Литмир - Электронная Библиотека

Усміхнулася.

— Тепер усе гаразд! — обережно застібнула ланцюжок на шиї, глянула на себе в дзеркало…

Приклала долоню до сердечка, завмерла.

— То неможливо… — прошепотіла раптом із відчаєм.

Похапцем накинула халат поверх нової білизни, так і побігла надвір у халаті, колготках і стильних білих туфлях.

Пітер усе зрозумів. Усміхнувся сумно: сюр… Мар’яна хотіла так багато сказати: що Пітер — класний, що він заслуговує на щастя й щирі почуття, що забуде Мар’яну скоро, бо — було би за ким горювати, сам же бачить — прибацана!

— Усе це… неможливо! — вигукнула по-дитячому гірко. Пішла з двору в бік правого берега — в халаті, колготках і стильних білих туфлях.

Аніта розчахнула двері, здивувалася.

— Як ти взнала?

Мар’яна витріщилася од раптового страху, оминула сусідку, штовхнула блакитні двері зі значком «фольксвагена» — посеред кімнатки Ярко старанно складав речі до великого чорного рюкзака. Побачив Мар’яну — нафарбовану, із завитими кудрями, в халаті й білих туфлях. Завмер.

— Я… не затримаю! — процокотіла зубами Мар’яна. Нервово посунула до вікна, визирнула — за вікном майоріло японське знамено із самотнім сонцем на мертвому білому тлі.

Озирнулася до Ярка.

— У мене немає ікони, і я не піду до церкви… Бог усюди, почує! — слова виривалися замість ридання, яке застрягло всередині, - колотило, рвало. — Присягаюся у вірності цьому мужчині. Хочу, Господи, тільки з ним бути в горі й радості, в багатстві й злиднях, в здоров’ї й хворобі. Назавжди.

Стільки сил вклала в прості слова — ні краплі не лишилося. Упала на матрац, накритий звичайним махровим простирадлом.

— Усе… — прошепотіла, притисла до грудей пузате золоте сердечко. — Встигла…

Ярко відклав рюкзак, присів поряд. Повів долонею по хвилястому Мар’яниному волоссю, намагаючись стримати збудження.

— За дві години маю бути на Софійській площі, - сказав низьким хриплуватим голосом. — Хочу, щоби ти… не хвилювалася.

— А я… хочу народити тобі дитину! — розридалася, цілувала припухлі дитячі Яркові вуста. — І щоби ти повернувся! І щоби все було так, як ти казав! Сім’я, дім біля ріки… Ти знаєш, де наш дім? Я знайшла його… Він у Дорошівці! Там жив Ярема…

— Тихо, тихо… — Ярко тремтячими руками розстібав ґудзики на халаті, цілував тонку Мар’янину шию. — Я повернуся…

…Напередодні католицького Різдва 2014 року в райвідділі міліції стався прикрий інцидент: нервова кароока дівчина увірвалася до кабінету заступника начальника, вилила на себе бензину зі звичайної півлітрової пляшки з-під газировки, клацнула запальничкою перед носом ошелешеного мєнта, пообіцяла хижо:

— Краще би тобі мене вислухати!

Мєнт налився гнівом — викинув би дурепу і забув. А часи ж не ті… Кивнув похапцем: нема питань, ми ж ті… слуги народу. Сідайте, кажіть…

Мар’яна не всілася — не в гостях. Упритул підійшла до начальницького стола, дістала з-під куртки стос паперів.

— Тут — свідчення про непричетність Поліни Найди до вбивства Ігоря Корнілова. Слідчий відмовляється залучати їх до матеріалів справи. Хочеш паралельного громадського розслідування?! Залюбки! Але для тебе краще, щоби результати збіглись із офіційним!

— Ти мені… не тикай! — мєнт ледь стримувався, та відчуття самозбереження настирливо нагадувало: часи ж не ті…

— Якщо завтра ж Полину справу не передадуть нормальному адекватному слідчому… Якщо адвокат не побачить у справі всіх матеріалів, які ми замість твого слідчого зібрали у справі… - Мар’яні запаморочилося від різкого бензинового запаху, хитнулася. — Я повернуся… Не пустять сюди, знайду тебе в Лісниках! Ти ж там живеш?! Не дістану тебе в Лісниках, постукаю у двері твоєї квартири на Оболонській набережній. Не знайду там, поїду на Десну…

— Що?!

— А ти думав, про маєток на Десні ніхто не знає? — прошепотіла Мар’яна, втратила свідомість, повалилася на підлогу. Рештки бензину з пляшки — по кабінету.

Були би старі часи… Кинув би мєнт Мар’яну за ґрати, посиділа би кілька діб без води та їжі, руки би цілувала, сучка… Схаменувся.

— «Швидку»! Перевдягніть! І… не відпускайте! — наказав черговому. — Дівчина — свідок у важливій справі! — скривився, пішов до дверей, поки Мар’яні надавали першу допомогу. — І приберіть тут усе, провітріть!

Засів у приймальні, роздратовано спостерігав у розчахнуті двері, як співробітники відділу стягують із дівчини куртку, облиту бензином, прибиральниця збирає розлиту рідину, лікарі «швидкої» повертають відвідувачку до тями.

— Дівчина вагітна! — лікар підійшов до заступника начальника, повідомив сухо. — Ми її забираємо!

Були би старі часи… Хєра лисого би тут лікарі командували!

Кивнув.

— Робіть свою справу, — відповів значуще.

Коли дурепу увезли, стояв біля відкритого вікна, тремтів від морозного повітря. Пам’ятає він Ігоря Корнілова. Тридцятого листопада 2013-го в ніч до відділку притягли вже напівмертвого. Шалик ще такий примітний із шиї звисав. Не розрахували сили «беркутівці»… Хіба вперше? Якого біса свої хвости мєнтам у райвідділ звозити, наче тут пральня?! Свого непотребу вистачає, так ще і за ними прибирай! Наказав хлопцям:

— Викиньте його десь за містом. Очуняє, дорогу додому знайде.

Та Ігор Корнілов помер у міліцейській автівці, і підлеглі зробили навіть більше, ніж зазвичай. Не покинули мертве тіло на поїд безпритульним собакам у лісі під Броварами, вирили яму в мерзлому ґрунті, присипали землею. І при чому після того мєнти? Хай майданівці «Беркут» гризуть!

Змерз. Зачинив вікно. Гукнув слідчого.

— Давай уже… подивись на справу про вбивство Корнілова під іншим кутом зору, — наказував похмуро. — Вистачило би сил у тендітної дівчини затягнути в ліс тіло? Не думаю. Змогла би вирити в промерзлій землі яму? Ні!

— Тобто… залучити до матеріалів справи свідчення тих дебілів з Майдану?

— Не треба політизувати звичайне побутове вбивство, дебіл ти сам! — роз’ярився начальник. — Хто заявив про Поліну Найду?!

— Місцевий житель із Калинівки.

— Що він у лісі робив?!

— Звідки я знаю?

— А ти узнай! Може, той Корнілов до жінки його бігав чи курку з двору поцупив… Мотивів до біса! — глянув на слідчого, засичав: — Я тебе повинен вчити працювати? Ти півроку дупу мнеш із цією справою й досі не побачив справжнього вбивцю?!

— Затримати того йолопа з Калинівки?!

— Працюй уже, а не питання мені став! Свідчення майданівців долучи до справи, щоби не верещали, а дядька по-тихому закрий і оброби, щоби сам зізнався. Вільний! — мєнти ще відчували себе вільними…

За тиждень суд випустив Полю під символічну заставу до завершення слідства, яке раптом побачило нового підозрюваного у вбивстві студента-архітектора Ігора Корнілова, але в інтересах розслідування інформацією не ділилося.

Мар’яна зустрічала подругу біля суду. Бліда, зневірена Поля побачила Мар’яну, сльози на очах.

— Як ти змогла, Мусько? Пітер допоміг?

— Поїхали додому, — чисто, як Ярко, м’яко попросила Мар’яна.

Дісталися п’ятого поверху хрущовки, де Мар’яна приготувала для подруги обід, Поля побачила округлий Мар’янин живіт, розплакалася.

— Це неможливо! Ти вагітна, Мусєчко! Слава Богу… Сподіваюся… не від Пітера?

Пітер спішно покинув Україну наступного дня після безнадійної спроби заручитися підтримкою Господа у стосунках із Мар’яною. За кілька днів адвокати, яким він справно платив, повідомили, що більше не можуть приділяти увагу Полиній справі, порадили звернутися до фахівців, які на громадських засадах вели майданівські справи, і хоч Мар’яна не дуже вірила в людську безкорисливість, з відчаю постукала і в ці двері. На диво, тут не питали про гроші, натомість адвокати-майданівці почали збирати власні докази Полиної невинуватості, вимагали від Мар’яни згадати всіх і кожного, хто міг би допомогти. «Хотинський…» — подумала вона тоді і, хоч пам’ятала — стара Кривошиїха радила забути Хотинського, аби й він про Мар’яну забув, — пішла до пафосного лофту.

Вони перетнулися на парковці біля будинку. Хотинський і немолода витончена жінка саме вийшли з «ауді», прямували до під’їзду, коли перед ними стала худенька дівчинка з глибокими карими очима. Хотинський усміхнувся іронічно.

76
{"b":"276160","o":1}