- Шкода, що дідусь ніколи не дізнається: він повернувся туди, звідки його корені, - сумно усміхнулася Мар’яна. — Що він Дорош… І Озер…

— Коліно шосте, — Пітер вказав на генеалогічне дерево. — Твої мама і тато, Мар’яно.

— Не треба… Знаю. Сьоме… то я?

Пітер кивнув, Стороженко усміхнувся.

— Час для шампанського, бо розплутали неймовірно цікаву справу!

Мар’яна задумалася.

— Значить… Ярко Дорош… мій родич?

— Ми перевіряли цю лінію, — відповів Стороженко, — і навіть шукали його про всяк випадок, бо ще невідомо, які вимоги нам висуне заповіт. Але…

— Що? — напружилася Мар’яна.

— Кажуть, він загинув на Майдані…

Пітер закусив губу, увіп’явся поглядом у папери на столі.

— Думаю… Доцільніше сконцентруватися на подальших кроках, які слід зробити Мар’яні.

— Хіба тепер мені просто не віддадуть спадок? — здивувалася.

Перпетуя підстрахувалася. Згідно з пунктом першим її розпоряджень щодо скрині із золотом, спадкоємець спершу в присутності «добропорядних свідків, стряпчих прямого нащадка Яреми Дороша в сьомому коліні та довіреної особи “Банку Монреаля”» мав прочитати її листа, ознайомити з його змістом усіх присутніх задля того, аби ті допомогли спадкоємцеві здійснити подальші необхідні кроки для отримання спадку й відсотків, щодо яких були окремі настанови.

— Ми вже сповістили банк, — пояснив Пітер. — За кілька днів його представник із відповідними підтверджувальними паперами буде в Києві, твій «стряпчий», Мар’яно, — ін’юрколегія, моя адвокатська контора юридично підтримує «Банк Монреаля». Тож зможемо рухатися далі. — Пітер замовк, потьмянів. — Поговоримо?… Якщо ти не проти?…

…У напівпорожній кав’ярні пахне ваніллю і кмином. Поля приклала долоні до чашки з гарячою кавою, і хоч на вулиці пече, гріється, ніби навіки на Майдані замерзла. Мар’яна колотить цукор, косує на подругу з тривогою. Пітер знічено тре лоба, наче від того на язик вискочить правильне слово й він таки зможе пояснити… Хай і при Полі.

— Тут охорони немає, - раптом каже Мар’яна. — Хотинський може увірватися.

— Ти багата? — ніби не чуючи Мар’яниних тривог, питає Поля. — Грошей скільки?

— Не знаю… — Мар’яна дивиться на Пітера.

— Остаточна цифра — це конфіденційна інформація банку, — відповідає Пітер.

— Тисячі?

— Думаю, мільйони.

Поля усміхається, відсьорбує з чашки.

— Хлопцям на Донбас буде! — повідомляє Мар’яні. — Ти ж даси?

— Звісно… — Мар’яна все дивиться на вхідні двері кав’ярні, та біля них лише приблудний кіт чухає спину.

— Поки Мар’яна отримає спадок, війна на Донбасі завершиться, — оптимістично завіряє Пітер.

Поля хоче вірити.

— То круто. Значить, за місяць-два…

— Коли ви дізналися… про мене? — Мар’яна дивиться Пітерові в очі. — Хочу правди… І Поля — не зайва!

— Мар’яна мені навіть дитину свою виносити довірить, — підтверджує Поля.

Пітер усміхається знічено і розгублено.

— Ще взимку… То був такий прорив.

— Хотинський як дізнався?

— Я сам йому розповів, що знайшов сліди Валеріана у Варшаві. Зрадів дуже…

— А Озери?

— Мусь, ти єврейка? — не втримується Поля.

— Певно, жидобандерівка. Так нас тепер називають, — Мар’яна дивиться на Пітера.

— Коли справа дійшла до Озерів, ін’юрколегія підключилася, — пояснює той. — Харківські архівісти допомогли. Я не знав… Майдан… Розумієш? А Хотинський пішов паралельно з ін’юрколегією. Вони дізналися: хтось займається несанкціонованими пошуками, та було пізно. Він уже вирахував… — Пітер замовкає, зиркає на Мар’яну пригнічено. — Не вір йому.

— Я й тобі мало вірю, — напружено відповідає Мар’яна. — Як ви знайшли мене в Дорошівці? Ти! Хотинський… Ми нікому не плакалися, не хвалилися.

— Поля… — відповідає Пітер.

Мар’яна не вірить. Дивиться на Полю приголомшено.

— Ти?

— Мусь, ти здуріла? Та ніколи!

— Вибач, але ти тоді була… трохи нетвереза, — пояснює Пітер Полі. — Розповіла, що Мар’яна хворіє, що кличе тебе до Дорошівки. Певно, Хотинський так само через тебе дізнався. Не знаю. Ми… не спілкуємося.

Мар’яна усміхається сумно.

— А… Ярко? Ярка… за що?

Пітер розгублено кліпає повіками, витирає піт з лоба.

— Хотинський… знайшов його на Майдані. Пропонував гроші…

— За що?

— Щоби Ярослав більше ніколи не виникав у твоєму житті. Перестрахуватися хотів, бо раніше навідувався до комуналки на Рибальському… Там йому розповіли, що ти… І Ярко… Що ви — пара нібито. А Ярко… Він — дивний! Сказав: Мар’яна — моя жінка. Хоч убийте. Хотинський… — Пітер дивиться на Мар’яну ошелешено. — Ти знала?

Мар’яна кидає на Полю швидкий погляд, та Поля — твереза. Мовчить. Мар’яні до сказу сильно хочеться лупасити Пітера по голові й утовкмачувати: «А ти думав, товаришуватимеш із покидьком і чистим залишишся? А?!» «А сама?…» — констатує гірко.

Напружену тишу розриває дзвінок мобільного. Мар’яна чує мамин голос.

— Мар’яно! — відчайдушно ридає Ада. — Якщо ти сьогодні ж не повернешся до Дорошівки, він уб’є тата!

— Я вже в маршрутці! — хриплим від жаху, чужим голосом відповідає Мар’яна.

Пітер так нічого й не зрозумів, коли після телефонного дзвінка Мар’яна раптом зірвалася, стрімголов побігла до дверей. Поля — услід.

— Я покохав мрію… — прошепотів. — Вона ніколи не пробачить…

Скільки маршрутка трусилася трасою, стільки Мар’яна кліпала повіками — вчепилася в сидіння, змушувала себе дихати, недвижно дивилася вперед і все: кліп-кліп-кліп…

— Нащо ти зі мною поїхала? — спитала Полю, коли за сто кілометрів від Києва вийшли біля обмальованої зупинки, ще два кілометри ґрунтівкою пиляти.

— Сама запрошувала.

— Не час.

— Мусь, що сталося?!

— Не знаю… — попереду дахи, Мар’яна засапується від швидкої ходи. — Але ти за мною не йди… За огорожею почекай… Гукну.

Поля сумирно завмирає під вишнею неподалік міцної, обкладеної цеглою хати Озерових. Мар’яна штовхає хвіртку. Ноги не несуть…

— Мамо! — двір німий. У тіні під бузком «ауді» Хотинського. Покидьок… Та начхати!

— Мамо! — розчахує вхідні двері.

— Мамо… — вривається до вітальні, клякне.

Посеред кімнати на інвалідному візку — тато. Дихає важко, навколо шиї мотузка. Над ним стоїть Хотинський, тримає в одній руці кінець мотузки, у другій — ніж… Мар’яна знає той ніж: невеликий, гострющий — баба Ната ним курку одним ударом навпіл… Похмура, як чорна хмара, баба Ната сидить на дивані разом із тремтячою Аїдою, не зводить лютих очей із Хотинського.

— Мар’яночко! Привіт! — мстиво цідить Хотинський. — Думала, я бігатиму за тобою?! А, ні! Ти до мене прибігла!

— Тата відпусти… — Мар’яну теліпає. — Ходімо надвір, поговоримо…

— Ні, ні, золотце! У сім’ї немає секретів одне від одного. З цієї кімнати ніхто не вийде, поки ми з тобою не досягнемо консенсусу.

— Ну… Кажи… Я на все згодна!

— Одразу би так, а то — маячня! — змусила мене пхатися до цієї Сракожопівки!

— Можеш повертатися! Повторюю: я згодна!

— Ні, золотце, мені твоїх слів мало. Спочатку підпишеш нашу з тобою шлюбну угоду!

— Доню, біжи… — тихо хрипить тато.

Хотинський смикає за мотузку — Валя хапає ротом повітря, притискає руки до грудей, втрачає свідомість. Ада кричить, бабця хижо вишкірюється, Мар’яна кидається до тата, але Хотинський різко виставляє вперед ніж.

— Стояти!

Трохи послаблює мотузку, та Валина голова так і висить безвільно.

— Якщо тато помре, я тебе зарию, сволото! — кричить Мар’яна.

— Серце! Пігулки треба! — плаче Аїда.

— Несіть пігулки! — киває Хотинський.

Аїда вибігає до спальні, Мар’яна за нею: де ті пігулки?! Скорше, мамо!

Баба Ната опускає голову, затуляє лице руками.

— Нічого тобі не допоможе… Ніякі гроші, ніяка охорона… Ніде не сховаєшся, падло. Я тебе і в норі кротячій знайду.

Хотинський регоче нервово, істерично, — заглохни, стара дурепо! — тому не чує, як за його спиною з’являється бліда Поля. У руці молоток.