушевского. Помнил, когда читал слова военной присяги перед строем бойцов. А когда раненный товарищ забылся в обмороке, он понял, что просто думать о ней мало, мало просто надеяться на встречу завтра, потому что завтра может никогда не наступить. Тогда он с телефона зашел в интернет, и заказал для неё доставку букета. Пятнадцатого числа. А адрес её он узнал раньше, у её родителей.

Она окончила школу в Киеве два года назад, 61-ю киевскую школу, и уехала в Ростов поступать в университет. Еще до Майдана, Крыма и ДНР и ЛНР. Еще в братскую соседнюю страну. Она плохо представляет себе Россию, воюющую с Украиной.

Он окончил 61-ю киевскую школу два года назад, и сейчас, в окопах, он хорошо себе представляет, как Россия воюет с Украиной.

Я знаю все об этой истории.

Потому что она — моя старшая дочь. А он — её одноклассник, и я давно знаком с его родителями.

Це щось із серцем

Ось що я можу сказати про місцеві вибори, так ось ці слова у добрих домах не доречні. Тому я

краще розповім вам за любов.

З самого початку знайомства дядько Толя зробив геть усе, щоб не сподобатись нашій родині. Це треба було мати не аби який талант, адже взагалі наша родина дуже добра, особливо дідусь, котрий тікав з хати кожного разу, коли кололи кабанчика, не міг бачити, як штрикають в бік свині гострого ножа, а пізніше у кожної котлети просив вибачення.

Широкоплечий та високий, дядько Толя прийшов до нас в дім сватати тітку Любу. З нею він до цього зустрічався півроку, водив її у кіно їсти цукерки на кріслах останнього ряду, дарував квіти й писав безхитрісні вірші. Ось, нарешті, й прийшов, як казала бабуся «саме час, коли помідори геть дешеві».