Того лютневого вечора Олександра не чекала на чоловіка: Чорний ліс не давав Тольці спокою. Викликав з Олександрівки підмогу, подався Хмару шукати. Уже й ніч упала, а їй усе не спалося. Аж шкряб у двері. Рогача ухопила, до дверей.

— Там хто є?!

— Алекс… Це я… Курт…

Ледь не зомліла. Мати Божа! Двері відчинила, і серце впало: на порозі тремтів схудлий, знесилений, голодний Курт в обтріпаній благенькій одежинці. До хати завела, всадовила.

— Зараз, зараз… — руки трясуться, серце виска кує з грудей. До казана — ще є трохи каші пшонної, хлібця, солі…

- Їжте, прошу… Нічого не кажіть. Їжте… А я води зігрію, миску принесу. Помиєтеся…

— Це небезпечно, Алекс… Я не можу ризикувати вашим життя заради того, щоби помитися…

Саша задихнулася — горе горою, а їй однаково. Несила вже терпіти те горе.

— Ви в моєму домі, Курте. Не вередуйте і слухайтеся хазяйки. Зараз вечеря у нас пізня така. Тож їжте, прошу.

Курт усміхнувся сумно. Уклонився своїй Алекс: підкоряюся! Давився кашею не з відрази, з голоду. Хліб з’їв до крихти. Подякував. Саша поставила на долівку миску велику, набрала в неї води. Поливала Куртову спину з глечика: сльозами вмивалася. За що ж то їм, Боже?! За що?!

— Ви… чекали мене? Того дня… на станції в Олександрівці? — не втрималася, спитала.

— Тільки завдяки тому вижив… — дивився в долівку. — Вирішив виїхати раніше, а згодом дати татові телеграму… — глянув на Сашу. — Їх спалили! Усіх! Живцем… Ви знали?

— Я їхала до вас… Мене наздогнали озброєні люди і повезли до вашого маєтку. Хотіли вашого золота…

Курт потягнувся до худої своєї одежинки. Дістав із кишені клуночок із носовика. Розгорнув, поклав Саші на долоню чотири монети золоті, прозорі камінці й пузате золоте серце з вигравійованою літерою «К».

— Ось воно, все золото фон Лютцоффів… Решта згину ло, розграбоване, розвіяне. Я приніс його вам, моя світла Алекс. Більше не покличу вас у Новий світ. Світу більше немає — він згорів разом із душами фон Лютцоффів. Згадуйте про мене. Це серце матінка подарувала мені на Різдво, щоби я віддав його своїй коханій. Воно ваше. Прощавайте…

— Куди ж ви?

— Однаково… Я ж — німець.

Та буремні роки змінили не тільки Курта. Уже й Алекс не наївна покоївка. Натерпілася, дихати боїться. А треба ж повітря повним ротом набрати, щоби потім знову мати сили… терпіти.

Двері заступила, головою похитала.

— Скарбів ваших не візьму, хай вам допоможуть з пекла вибратися. І в ніч не відпущу. І не просіть, Курте. Піч тепла. Лягайте, прошу. Поспіть, хай сили будуть. У мене на печі грушами пахне… От правда!

Усміхнувся. Поліз на піч. Саша і не перехрестилася для сміливості. Лягла поряд.

— Ви ніколи не цілували мене, Курте.

— Ніколи, моя світла Алекс, — прошепотів Курт.

Торкнувся вустами Сашиних губ. Обійняв. І двоє юних — діти-діти: їй — 18, йому — 19 лише — забули, що світу більше нема. І тільки прозора крапля, що впала з хлопчачої щоки на дівочі вуста кричала: то не солоний піт, то гіркі сльози…

Вона прокинеться від грюкоту в двері. Перелякається, схаменеться, кинеться шукати Курта, щоби встигнути зробити для нього ще хоч краплю добра — сховати, дати хліба на дорогу, затулити собою, якщо сховати не вийде. Та Курт, поцілувавши на прощання свою світлу Алекс, пішов посеред ночі тихо і назавжди. Залишив на столі золотий скарб фон Лютцоффів у носовику. Курта розстріляє німецький патруль, коли він йтиме на німців і кричатиме: «Що ви тут робите?! Nomen est omen! Не ганьбіть свого ім’я!»

За місяць більшовицька влада в особі жонатого Толі з мандатом і кількох червоноармійців, так і не упоравшись з опором отамана Хмари, спішно залишала Цвітну, бо до села вже підходили австро-німецькі війська. Толя скакав верхи поряд з підводою, в якій трусилася бліда Саша.

— Саню, геть погано?

— Терплю…

— Кишки скрутило?

— Та ні… Дитинка, мабуть, буде.

— Дитинка? Ото я дав! І сам не помітив, коли дитинку зробив! — розсміявся Толя.

— Часи такі… - відповіла Саша. — Війна…

Наступного ранку Мар’яна прокинулася з важким серцем.

— Що снилося, квітко моя? — спитала баба Ната.

— Що в цьому році війна розпочнеться, — відповіла.

Другого січня 2014-го лікарня швидкої допомоги все ще збирала новорічний врожай побитих, попечених феєрверками, отруєних «лівою» горілкою, поламаних у ДТП киян і гостей столиці. У боксах приймального відділення аншлаг, тож тих, хто встиг відзначитися напередодні і вже трохи оклигав, переводили з інтенсивної терапії до загальних палат. Мар’яна зрозуміла те з коротких фраз лікарів, які займалися новоприбулими пацієнтами, у серце клюнула надія: може, і татові вже краще після операції?

— Озеров? Стабільно-важкий, — пояснила медсестра у відділенні хірургії хребта і спинного мозку, видала черговий список препаратів для подальшого лікування, показала двері, за якими лежав тато.

Мар’яна завмерла біля дверей — усе не наважувалася увійти: страх перемішався із соромом. «Учора я утнула дурню, гіршу за материну, — бідкалася. — Що би з татом стало, якби узнав, що мене вже нема? Що не тільки мама його зрадила, пішла до іншого, але і я покинула…» Самоїдство не додало хоробрості. Ще зранку благала бабу Нату: «Ходімо зі мною». Та мудра бабця розсудила по-своєму.

— Твій тато мене в новорічний вечір п’ять секунд уперше в житті бачив. І нащо йому чужа людина у важку годину? Роззнайомитися? Ще встигнемо. Йди, квітко моя, та не за себе думай, коли тата побачиш. Не про те, як тобі гірко і боляче, бо йому зараз гірше…

Наварила бульйону з курки, чаю в термос, сухарів — з Богом, Мар’янко.

— Тату?… — Мар’яна увійшла до палати з дурною думкою привітати з Новим роком усіх, хто тут є, та поміж чотирьох порожніх ліжок лиш одне прогиналося під вагою живої людини в бинтах і гіпсі. — Тату…

Він почув. Закриті повіки затремтіли. Ледь привідкрив очі. Побачив Мар’яну, заплющив повіки: бачити не хотів?!

— Таточку! — Мар’яна забула бабині настанови, розридалася, кинула на підлогу сумку з наїдками. Кружляла навколо ліжка, усе хотіла обійняти тата, та страшилася й торкнутися — а раптом зробить йому боляче? Врешті впала на коліна, гладила долонею біле простирадло за сантиметр від татової руки. — Я тут… Я поряд, тату. Все! Уже не плачу! Тату… Поговори зі мною, благаю! Лиш два слова! Скажи… Ти говорити можеш?

— Спробую… — прошепотів смиренно, привідкрив очі, дивився на Мар’яну тьмяно.

— Добре… — розгубилася. Про що балакати? Усі слова — зайві, усі питання — дурні й недоречні, та одне їло мозок. — Тату… — рвала фрази від хвилювання. — Ти… якщо любиш мене… Прошу, скажи… Заради мене, благаю — чому?! Все через…

Не договорила, бо тато заплющив очі, наче і йому соромно на світ білий дивитися. І добре, що Мар’яна замовкла, не ляпнула: «Усе через маму?», бо тато видихнув, прошепотів:

— Гроші…

— Які гроші?! — розгубилася Мар’яна.

Тато теж рвав фрази — по живому, як пластир від шкіри.

— Люди… довірили… мені гроші… Для Майдану… намети…

- І що?

— Один обіцяв… добру ціну… Гроші взяв…

— Обманув?

— Сам винуватий… Треба…

— Що?

— Уміти…

— Про що ти, таточку?

— Відповідати… — видихнув, закляк, наче помер. — Прости… — прошепотів.

Мар’яна дивилася на тата, та бачила незнайомого покидька, — в душі збігала, як гаряче молоко, заливала все навкруги невтримна ненависть. «Я його знайду!» — найважливіша мета на життя визріла за мить. Хотіла одразу озвучити її татові, та з підсвідомості ще не проаналізоване, не усвідомлене: будуть гроші!

— Будуть гроші! — мовила непевно. — Купимо намети, потім ти одужаєш і ми його знайдемо, того виродка.